відеоархів

Останні відео

Видання ICO


<p style=

" />

Публікації Л.Д. Кучми

Версія для друку
19.03.2010

«Зламане десятиліття»

Читачам про книгу Л. Д. Кучми

Відбулися президентські вибори, і країна отримала нового главу держави. Переформатувалася парламентська коаліція і утворилася реальна (поспискова) більшість. Призначено новий склад уряду. Після цього так і хочеться повторити відому фразу М. Хрущова: «Что ж, за работу, товарищи».

Найбільший і найскладніший обсяг робіт перед новим урядом лежить у сфері економіки. Стоїть завдання консолідувати всі конструктивно налаштовані сили, інтелектуальні ресурси на якнайшвидше подолання кризи, стабілізацію макроекономічної ситуації та забезпечення зростання в реальному секторі. Тут принципово важливо все: досвід, напрацювання, пропозиції і просто слушні думки. Цьому важливому історичному моменту може прислужитися нова книга Президента України (1994—2005 рр.) Леоніда Кучми «Зламане десятиліття»*.

______________________________________

*Виходить у видавництві «Информационные системы»

Книга не випадково називається «Зламане десятиліття». Йдеться про перші десять років ХХI століття. Перша п'ятирічка (2000—2004 рр.) дала приріст ВВП 49,5%, а друга (2005—2009 рр.) — лише 3,2%. Таким чином економіка практично скотилася до позицій 2004 р. Словом, економічна динаміка 2000—2009 рр. нагадує зламане навпіл десятиліття.

Нині Україна перебуває у глибокій загальносуспільній кризі. Очевидно, що поштовхом до цієї кризи послужила світова. Але були причини і домашні, що значно поглибило нашу кризу на тлі інших країн. Отже сьогодні перед четвертим українським президентом В. Януковичем, новою владою і урядом стоять схожі завдання: зупинити кризу, вивести економіку на траєкторію зростання.

Безперечно, другий президент Л. Кучма, який найтриваліший час працював на посаді, при кому економіка країни вийшла з трансформаційної кризи 90-х і домоглася сталого і найбільш успішного розвитку у 2000—2004 рр., має що порадити новій владі.

Автор поставив перед собою мету — дати аналіз різних періодів розвитку України за роки незалежності і показати: досвід, успіхи і прорахунки у подоланні глибокої трансформаційної кризи 90-х років; досягнення і упущення в ході здійснення економічних реформ та економічного зростання у 2000—2004 рр.; економічні втрати у 2005—2009 рр., їх причини і наслідки; виокремити шляхи подолання кризи.

Книга присвячена економічним реформам — утвердженню приватної власності, приватного підприємництва і бізнесу — та основним галузевим проблемам економіки. Це те, що автору найближче в економічній сфері і чим доводилось чимало займатись за час президентства. Але база успіху, як і невдач, в реальному секторі значною мірою криється у сфері макроекономіки. Тому макроекономічні проблеми узагальнено і стисло викладено у передмові. Політичні аспекти, які теж справляють відчутний вплив на економіку, висвітлено у післямові.

Слід відзначити, що автор аж ніяк не ставив за мету вихваляти досягнення України за час свого президентства, а тим більше — радіти з прорахунків і провалів, що сталися в наступний період. Відчувається: автор вболіває за те, щоб були зроблені належні висновки з багатьох політичних, економічних і соціальних негараздів, що дало б новий поштовх до оздоровлення і розвитку як українського суспільства, так і економіки.

Читачі «2000» мають нагоду першими ознайомитися з передмовою до цієї книги.

В.М. ГЕЄЦЬ,
віце-президент НАН України,
директор Інституту економіки та прогнозування НАН України,
академік НАН України


Леонід КУЧМА

В економіці треба спочатку підмітати сміття в теперішньому, а вже потім стирати пилюку з минулого.
Теодор Гуд

Передмова

Коли в 2005 р., після десятилітнього періоду мого президентства, я передавав посаду наступнику, то твердо знав, що залишаю добротну базу для подальшого сталого зростання України. У 2004 р. економіка дала ріст 12,1%, середній показник приросту ВВП за 2000—2004 рр. складав 8,4%. Це були одні з найкращих показників у країнах Центральної й Східної Європи та СНД. Загалом були завершені базові економічні реформи і сформована критична маса ринкових перетворень.

Але після Майдану ми пережили важкі політичні і соціальні випробування. Виробництво відчуло сильний тиск імпорту, істотно зубожіли інвестиційні можливості. Практично зупинилися структурні реформи. Висока інфляція і нестабільна грошово-валютна політика не додавали впевненості бізнесу. Ще до кризи середній приріст ВВП України за 2005—2008 рр. знизився до 5%.

Вийшло так, що період, який у світі називали економічним бумом, в Україні по суті став передкризовим. Коли у світі сталась справжня криза, економіка України вже була дуже ослабленою. Останніми роками країна потрапила у велику залежність не лише від експорту, а й від імпорту і від світової фінансової системи, отримавши від іноземних банків кредитів на десятки мільярдів доларів. До кризи ми не встигли відчути переваг глобалізації, зате з її початком повною мірою відчули її мінуси. Невдале поєднання внутрішніх і зовнішніх чинників призвело до того, що криза ударила по Україні сильніше, ніж по будь-якій іншій країні. За 2009 р. економіка скоротилася майже настільки, наскільки вона приросла за попередні 4 роки.

Серед 28 країн Європи і Азії, які свого часу пережили постсоціалістичну ринково-трансформаційну кризу, Україна у 2003 р. за темпом приросту ВВП (9,6%) вийшла на шосте місце, а у 2004 р. (12,1%) — на перше. У наступному 2005 р. за цим показником вона впала на передостаннє місце (2,7%). Нижчий показник мав лише Киргизстан. Всього за один 2005 р. Україна втратила 9,4% темпу приросту ВВП. Це рівнозначно середньорічним втратам ВВП за 1991—1996 рр., коли Україна справді переживала важку трансформаційну кризу.

Які ж кроки призвели економіку України спочатку до передкризового стану, а потім і до кризи? Напевне їх було більше, я назву лише основних 10.

Крок перший — зміна економічного курсу і зупинення реформ

З самого початку 2005 р. нова влада різко змінила курс економічної політики. Раптом зріс політичний тиск на економіку. Як наслідок істотно знизилась економічна активність підприємств, особливо в базових галузях, східних та південних регіонах. Почався тотальний перерозподіл економічної влади. Почалася реприватизація, переуступка активів, усунення з ринку одних учасників і просування інших. Посилився перерозподіл податкових і митних пільг та бюджетних преференцій. Істотно знизився рівень галузевого та регіонального менеджменту. За даними Держслужби України, в органах державної влади та державних компаніях було звільнено близько 50 тис. фахівців, близько 20 тис. керівників вищого і середнього рівня, у тому числі держслужбовців I і II категорії — 60%.

Різко лібералізували імпорт, скоротили підтримку експорту. Зросло проміжне споживання, податкове навантаження: фактично весь приріст ВВП утворювався за рахунок чистих податків. Збільшився розрив між темпами росту заробітної плати та продуктивності праці, що створило загрозу інфляційного тиску. Почалося грубе порушення пропорцій між виробництвом, нагромадженням і споживанням. Ці зміни в економічній політиці уже у 2005 р. загальмували розвиток.

Після Майдану зупинилися реформи. Політика приватизації була потоплена в політичній демагогії і боротьбі. В обслуговуючій та соціальній сферах (житлово-комунальне господарство, здоров'я, освіта, соціальне забезпечення) було зупинено навіть уже розпочаті програми ринкових реформ. Зупинилось запровадження інноваційної моделі розвитку постіндустріального укладу та моделі солідарної відповідальності держави і бізнесу та соціальної відповідальності останньої перед працівниками. Економіка залишалася високовитратною, енергомісткою, матеріаломісткою, з високою часткою проміжного споживання. Зросло адміністрування, використання влади у приватних інтересах.

За 2005—2009 рр. порівняно з 2000—2004 рр. знизилися практично всі середньорічні показники розвитку економіки (рис. 1). ВВП — з 8,4% до 1%, промисловість — з 12,5% до ( -1%), будівництво — з 8,4% до (-9%). Навіть у сільському господарстві середні темпи приросту знизилися, хоча уряд Ю. Тимошенко пишався досягненнями галузі. Практично всі середньорічні економічні показники після Майдану значно погіршилися. До закінчення п'ятирічного правління «помаранчевих» економіка України «здулась» якраз до тих розмірів, в яких вона перебувала на момент їхнього приходу до влади. «Помаранчева» епоха для України обернулась епохою втрачених можливостей і безплідної політичної боротьби. Стратегія прориву обернулася стратегією провалу.

Крок другий — руйнація газових домовленостей і розпалювання газових конфліктів

Забезпечення України енергоносіями завжди було в центрі великої політики. Це я побачив, ще будучи прем'єр-міністром. Ставши президентом, я прекрасно розумів, що енергозабезпечення прямо залежить від українсько-російських відносин. Нам багато що вдалося. Розрахувалися за всі газові борги, які накопичилися з початку незалежності. Домоглися найкращих цін на газ на постсоціалістичному просторі. Домоглися диверсифікації поставок газу.

«Помаранчева» влада зламала цю стратегію. Вона посадила Україну на одну газову трубу — трубу Росії. Довгостроковий договір з Туркменістаном, який закінчувався в 2006 р., влада не змогла пролонгувати і фактично своїми руками віддала Україну в повну залежність від одного джерела палива. Україна втратила альтернативне джерело — центральноазіатський газ. Україна також втратила вигідний туркменський ринок збуту для українських товарів. Адже половину вартості туркменського газу Україна оплачувала своїми товарами і участю в багатомільярдних довгострокових інвестиційних проектах: будували мости, дороги, газопроводи, інші об'єкти.

Після Майдану влада відійшла від прив'язки ціни на газ до тарифу на транзит. Україна також мала довгостроковий договір з Росією, що передбачав постачання газу до 2010 р. за ціною 50 дол. за тис. куб. м і транспортування в Європу за тарифом 1,09 дол. за 1000 куб. м на 100 км. Це давало Україні до 30 млрд. куб. м газу в рік у вигляді оплати за транзит. При ціні 179 дол./тис. куб. м газу і при тарифі 1,7 за транзит при прямих розрахунках Україна у 2008 р. могла купити 12—13 млрд. куб. м газу. Але ці вигоди було втрачено.

Через 5 років після Майдану Україна отримала середньоєвропейську ціну газу, яка вийшла у 6 разів вищою тієї, яку мала Україна у 2000—2004 рр. На 10 років вперед уряд підписав кабальні договори на постачання і транзит газу, які передбачали завищені обсяги його закупки, що не стимулювало енергозбереження, а також великі штрафні санкції за невибір обсягів газу, входження на внутрішній ринок російського «Газпрому».

Українська влада не змогла адекватно зреагувати і провести свою політичну лінію в умовах загострення міжнародних відносин у газовій сфері. Газ став питанням великої політики, яке виникло на ґрунті наростаючих трансєвропейських проблем з газопостачанням. З одного боку, найпотужніші в світі запаси газу — в Росії та Середній Азії. А з іншого — найкрупніші та найбільш платоспроможні споживачі — на заході Європи. Ось і виходить, що Україна зі своєю ГТС виявилася в епіцентрі глобальних інтересів крупного російського постачальника і крупного євросоюзівського покупця газу. Плюс свої власні — і чималі — потреби.

Саме з урахуванням цієї об'єктивної реальності у 2003—2004 рр. ми наблизилися до створення міжнародного газотранспортного консорціуму (ГТК) в складі України, Росії та Євросоюзу. Ми хотіли, по-перше, забезпечити стабільну поставку газу до України, а по-друге, з максимальною ефективністю використовувати українську ГТС. Тоді ні росіяни, ні європейці не ламали б голови над альтернативними маршрутами європейського газопостачання в обхід України. Водночас це не створювало б для нас ризиків як у сфері газопостачання, так і транзитного використання ГТС.

Цю політику тодішні «помаранчеві» опозиціонери називали здачею української ГТС Росії. А під час передвиборчої кампанії у січні 2010 р. з уст «помаранчевих» очільників стало відомо, що ГТС України вже на 70% втрачена через борги «Нафтогазу».

Мою політику називали багатовекторною. Так, я прагнув підтримувати дружні, взаємовигідні стосунки з Росією і не сваритися із Заходом. Я наполегливо виносив за дужки всі питання, по яких не могла бути досягнута домовленість. Але питання, по яких можна було домовитися, не відкладав. Їх було стільки, що доводилося мало не кожного місяця їздити до Москви. Нам вдавалося, не поступаючись інтересами і гідністю країн, мати з наших стосунків максимум користі.

Нездатність «помаранчевої» влади скористатися правом правонаступності цієї політики штовхнула Україну у складну ситуацію, коли її почали обходити і Росія, і Євросоюз. Пішли газові конфлікти. Різко активізувалася реалізація проектів будівництва північного, південного і транскавказького газотранспортних коридорів, і повернути назад ці процеси практично неможливо.

Крок третій — здійснення агресивної імпортної політики

«Помаранчеві» лідери не раз критикували експортну залежність України. Це проблема стара — ще з радянських часів, з міжреспубліканської системи коопераційних відносин в колишньому СРСР. Але влада нічого не зробила, щоб знизити цю експортну залежність і розширити внутрішній ринок. Більше того, вона зробила економіку країни ще й імпортозалежною. Сальдо зовнішньої торгівлі товарами з позитивного (3,7 млрд дол. США) у 2004 р. всього за рік стало негативним ( 1,9 млрд). Почалося швидке заміщення внутрішнього виробництва імпортом. У 2008 р. ситуація ще більше ускладнилася, не кажучи вже про кризовий 2009 р. У 2008 р. порівняно з 2004 р. імпорт був у 1,5 рази більший, ніж експорт. У 2004 р. зовнішньоторговельний баланс був позитивним — 6,9 млрд. дол., а в 2008 р. став негативним (—13,5 млрд.) — розрив — 20 млрд. дол. Це не був стихійний ринковий процес. До цього призвела недолуга регуляторна політика уряду. Як наслідок — Україна впала не лише в експортну, а й у імпортну залежність. А це означає, що з кризи стало виходити ще важче.

Практично така ж доля спіткала і платіжний баланс, який у 2004 р. був позитивний (6,9 млрд. дол.), а у 2009 р. став негативний — майже 13 млрд. дол. Вперше за багато років Україна отримала такий великий дефіцит платіжного балансу, негативне сальдо поточного рахунку, рахунку фінансових операцій, сальдо по кредитах і облігаціях. Загалом у сфері зовнішньоекономічної діяльності після Майдану були зруйновані багаторічні позитивні напрацювання.

Крок четвертий — втрата довіри інвесторів та підприємців

Важко назвати інший показник, який би краще характеризував ситуацію в економіці, ніж рівень інвестицій. Спад інвестицій — точний сигнал початку кризи. Початок активного інвестування — реальна ознака початку виходу з кризи. Це класично проявилося в Україні, але поки що у першому і гіршому варіанті.

Стрімке падіння темпів приросту інвестицій в основний капітал почалося ще у 2005 р. Всього за один рік темп приросту інвестицій впав з 28% у 2004 р. до 1,9% у 2005 р., тобто майже у 15 разів. Уже тоді це було сигналом про насування кризи. А далі сигнали були ще тривожніші. У 2008 р. обсяги інвестицій в Україні знижувалися щоквартально, і за рік спад становив (n2,6%). У 2009 р. стався справжній інвестиційний провал (на 40%). Середній приріст інвестицій після Майдану становив всього 0,9% або у 20 разів нижчий, ніж у 2000—2004 рр. (20,7%). Інвестиції скоротилися по всіх джерелах фінансування і найбільше — з боку приватних інвесторів. Окрім кризи, тут далися взнаки наслідки поглиблення диспропорцій між сферами накопичення і споживання на користь останньої, про що я вже говорив. Такі процеси, як свідчить економічна історія, без негативних наслідків не минають. Вони й проявились обвалом інвестицій.

За 5 років після Майдану середньорічний темп приросту іноземних інвестицій в Україну становив 40%. Практично стільки ж, як за попередні 5 років (38%). Але у 2000—2004 рр. залучення інвестицій постійно зростало, а у 2006, 2008 та 2009 рр. був спад. І високий середньорічний приріст був досягнутий лише за рахунок перепродажу одного об'єкта — «Криворіжсталі».

Крок п'ятий — тінізація економіки

З тінізацією економіки ми боролися давно, починаючи з середини 90-х років, і були результати, її рівень було знижено майже у 2 рази, а за 5 років до Майдану — на 19%. З початком кризи рівень тінізації економіки, за даними уряду, підвищився до 36% від ВВП, відкинувши Україну на 10 років назад. Це лише офіційні дані уряду. За даними Рахункової палати, тінізація економіки перевищує 40% ВВП. За оцінками МВФ, Світового банку та ЄБРР — 50% ВВП, а за оцінками незалежних експертів — 60%. Отже, за 5 років після Майдану нова влада загнала економіку в тінь на 22%. Не зважаючи на численні обіцянки, влада так і не прийняла цілісної стратегії боротьби з тіньовою економікою.

Причини зростання тінізації відомі. Бюрократизація бізнес-середовища. За даними СБ, Україна тут опинилась на 142-му місці серед 183 досліджуваних країн.

Зростання корумпованості органів влади. За оцінками міжнародних рейтингових агентств, Україна тут посідає 146-е місце серед 180 досліджуваних країн.

Високе податкове навантаження. За даними СБ, сумарне податкове навантаження на прибуток компаній в Україні становить 57,2%, тоді як у розвинених країнах — 44,5%, у Росії — 48,7%, Польщі — 40,2%.

Тривають дискусії, наскільки реально впала економіка, а наскільки сховалася в тінь. Очевидно, це буде предметом серйозних післякризових досліджень. Але уже можна ствердно сказати, що і реальний спад економіки, і її ховання у тінь — це «ягоди одного дерева» — надмірного податкового навантаження. В кінці 2009 р. Міжнародна фінансова корпорація (МФК) провела оцінку зручності податкових систем за трьома критеріями: кількість податків, податкове навантаження і затрати часу на адміністрування податків. Україна посіла передостаннє місце з 181 обстеженої країни. Після неї йде лише Білорусь. МФК нарахувала в Україні 99 видів податків. На їх оформлення потрібно 848 годин на рік. За 2009 р., як свідчить МФК, 36 країн поліпшили свої податкові системи, 21 країна знизила прибутковий податок, 12 — підвищили ефективність платіжних систем, 8 — скоротили кількість податків для бізнесу.

В Україні все навпаки: податкова система погіршилася. Доходи Держбюджету перевищують прибутки підприємств у 2 рази. Нарахування на заробітну плату сягають 68% чистого заробітку. Податок на додану вартість (ПДВ) фактично гальмує розвиток підприємництва. ПДВ став основним інструментом адміністрування та ручного управління. Він найбільше робить невигідним внутрішнє споживання. Саме за рахунок ПДВ приблизно на 20% пригнічується споживчий попит і йде тінізація економіки. Це серйозна проблема для української економіки загалом, тим більше — в умовах кризи. Тому підприємці й вимагають скасування ПДВ.

Дискусії довкола ПДВ ведуться давно. За його запровадження були не менш вагомі аргументи, ніж сьогодні — за скасування. Аргументи, які наводяться проти скасування: перший — ПДВ є у всіх країнах Євросоюзу та решті зовнішньоторговельних партнерів України; другий — ПДВ в Україні є бюджетоутворюючим податком, тому його скасування може спричити бюджетний колапс.

З першим запереченням можна погодитися. Саме з цих міркувань ми свого часу ПДВ й запроваджували. Біда в іншому. За останні 5 років Україна стала ближче до Євросоюзу лише територіально, економічно ми тільки віддалились. А щодо другого аргументу маю категоричне заперечення. Влада зробила ПДВ не бюджетоутворюючим, а боргоутворюючим. За 2009 р. заборгованість з відшкодування ПДВ зросла у 1,5 рази і сягає близько 20 млрд. грн. ПДВ став основною проблемою для податківців, казначейств, підприємців, правоохоронців. Крім того, основну частку в бюджеті став займати «імпортний» ПДВ (34,0%), а не ПДВ з внутрішніх продажів (5,7%). Отже цей податок фактично звівся до додаткового мита на імпорт. Ось ще одна причин тінізації імпорту, яка відома як контрабанда. Це результати реалізації програми «контрабанда — стоп»!

Крок шостий — руйнація бюджетної політики

Свого часу чимало зусиль ми доклали до того, щоб сформувати ефективну бюджетну політику. У 90-х рр.., під час трансформаційної кризи, це було дуже непросто. Перші бюджети незалежної України були дуже недосконалі. Це були сурогати старих і нових підходів. Недосконале бюджетне та податкове законодавство, непрогнозована інфляція та курсова кон'юнктура, слабкість банківської і грошово-кредитної систем. За таких умов годі й говорити про збалансованість, реалістичність, бездефіцитність бюджету. Але то був початок. Тоді ніхто добре не знав, яким має бути оптимальний бюджет. До цього Україна йшла близько 10 років.

Треба було на ходу реформувати і податкову, і митну системи, і бюджетну політику, і законодавчу базу та створювати відповідні організаційні структури. І все це було зроблено до 2000 р. Напрацьований досвід, аналіз недоліків та шляхів їх усунення дали можливість вийти на прийняття «Бюджетного кодексу», який став програмним документом бюджетного процесу. Тільки після цього, десь з 2001 р., бюджети стали збалансованими, з дефіцитом в допустимих межах, соціально та інвестиційно-орієнтованими. Загалом у країні була напрацьована досить серйозна правова база та практика раціонального бюджетування. Бюджети щорічно виконувались і зростали. Ми практично вклались у Маастрихтські вимоги щодо дефіциту бюджету — не більше 3 відсотків. Щоб читач краще зрозумів, наскільки це було непросто, зазначу, що у Греції (до речі, давньому членові Євросоюзу) дефіцит бюджету тривалий час перевищує цю норму, а в 2009 р. сягнув 12,5% ВВП. У нас до Майдану середньорічний за 5 років показник дефіциту державного бюджету до ВВП становив всього 0,6%.

Але після Майдану напрацьований і закріплений у Бюджетному кодексі великий досвід бюджетотворення поступово було зруйновано. Розвал бюджетної політики призвів, зрештою, до руйнування самих бюджетів. На 2009 р. уряд запропонував проект бюджету на нереальній макроекономічній базі, яка не враховувала кризової ситуації, що тривала уже півроку. Спад ВВП основних галузей економіки, висока інфляція, девальвація гривні — все це ще наприкінці 2008 р. були очевидні речі. Однак уряд запропонував бюджети на безпідставно оптимістичних показниках. Фактично відкинуте все позитивне, що було роками напрацьовано.

У бюджетній практиці виник цілий букет проблем, порушень, недоліків та зловживань: необґрунтованість та нереальність складання бюджету; авансове збирання податків і платежів; неповернення бізнесові заборгованості з ПДВ; емісійне фінансування бюджету через різні інструменти; проїдання накопичених у попередні періоди ресурсів; інфляційне підживлення доходів бюджету; форсування бюджетних надходжень шляхом залізання у зовнішні і внутрішні борги тощо. За підрахунками фахівців, загалом третину бюджету становили віртуальні боргові джерела доходів.

Після Майдану бюджетна політика була підпорядкована політичним амбіціям, замаскована фразеологією соціального благоденства. Але не через уболівання за людей викинуті мільярди гривень на погашення знецінених вкладів, які обернулись зростанням інфляції та ще більшими втратами для всього населення. Не через уболівання за право власності на земельні присадибні ділянки селян виділено мільярди гривень на гарячкову (всього за 1 місяць) видачу державних актів на землю. Так намагалися завоювати прихильність виборців. Для економіки це обернулося рекордним за роки незалежності податковим навантаженням.

Ніколи ще такого не було, щоб сума платежів до бюджету перевищувала суму прибутків в економіці. У нас були важкі часи з бюджетом, з Пенсійним фондом, але не було такого року, щоб доходи бюджету не виконувалися аж на чверть. У нас не було такого бюджету Пенсійного фонду, в якому частка бюджетних дотацій сягала б чверті. І нарешті, ручне управління бюджетом та шоу-гра зі Стабілізаційним фондом. У результаті такої політики всі середні показники по фінансах і бюджетах істотно погіршились.

Мова не йде про об'єктивні, кризові труднощі бюджетування. Вони зрозумілі, і більшість готова їх сприймати з розумінням. Йдеться про небажання уряду адекватно оцінювати економічну ситуацію в країні, бюджетні можливості та реалії. Натомість велике бажання віртуалізації, показухи, ілюзій та політичної експлуатації бюджету.

Крок сьомий — розкручування інфляції та девальвації

У 90-і роки, під час трансформаційної кризи, боротьба з інфляцією була одним з найважчих завдань. Я б сказав, навіть важчим, ніж наповнення бюджету. Бюджет — це все-таки коло державних проблем. А інфляція — це загальносуспільна проблема. І ми пройшли цей важкий шлях: інфляцію було знижено з рекордних 10 тис. відсотків у 1993 р. до дефляції (—0,6%) у 2002 р. До Майдану середня інфляція була практично у межах однозначної цифри (10,4%) (рис. 3). Це була норма для країн з перехідною економікою. Це ж стосується і стабільності гривні. Практично всі роки, крім періоду після фінансової кризи (1998—1999 рр.), вона була стабільною. Середній темп девальвації становив 5,9%. Тоді, на початку 2000-х років, ми сподівалися, що досягнуті рівні інфляції та гривні будуть стабільними. Адже для цього були вагомі підстави: зупинення трансформаційної кризи і високе зростання економіки.

Однак «помаранчева» влада цю стабільність зруйнувала. Новим керманичам здавалося, що їхня особиста ейфорія має трансформуватися в ейфорію економічну і соціальну. Але все обернулось авантюризмом і популізмом. Навесні 2005 р. влада заговорила про необхідність зміцнення гривні: мовляв, за роки її існування вона знецінилась у 3 рази.

Однак зниження курсу гривні аж ніяк не є свідченням її недооцінки. Адже ревальвація не є симетричною девальвації. Інакше девальвацію радянського рубля, українського купоно-карбованця, турецької ліри чи інших валют теж вважали б недооцінкою. Питання в іншому: чи була достатня стабільність економіки для девальвації гривні, і чи вигідно було це економіці? Крім того, нам було добре відомо, що монетарних підстав для ревальвації гривні практично не було. Питання лише в економічній обґрунтованості.

У 2008 р. ініціатива ревальвації гривні повторилась. Цього разу мотивом була нібито необхідність боротьби з інфляцією. Але на відміну від 2005 р. істотно погіршилася ситуація з платіжним балансом. Якщо напередодні 2005 р. було позитивне сальдо поточного рахунку платіжного балансу (6,9 млрд. дол. США), то напередодні 2008 р. воно стало негативне ( 5,9 млрд.), а за 2008 р. — вже близько 13 млрд. Які тут підстави для зміцнення гривні? Тому у 2008 р. при дефіциті платіжного балансу ревальвація гривні обернулася її девальвацією. Це чистий прорахунок уряду і НБУ.

У 2008 р. була зафіксована найвища після 2000 р. інфляція (22,3%). Таке зростання було зумовлене не тільки і не стільки зовнішніми чинниками. Інфляція в єврозоні становила всього 1,6%, а в Європі загалом — 2,6%, тобто у 10 разів менше. Основним і специфічним чинником інфляції у 2008 р. був соціальний популізм українського уряду, який спровокував дуже високі очікування населення.

У 2009 р. вплив інфляції на купівельну спроможність населення виявився найсильнішим за останні 10 років. Вперше з 1999 р. реальні доходи у 2009 р. скоротилися. При такому різкому зниженні купівельної спроможності і споживчого попиту мала б бути не інфляція, а дефляція. У багатьох країнах Західної і Центральної Європи так і сталось. Україна тим часом була в Європі лідером з інфляції. Не менш дивує і те, що високий урожай в Україні у 2008—2009 рр. чомусь послужив чинником не зниження, а підвищення інфляції. Україна мала найвищу продовольчу інфляцію в Європі і навіть значно вищу, ніж Росія, Литва, Естонія і Казахстан. Це тоді як в багатьох країнах Європи була продовольча дефляція. Загалом за післямайданний період середня інфляція становила 14,4%, або майже у 1,5 рази вище, ніж до Майдану.

У 2008 р. Україна стала чи не єдиною країною, де була висока інфляція і водночас здійснювалася ревальвація грошової одиниці. Тобто купівельна спроможність гривні на внутрішньому ринку знижувалась, а її валютний еквівалент зростав, тоді як у попередні роки в Україні, як і в багатьох інших країнах, девальвація грошової одиниці, як правило, наслідувала інфляцію.

Національна валюта міцна там і тоді, де і коли міцна економіка. Національний банк відає лише монетарними важелями підтримки національної валюти. Це десь 20% запасу її міцності. Інші 80% — це економічні важелі. Вони — у сфері впливу уряду. Загальновідомо, що девальвація дуже часто зумовлюється інфляцією. Так було в 90-і під час кризи в багатьох країнах, в т. ч. в Україні. Так вийшло й під час поточної кризи, зокрема в 2008 р. Аналіз по 50 найбільших країнах, які дають 95% світового ВВП, показав, що в тих країнах, де була вища інфляція, там і більша девальвація.

Не варто знімати відповідальність з керівництва Нацбанку. Але вклад уряду і НБУ в інфляцію та пов'язану з нею девальвацію гривні у даному випадку був різний. Висловлюючись спортивною мовою, уряд весь час намагався грати на банківській половині поля і крутитись біля його воріт. Не випадково дії уряду експерти охрестили «тяжінням до грошово-друкарського верстата» як єдиного способу легкого вирішення бюджетних проблем.

Крок восьмий — послаблення грошово-кредитної політики

Одним з каналів, по якому світова фінансова криза прийшла в Україну, була банківська система. Але проблема не в тому, що банки стали провідником кризи. Проблема в тому, що перед кризою в Україні була істотно послаблена банківська і грошова політика. Штучно було розігріто банківський і грошовий ринок. Тому тут спрацював класичний кризовий принцип: спочатку бум, а потім обвал. Так сталось і в банківській системі.

Проблеми у банків почалися, коли вони широко відкрились для іноземного капіталу. Тривалий час присутність іноземного капіталу була на безпечному рівні. До Майдану в руках іноземців було 20 українських банків і 12% капіталу банківської системи України. У 2009 р. ці показники зросли відповідно у 2 і 3 рази. Спочатку був кредитний бум, потім боргове цунамі, а згодом зневіра в банках, і як наслідок — затяжна криза.

По мірі того, як в українських банках зростала іноземна експансія, зростала і зовнішня боргова залежність. Всього за останні роки зовнішні запозичення банків зросли у гривневому обрахунку у 20 разів. Залучені з-за кордону кошти вилились у кредитний бум. Кредитні зобов'язання населення зросли у 20 разів, а з урахуванням курсових втрат і вартості обслуговування кредитів — більше як у 30 разів. Однак після Майдану реальні доходи населення збільшились лише у 1,6 рази. Тобто навантаження кредитних зобов'язань на 1000 грн. реальних доходів населення за останні 5 років зросло з 32 грн. до 528 грн. — у 17 разів. Саме через зниження доходів населення різко зросла динаміка проблемних кредитів: лише за 2009 р. у 20 разів (з 3 до 61 млрд. грн.). Але, за експертними оцінками, проблемних кредитів значно — близько 200 млрд. грн.., або третина кредитних зобов'язань.

НБУ надав значну підтримку банкам ресурсами рефінансування, за 2008 і 2009 рр. — на 230 млрд. грн. Але у другій половині 2009 р. рефінансування зійшло нанівець. Натомість настав час повернення цих ресурсів. Отже, у банків немає джерел, ні нових надходжень, ні погашень кредитів. Загалом якщо до Майдану середній темп приросту депозитів населення перевищував середній темп зростання кредитування, то після 2005 р. сталося все навпаки: банківська система почала жити за рахунок зовнішніх позик. Так довго тривати не могло. Тому криза у банках виявилась затяжною. Економіка не скоро зможе щось отримати від банків і в свою чергу допомогти їм. Фінансові ресурси народного господарства виснажені кризою і податковою системою. Їх не буде вистачати навіть на погашення кредитних зобов'язань.

Крок дев'ятий — зростання боргової залежності

Після фінансової кризи 1997— 1998 рр., яка негативно позначилась на Росії і частково зачепила Україну, ми серйозно взялися за наведення порядку з боргами. Тоді нас серйозно підвів уряд, зокрема економічний блок з Нацбанком, які були захопилися продажем облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) нерезидентам. Після тієї кризи у нас зрештою все увійшло у нормальне русло.

Але в 2008 р. ситуація різко ускладнилась: сума боргу зросла на 40%, а внутрішній борг — на 65%. Тоді МВФ оцінив ситуацію в Україні як переддефолтну. Україна очолила переддефолтний список з 10 країн. Міністр фінансів Австрії застеріг комісію ЄС, що економічна чи політична катастрофа в Україні може викликати «ефект доміно» з поганими наслідками для країн ЄС. Але дефолту у 2008 р. Україні вдалось уникнути.

У 2009 р. борговий маховик розкрутився зі ще більшою силою. Запозичення уряду шляхом випуску ОВДП зросли у 2,5 рази і сягнули 70 млрд. грн. Це найбільші обсяги за роки незалежності України. До того ж основним покупцем ОВДП добровільно-примусово став Нацбанк: пакет його облігацій за рік зріс у 5 разів. Нічого подібного не було навіть у 1997—1998 рр. Активними покупцями ОВДП стали і комерційні банки. Зважаючи на вищу дохідність і менші ризики (є ж гарантія уряду), банки навіть скоротили кредитування економіки, а всі кошти спрямували на покупку ОВДП. Зросло придбання ОВДП небанківськими фінансовими установами та корпораціями. Але нерезиденти залишилися вкрай пасивними до цих акцій уряду. Незважаючи на високу доходність — у 10 разів вищу, ніж в інших країнах, — нерезиденти не поспішали купувати ОВДП. Це тривожний сигнал про недовіру.

Україна стала рекордсменом серед інших країн світу стосовно доходності ОВДП — 29% річних. У Росії всього 8—12%, у Польщі — 3—6%, у Чехії — 1—2%. Така висока доходність при коротких термінах обертання ОВДП (6—12 міс.) свідчила про розпач уряду. Він вдався до авантюр. В такий спосіб стимулюють потенційних інвесторів спрямовувати кошти не у виробництво, а в ОВДП для фінансування дефіциту державного бюджету. До того ж настав час основних виплат по ОВДП. Через рік треба вже повертати боргів на третину більше.

Ще швидше зростав зовнішній борг: за 5 останніх років у 4 рази. Він сягнув 100 млрд. дол. США. Найбільше зростання припадало на банки. Але й загальний державний борг зріс у 2 рази, а гарантований — у 3 рази. Найбільші державні гарантії Кабмін надав «Укравтодору» — на 8 млрд. грн. Але де результати роботи? У пресі було повідомлення, що «Укравтодор» за 2009 р. побудував всього 8 км доріг. Середньорічні показники всіх основних боргів в Україні після 2005 р. зросли на порядок проти того, як було до Майдану. Така ось ціна політичного і соціального популізму.

Окремої уваги заслуговує ситуація із запозиченнями МВФ. Тут цікаві не тільки обсяги боргів, а й характер їх утворення. Перший кредит від МВФ Україна отримала в 1994 р. Умови були дуже жорсткі, ще важчі, ніж тодішня економічна ситуація. МВФ вимагав реформ по всіх напрямах і кожен черговий транш давав лише після жорсткої ревізії виконання домовленостей. А транші — всього по 100—400 млн. дол. Мороки більше, ніж грошей. За 10 років (1994—2004 рр.) Україна отримала від МВФ всього 3,9 млрд. дол., і у 2004 р. ми були готові достроково погасити залишок боргу — 1,6 млрд. дол. Але не зробили цього лише, так би мовити, з етичних міркувань: щоб МВФ не сприйняв це як демарш.

У 2008 р. уряд вперше за останні 10 років знову запросив кредит МВФ і отримав згоду аж на 16,4 млрд. дол. — безпрецедентна для України сума. До кінця 2008 р. отримано 4,5 млрд дол., або більше, ніж за увесь період незалежності. За I півріччя 2009 р. уряд отримав ще 6,1 млрд. дол. У 2009 р. кредит вперше був наданий на погашення дефіциту бюджету та на сплату попередньої заборгованості, тоді як, за умовами МВФ, кредити надаються лише на підтримку платіжного балансу. Всього за 2 роки заборгованість перед МВФ зросла у 25 разів. По відношенню до ВВП борг перед МВФ став рекордним за всю історію незалежної України.

У 2009 р. вперше Мінфін монетизував спеціальні права запозичення (СПЗ, SDR — англ.) в обсязі 3,8 млрд. SDR (3,3 млрд. дол.) на валютні кошти. За правилами МВФ, SDR включаються в офіційні резерви країн-членів і у разі необхідності можуть бути обміняні на вільно конвертовану валюту через спеціальні торгові угоди між країнами — членами фонду. За рахунок отриманих коштів Мінфін викупив у НАК «Нафтогаз України» ОВДП на суму близько 3,2 млрд. грн. Тому, напевне, не випадково британська компанія Credit Market Analysis (СМА) наприкінці 2009 р. опублікувала новий дефолтний рейтинг 63 країн, де на першому місці знову Україна. Ймовірність оголошення дефолту по українських ОВДП протягом найближчих п'яти років оцінюється в 53,7%.

Крок десятий — популізм

Висока інфляція, девальвація гривні, бюджетна та боргова кризи, згортання соціальних програм — все це відчутно вдарило по найбідніших верствах населення. Пенсіонери, студенти, малозабезпечені сім'ї, лікарі, вчителі, державні службовці, інші категорії населення, які утримуються за рахунок бюджету, істотно втратили у реальних доходах.

Втратили і працівники реального сектору. Зниження темпів і скорочення виробництва призвели до вивільнення працівників, скорочення робочого дня, зниження заробітків. За 2009 р. реальна заробітна плата людей скоротилася на 6%, доходи — на 8%. Крім того, люди втратили доступ до своїх банківських вкладів, а кредитні зобов'язання зросли. Першою реакцією на кризу власників навіть успішних приватних підприємств було зведення до мінімуму «світлих» зарплат та скорочення робочого тижня. Загалом за період після 2005 р. середній темп приросту реальної заробітної плати і наявних доходів населення виявились значно нижчими, ніж до Майдану.

Внаслідок кризи купівельна спроможність населення вже знизилася більш ніж на третину і продовжує падати. А й без того високе як для Європи майнове і соціальне розшарування суспільства стало ще більшим. За даними Інституту Горшеніна, українці стали заощаджувати навіть на необхідному. В регіонах значно збільшився продаж солі, сірників, дешевого мила — це свідчить про те, що літні люди, яким довелося пережити лихоліття війни, почали робити запаси на «найчорніший день».

Давно назріли реформи у соціальній сфері (пенсійна справа, страхова медицина, соціальне забезпечення) та в житлово-комунальному господарстві. Давно, ще 7—10 років тому, підготовлена законодавча, нормативна та експериментальна база. Але все зупинено. Тим часом соціальне навантаження на бюджет сягнуло катастрофічних розмірів. Майже третина Пенсійного фонду дотується з державного бюджету. У свою чергу бюджет майже на третину заліз у борги до економіки, до банківської системи. Ніхто і ніколи не говорив стільки про реформи, як «помаранчеві» лідери, і ще ніхто так недбало не ставився до реформ, як вони за 5 років після Майдану.

Напередодні першого туру президентських виборів Національна академія наук України випустила національну доповідь «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави». Ця робота згодом подавалася Ю. Тимошенко як замовлена урядом спільна праця НАН України і як новий програмний документ для неї як майбутнього президента. На основі цієї доповіді у «ДТ» за 26.12.2009 — 14.01.2010 р. з'явилася стаття «Економіка України 1999—2008 рр. — втрачене десятиліття».

З цим твердженням, винесеним в заголовок статті, категорично не можна погодитись. Адже на наведених вище графіках добре видно, що 2000—2004 рр. і 2005—2009 рр. — це різні економічні періоди. Добре видно перелом динаміки після Майдану по всіх напрямах і показниках економічної діяльності. Тому хочу підкреслити, це десятиліття було не втрачене, а зламане навпіл. Це добре видно на графіку динаміки ВВП.

Водночас для відповіді на питання, наскільки цей перелом в Україні вражаючий, наведу середньорічні показники динаміки ВВП країн БРІК (Бразилія, Росія, Індія і Китай). Ці країни демонстрували найбільш успішний розвиток своїми досягненнями на найближчу перспективу (рис. 6). Хай хтось скаже Китаю, який у 2000—2004 рр. мав середньорічний темп приросту ВВП нижчий, ніж Україна, що в нього було втрачене п'ятиріччя. Хай хтось скаже Індії, яка пишається своїми успіхами у 2005—2009 рр., яка має середньорічний темп приросту ВВП — 8,3%, що це було для неї втрачене п'ятиріччя! Нарешті, хай хтось скаже це Росії, яка у 2000—2004 рр. мала середньорічний темп приросту ВВП 6,9%. Не кажу вже про Бразилію, яка пишається навіть середньорічним приростом ВВП у 4,4%. Увесь світ захоплювався успіхами цих країн. Але ж у першій половині цього десятиліття Україна мала не гірші, а навіть кращі, ніж вони, показники. То хіба Україна не може пишатися цими показниками? Чи будуть ще коли кращі показники?

«Я не для того боровся за Білий дім, щоб допомагати купці банкірів — «жирних котів» з Уолл-Стріт». Ці слова Б. Обами з інтерв'ю телеканалу CBS вразили мене своєю прямотою і радикальністю. Таке нечасто зустрінеш у виступах не тільки американських президентів. Ще більш вражаюче продовження цієї фрази: «Дехто так нічого й не зрозумів! Ви, хлопці, хочете отримувати премії в 10 чи 20 мільйонів доларів після того, як економіка пережила свій гірший рік за останні десятиліття. Але ж ви, хлопці, і створили цю проблему». Що тут скажеш? Добре, що світ зрештою почув і причину, і оцінку, і адресу винуватців світової кризи.

Що стосується України, то дедалі більше політиків сходяться на тому, що світова фінансова криза стала для неї лише спусковим механізмом, одним із чинників біди. Про що свідчить найбільше падіння ВВП, промислового виробництва, будівництва, фондового ринку, фінансових результатів, національної валюти, реальних доходів населення та зростання інфляції. Все це в таких масштабах не могло статись лише під впливом світової кризи. Бо по суті ніде так не сталось. Це підтверджує досвід багатьох країн СНД.

В Україні задовго до кризи (і особливо напередодні її) склалася своя дуже загрозлива передкризова ситуація. Вона пов'язана з політичним та економічним управлінням державою. А звідси — криза довіри до влади у бізнесу, у підприємців, у простих людей.

У 2005—2006 рр. в Україні зароджувалися серйозні диспропорції в базових засадах економіки. Маю на увазі диспропорції між накопиченням і споживанням. У 2005 р. зростання доходів населення майже у 10 разів перевищило зростання ВВП та інвестицій в основні фонди. Таке шалене проїдання довго тривати не могло. Рано чи пізно це мало скінчитись обвалом. Щось подібне було в США перед Великою депресією у 1924—1929 рр.

Криза уже вирувала в США, в Західній Європі, в Казахстані, а в Україні почалися безпрецедентні соціально-популістські акції (прийняття нереальних прогнозних макроекономічних показників, бюджету, повернення знецінених вкладів, ревальвація гривні тощо), парламентські дострокові вибори, які спровокували рекордну за останні 8 років інфляцію.

Більше року (з серпня 2007 р. до жовтня 2008 р.), коли у світі уже реально почалася криза, в Україні практично ніяких антикризових заходів не розроблялось і не вживалось. Свого часу, у 1998 р., щойно з Росії пішли перші сигнали про обвал фондового ринку, у нас через тиждень уже був пакет антикризових заходів. Але тоді криза справді прийшла до нас з Південно-Східної Азії (Гонконг, Таїланд), потім Росія тощо.

У 2007—2008 рр. влада не могла не знати, яка загрозлива ситуація складається у банківській системі. У 2004 р. кредити повністю були забезпечені внутрішніми депозитами. У 2008 р. — лише на чверть, решта — позики, переважно зовнішні. Чого можна було чекати від такої кредитної політики? Тому можна зрозуміти людей, які запитують: хто ж як не президент, котрий вважає себе фаховим економістом (і «кращим банкіром світу»), мав би сказати банкам: «Хлопці, зупиніться, інакше буде страшна біда»! Щось на кшталт виголошеного Обамою. Тільки Ющенко мав це сказати завчасно, бо мав підстави до цього, не кажу вже про право і обов'язок. А так — запізнення з антикризовими заходами спричинило великі втрати для держави, економіки, підприємців, пересічних громадян.

Багато країн ще у 2008 р. прийняли по кілька пакетів антикризових заходів. Ці країни уже витратили на боротьбу з кризою загалом понад 11 трлн. дол. Фіскальні витрати на боротьбу з кризою коливаються в різних країнах від 1 до 20% ВВП. Уряди багатьох країн витрачають великі кошти на рекапіталізацію банків, стимулювання внутрішнього ринку, підтримку зайнятості і доходів населення.

Не допомогли Україні і західні країни, насамперед ті, звідки почалася криза і через які вона поширилася, хоч Україна мала всі підстави розраховувати на таку допомогу. Свого часу — у 2006—2008 рр. зарубіжні банки зробили нашим банкам ведмежу послугу, поставивши їх у залежність від зовнішніх запозичень. При цьому іноземні банки отримали надприбутки. Але коли почалася криза, підставити плече українським банкам ніхто з них не захотів.

Влада повинна ставитися до криз, як до стихійного лиха, пам'ятаючи селянську заповідь: якщо вродив гарний урожай — готуйся до недороду. Можливість створення Стабілізаційного фонду за рахунок виручки від перепродажу «Криворіжсталі» та високого зростання експортних цін на метал була втрачена.

Інколи влада діяла просто всупереч здоровому глуздові. У світі вже шаленіла криза, а у нас на 2008 р. був прийнятий нереальний, абсолютно популістський бюджет. Це лише розкрутило інфляцію. У результаті навіть ті люди, які отримали компенсацію по знецінених вкладах, значно більше втратили від інфляції. А в умовах високої інфляції та дефіциту зовнішньоторгового бізнесу влада вдалася ще й до штучного зміцнення гривні, що обернулось її девальвацією.

У США і країнах Західної Європи до кризи почали готуватися ще з серпня 2007 р., коли впали фондові ринки. У країнах Центральної і Східної Європи, Південно-Східної Азії — десь з початку 2008 р. В Україні в цей час навпаки: криза все більше провокувалася соціально-популістською політикою і загостренням політичної боротьби.

У першому півріччі 2008 р., коли США, країни Західної Європи, Японія, Китай, Казахстан вже приймали пакети антикризових заходів, в Україні криза всіляко замовчувалася. І лише після жовтня, коли обвалилася металургія, будівництво і хімія, почалася імітація бурхливої діяльності — так звана меморандумна політика. Але час було втрачено, законодавча база не підготовлена, ресурси розтрачені.

Це повторилося і 2009 р. Що сказати про абсолютно нереалістичний некризовий бюджет? Чи про боротьбу уряду з Нацбанком за його ресурси, за повноваження, за друкарський верстат, за валютний курс?.. Все це істотно підірвало дуже хистку довіру до банківської системи. Лише вдуматися — десятки мільярдів гривень рефінансування, які під час кризи такі потрібні для економіки, виплеснулися на валютний ринок, обваливши гривню.

Фінал плачевний: рекордний обвал ВВП серед інших країн ОЕСР і СНД. Тим часом серед країн СНД є й позитивний результат своєчасного і адекватного реагування на кризу — це Казахстан. Там передкризова ситуація теж була дуже складна. Але ще наприкінці 2007 р. влада усвідомила кризову ситуацію і спішно взялася за роботу. За 1,5 року було прийнято три пакети антикризових заходів, бюджет яких більше 15% річного ВВП країни. Це дало результат. За 2009 р. приріст ВВП — 2%.

В Україні найбільша проблема — це недовіра до влади з боку бізнесу, підприємців, населення. За даними опитування R&B Group, 68,6% населення України не довіряють владі, а за даними опитування Центру Разумкова, дії влади повністю підтримують менше 4% опитаних. Крайнє загострення політичної боротьби, політика реприватизації, лібералізація імпорту, боротьби за вплив на банківську систему, грошово-кредитний ринок, лобіювання і протекціонізм сумнівних антикризових законів — все це призвело до втрати десятків мільярдів гривень банківських депозитів, внутрішніх і зовнішніх інвестицій. Різко погіршилися міжнародні рейтинги України.

Криза ще раз серйозно змусила всіх замислились над роллю держави в економіці. Мені імпонує вислів Самуельсона*: «Ринок і держава... Управляти економікою за відсутності того або іншого — все одно, що намагатися аплодувати однією рукою».

Які ж форми і механізми участі держави в порятунку економіки від кризи можна вважати прийнятними? Моя позиція — одержавлення економіки неприпустиме. Це не порятунок від кризи. Давайте поглянемо на величезний світовий досвід. За 200 років світ пережив понад 100 локальних і глобальних економічних криз. Якби уряди так діяли при кожній кризі, то економіка майже щороку переходила б з державної в ринкову і назад. Але нічого подібного не було і немає.

Під час кризи держава повинна лише підтримувати бізнес, не пригнічуючи оздоровчі кризові процедури. Наприклад, підтримати діяльність працедавців в збереженні зайнятості; домогосподарства — в платоспроможності по кредитних платежах; банки — ліквідністю в кредитуванні економіки і так далі.

При кризі економіка може стискатися — це неминуче. Але дуже важливо, щоб і в стиснутому вигляді економіка повноцінно функціонувала: йшли розрахунки, платежі, працювали ринки, банки, рухалися гроші, забезпечувалася зайнятість населення і виплата заробітків, йшли податки. А де виникають затори, там держава повинна втручатися і, як правило, економічними важелями. Держава повинна не підміняти власників бізнесу, а забезпечувати дотримання ними правил функціонування економіки і ринків.

Український уряд вдався до такого порятунку від кризи, як націоналізація банків. Рішення абсолютно не логічні. Ну, по-перше, де взяти необхідні гроші? Це ж мільярди гривень. По-друге, банки, що оповістили про дефолт, не рятують ні економіку, ні банківську систему від кризи. По-третє, навіть якщо б гроші були, очевидно, краще їх використати на допомогу найбільш ураженим кризою секторам економіки, на підтримку зайнятості населення, позичальників та вкладників тощо.

Наприклад, цільове рефінансування може одночасно допомогти і банкам, і секторам економіки, і працедавцям, і населенню. Або підтримка державою платоспроможності позичальників: держава бере на себе часткову компенсацію курсової різниці по валютних кредитах або процентних виплатах. Це підтримало б і банки, і позичальників. Ще важливіші завдання — кредитування проектів, що обіцяють велику зайнятість населення: ремонт та будівництво доріг і т. д.

Держава і так має у своїй власності два дуже великих банки, яким також потрібне сприяння. А що завтра робити з десятьма такими банками, якщо доведеться покласти їх проблеми на плечі держави? А в Україні аж 180 банків. Чом би державі економічними важелями не сприяти їх злиттю, поглинанню? Уряд в Китаї спонукає до злиття і поглинання численні металургійні підприємства. Це нормальна ринкова практика. В Нацбанку є досить важелів для цього.

Чим поточна криза схожа з кризою 1998 р.? Які відмінності? Як тоді вдалося досить успішно її подолати? Схожість у тому, що обидві кризи пов'язані зі світовими. А великі відмінності — в тому, що в 1998 р. Україна вистояла краще від багатьох країн, а в 2009 р. — впала найнижче за всі інші країни. У 1998 р. фінансова криза сталася, коли Україна лише виходила з радянської епохи, після розвалу єдиної економічної системи, дуже виснажена і ослаблена, з деформованою структурою, з нульовими резервами НБУ. Під час кризи 2008—2009 рр. економіка України впала з дуже високого рівня зростання ВВП (у 2004 р. — 12,1%, а в 2007 р. — 7,8%). Це був український варіант кризового падіння економіки.

Звичайно, готових рецептів на всі випадки життя не буває. Але пригадаймо, що в 90-і роки президент, уряд і Нацбанк діяли злагоджено, спільно визначали пріоритети, вибудовували взаємини з парламентом, як би складно це не було. А де не вдавалося домовитися, президент всю повноту відповідальності брав на себе — не перекладав її на уряд, парламент чи Нацбанк. Взяти хоча б такий приклад, як секвестрування бюджету президентським указом, коли парламент відмовився це зробити. Протягом 1998 р. мною було підписано близько 30 указів, які прямо стосувалися захисту економіки, підприємців і населення від тодішньої світової фінансової кризи. Тоді ж було підписано п'ять указів про наповнення державного бюджету, Пенсійного фонду, інших соціальних фондів, посилення режиму економії та контроль використання цих засобів.

Зовсім не випадково саме в 1998 р. були підписані укази: «Про державну підтримку малого підприємництва»; «Про спрощення системи оподаткування, обліку і звітності суб'єктів малого підприємництва», «Про фіксований сільськогосподарський податок» та інші. Ці укази в 3—4 рази знижували податкове навантаження на підприємців і виробників, спрощували режим оподаткування і, до речі, досі працюють як закони. Ще ряд указів стосувалися підтримки базових галузей, забезпечення платіжно-розрахункової динаміки, погашення заборгованості по заробітній платі і пенсіях. Все це не випадково: тоді була погоджена і конструктивна робота Президента України, уряду, міністерств. Міжнародні організації тоді високо оцінили антикризові заходи України.

Щось подібне було під час останньої кризи в країнах Євросоюзу, Сполучених Штатах, Росії, Казахстані. Там оперативно розробляються і здійснюються комплексні заходи по подоланню кризи, різні гілки влади, політичні сили консолідувались у розв'язанні складних, інколи ще невідомих проблем.

У грудні 2008 р. уряд висунув пакет пріоритетів антикризової політики. Він оголосив про реалізацію масштабних інфраструктурних та інвестиційних проектів у базових галузях. У перелік було включено близько 100 проектів, розрахованих на 5 років, на суму 150 млрд. грн. Від таких мега-проектів дуже тхне популізмом. Тим часом у бюджеті на 2009 р. на космічну галузь було виділено аж 20 млн. грн. Програма соціально-економічного розвитку на 2009 р. так і не була прийнята. Антикризова політика в Україні — це була спонтанна реакція, на яку наклалися політичне протиборство та лобістські інтереси.

Світовий досвід антикризової політики пропонує величезний арсенал заходів і пріоритетів. Серед них є такі, які могли б послужити і нам.

— Формування реального бюджету, спрямованого на забезпечення виконання державою необхідних функцій при обмежених ресурсах.

— Підтримка стабільності фінансової системи, що по суті включає і банківську, курсову та цінову політику, яка забезпечила відновлення втраченої курсової і цінової стабільності, ліквідності банків і приватних корпорацій тощо.

— Підтримка населення, пом'якшення негативних соціальних наслідків кризи, стимулювання споживчого попиту та внутрішнього ринку.

— Стимулювання інвестиційно-інноваційної діяльності, здатності підтримати зародження нового в надрах старого та руйнування кризою того, що відживає.

— Підтримка галузей і підприємств в тих критичних випадках, коли постає загроза масових негативних наслідків для населення і держави.

Практика уряду України і близько не відповідала цим п'яти цілям, що, власне, й призвело до надмірного заглиблення і затягування кризи. Не випадково у 2009 р. навіть з'явився вислів: «В Україні криза вже дістала дна, і тепер його копає».

Нарешті, ще одне питання дещо навіть філософського плану, яке дискутувалося протягом останніх років і часто поляризувало думки політиків, державних чиновників, науковців і фахівців: чи робити реформи під час кризи? На це питання я б відповів так, як хірург, коли б його спитали, коли краще робити операцію. Очевидно, відповідь була б така. Краще у плановому порядку, тобто завчасно. Але якщо вже прикрість, то бажано хоча б підготувати організм до операції. А якщо критична ситуація — звичайно, невідкладно.

Насамперед маємо твердо виходити з того, що криза не лише завдає шкоди, а й руйнує старе, неефективне, непотрібне, звільняє місце для нового. Саме у цій продуктивній функції кризи криється можливість і необхідність реформ. Реформи могли б більш конструктивно спрямувати продуктивну функцію кризи.

Криза показала важливість і невідворотність реформ, особливо структурних і, як на мене, вже підготувала суспільну свідомість до кращого розуміння цього.

Окремі малобюджетні реформи, спрямовані на швидке поліпшення ситуації в галузі чи регіоні, не те що можливі — вони вкрай необхідні. Це антикризові заходи, що практично не вимагають грошей, дефіцит яких під час кризи особливо гострий.

В окремих секторах економіки є велика спокуса виходу з кризи шляхом повернення у докризову ситуацію. Йдеться про повернення на старі ринки металу, продукції хімії, зерна тощо у старих параметрах. Це маячня, і до цього не треба прагнути.

Є реформи, які не вимагають великих витрат і забезпечують збереження зайнятості та ефективності. Це маловитратні заходи з енергозбереження, раціонального ведення житлово-комунального господарства тощо. Вони можуть здійснюватись і під час кризи.

Що ж до реформ у фінансовому і банківському секторі, то їх, безперечно, треба робити. Домовленості країн групи-20 — це лише мінімум того, що доведеться зробити у перебудові архітектури фінансового облаштування світу. Але робити треба те, що для нас прийнятне. Думаю, це не повинно стосуватися масового одержавлення банків, страхових компаній тощо.

Цілком обґрунтованим може бути здійснення навіть реформ, які вимагають певних витрат, але швидко дадуть результат.

Криза — це той час, коли не діяти — такий же ризик, як і діяти. То, можливо, треба діяти. Звичайно,  на реформи спроможна лише сильна влада. А для реформ під час кризи потрібна влада втричі сильніша, в тому числі підтримкою народу.

Леонід КУЧМА

Еженедельник "2000". Данная статья вышла в выпуске №11 (502) 19 - 25 марта 2010 г.

________________________________________________

Пол Ентоні Самуельсон

*Пол Ентоні Самуельсон — американський економіст, лауреат Нобелівської премії з економіки (1970) «за наукову роботу, що розвинула статичну і динамічну економічну теорію і зробила внесок у підвищення загального рівня аналізу в області економічної науки». Президент Міжнародної економічної асоціації (1956—1959). Президент Економетричного товариства (1952). Президент Американської економічної асоціації (1961). Нагороджений медаллю Дж. Б. Кларка (1947), Національною науковою медаллю США (1996).

Повернутися назад до розділу