відеоархів

Останні відео

Видання ICO


Інтерв’ю та статті Л.Д.Кучми

Версія для друку
29.05.2015

Федералізація — подвійні стандарти Росії

У світлі останніх подій, пов’язаних з незаконною анексією Російською Федерацією Криму й неоголошеною війною на Донбасі, відносини між Україною та Росією фактично поставлені на межу розірвання. Їх перспективи багато в чому залежатимуть від реалізації Мінських мирних домовленостей, а також від розв’язання проблеми Криму.

У вирішенні цих складних питань сьогодні бере активну участь Президент України (1994—2005 роки) Леонід КУЧМА — як представник України у Тристоронній контактній групі з урегулювання ситуації на Донбасі, а також член Конституційної комісії. Не випадково до нього останнім часом надходять численні звернення із проханням перевидати його книжку «Україна — не Росія». Зважаючи на те, що багато порушених у ній проблем набули нині особливої актуальності і звучання, Л. Кучма вирішив доповнити й перевидати її з урахуванням нинішніх реалій.

Газета «Голос України» отримала згоду автора опублікувати один із нових розділів майбутньої книжки, який присвячено одній із непростих і дискусійних для нашої країни проблем політичної реформи. Отже...


Про федералізацію України, про те, чому я вважаю її неприпустимою, — докладно написано ще в першій редакції книжки 12 років тому. Можу лише додати. Коли Москва закликає перетворити Україну на федерацію, цілком очевидно, що мета тут — не благополуччя, не інтереси нашого народу, а будівництво фундаменту для розвалу України, перетворення її на недієздатну, аморфну державу. Те, чого не кажуть прямо респектабельні політики Росії, озвучували люди на кшталт Жириновського: розділити Україну, Галичину віддати Польщі, Закарпаття — Угорщині, Чернівці й Буковину — Румунії, «Новоросію» — Москві. Справді, перетворення України на федерацію — перший крок до реалізації саме цього сценарію.

Що ж стосується ідеї федерації як такої — вона сама по собі не хороша й не погана, все залежить від конкретної історичної ситуації. Хотілося б підкреслити: саме історичної, а не політичної, не політичної злободенності. Політичні режими й обставини можуть змінюватися іноді мало не щороку, а історичні — це справа багатьох десятиліть. Ми знаємо приклади успішних федерацій і конфедерацій — США, Німеччина, Швейцарія. Знаємо й приклади розвалених — Югославія, Чехословаччина. У деяких випадках федералізація виявляється справді рятівною. Наприклад, максимальна автономія франкомовного Квебека фактично врятувала Канаду від розпаду. Є випадки, коли у вигляді конфедерації під тиском ззовні підтримується існування із самого початку штучної й значною мірою недієздатної держави — Боснія і Герцеговина.

Ідеологи європейської інтеграції відкрито розказують про свої плани з перетворення ЄС на Європейську федерацію. Однак саме ці плани зустрічають найбільший спротив серед європейської громадськості. Багато серйозних експертів уважають, що їх послідовна реалізація загрожує розвалом Євросоюзу і єдиний шанс запобігти йому — відмовитися від надмірної інтеграції, зберегти систему окремих держав. Тут, щоправда, тенденція протилежна тому, що наші російські «друзі» вимагають від України. Ідеться не про розвал молодої, але спочатку єдиної держави, а про спробу злиття двох із лишком десятків в одну. З другого боку, успішні федерації виникали саме так. США створювались унаслідок добровільного злиття тринадцяти штатів, що скинули британське колоніальне ярмо. Потім приєднувалися нові, проте, важливо відзначити: поділу за етнічною або мовною ознакою там немає. Зростаючий відсоток іспаномовного населення в південних штатах США — окремий, вторинний процес, що також загрожує в перспективі серйозною дестабілізацією країни. 

Аналогічно в Німеччині — федеральні землі з’явилися історично, їхні межі значною мірою відповідають регіонам, що склалися історично, та наявним у минулому незалежним німецьким державам. Проте жодна із земель не заперечує й не думає заперечувати свою німецьку ідентичність. Альтернативний варіант — Франція. Усі історичні провінції було свідомо розбито на департаменти. Провансальський, гасконський та інші націоналізми було придушено ще в далекому минулому. Корсиканський і бретонський — жевріють досі. Канада виникла після перемоги Британії в Семирічній війні 1756—63-х рр. унаслідок злиття споконвічно англійських і колишніх французьких колоній. Жителі франкомовного Квебека проголосували на референдумі 1995-го проти незалежності з мінімальним результатом (49,4 відсотка «за», 50,6 — «проти»). Тут маю відзначити: Париж відділений від Монреаля океаном. Політично й економічно Квебек — частина Канади й ширше — Північноамериканського культурного та економічного простору. Тому незалежність загрожувала реальними збитками і проблемами. Якби Оттава вирішила пригнічувати й асимілювати франкоканадців, це призвело б до катастрофи. На щастя, в цивілізованої країни вистачило розуму знайти модус, спосіб співіснування. Тут у федерації справді не було альтернативи. Квебеку, мабуть, не загрожує поглинання Францією. Гадаю, зрозуміло, що з українською ця ситуація абсолютно непорівнянна.

Повторюю: для України федералізація — це шлях до повзучого демонтажу країни. Тому вона неприпустима. І з кого нам у цьому сенсі варто взяти приклад — передусім зі східного сусіда, із самої Росії. Російська імперія за царів була найвищою мірою унітарною державою. За винятком регіонів Центральної Азії, де місцеві правителі зв’язувалися в колоніальному режимі васальною присягою «білому цареві», але зберігали свої внутрішні порядки, і Фінляндії, що користувалася особливими правами (недаремно вона відділилася за першої ж нагоди), царська Росія жила за одними законами хоч у Києві, хоч у Владивостоці. Губернатори призначалися із центру. Не тільки автономією, а й місцевим самоврядуванням навіть не пахло. Після революції 1917-го більшовики створили СРСР і перетворили саму Росію на федерацію — розбили її на десятки автономних республік, областей і округів. Однак після буквально декількох років експериментів з реальною автономією регіонів в 20-ті роки гайки було закручено. Принаймні з 1929-го й по 1989-й СРСР, незважаючи на назву, був не просто унітарною державою, а унітарним у кубі. І аналогічно РСФСР була абсолютно унітарною республікою. 

Після провалу путчу ДКНС президент Борис Єльцин, який будував нову Росію, пообіцяв усім автономіям «стільки суверенітету, скільки винесете». У результаті в 90-ті роки минулого століття на кілька років Російська Федерація справді стала справжньою федерацією.

Результат не забарився: країна опинилася на межі розвалу. Ідеться не тільки про сепаратизм у національних автономіях, а й про губернаторів на кшталт приморського Євгена Наздратенка (1949-й р. н., губернатор Приморського краю в (1995—2001-му рр.), які перетворювали регіони фактично у свої особисті, непідконтрольні центру вотчини. Але ж у Росії регіональний сепаратизм ззовні ніким не підживлювався, за винятком, можливо, ісламських екстремістів, що приїхали на Північний Кавказ із Близького Сходу, та й то їхній вплив дуже перебільшений російською пропагандою. 

Після свого приходу до влади Володимир Путін почав згортати російську «федеративність» й успішно завершив цей процес до 2005-го, коли після теракту в Беслані було скасовано прямі вибори глав суб’єктів Федерації. Сучасна Росія — федерація тільки за назвою. Фактично ця унітарна держава з жорсткою вертикаллю влади. Єдиний виняток — Чечня Рамзана Кадирова. Але чеченці заплатили за особливий статус кров’ю. Цей статус передбачає, як ми знаємо, і дуже великі гроші з Москви. Багато хто критикує «централістську» політику Путіна як недемократичну. Я вважаю, що, з точки зору інтересів Москви, вона була виправдана. Перетворення Росії на істинну федерацію — справді перший крок до розвалу країни. Тому нині навіть заклики до відділення будь-якого регіону в РФ кримінально карні. Можливо, і навіть імовірно, що зрештою Росію все одно чекають важкі часи, але це — окрема тема: історична доля Росії. Хоч би там як було, коли Москва щонайжорстокіше припиняє будь-який сепаратизм на своїй території й одночасно підтримує його в нас — подвійні стандарти наявні.

Нарешті, головне. Наріжним каменем виживання будь-якої держави, а тим паче України, що повернула собі незалежність після трьох із зайвим століть перебування в складі імперії — цим наріжним каменем є національна ідентичність. Ми повинні формувати і зміцнювати українську громадянську націю. Усі наші громадяни, хоч у Луганську, хоч у Львові, повинні вважати себе саме українцями, а вже потім — «западенцями», «донецькими», «європейцями», «білими людьми», «землянами», та ким завгодно, хоч ельфами. Наше завдання — врятувати й побудувати єдину процвітаючу Україну. Тому федералізація — не наш шлях.

Повернутися назад до розділу