відеоархів

Останні відео

Видання ICO


Організаційно-дослідна робота

Версія для друку
17.08.2018

САГА ПРО УКРАЇНСЬКІ РЕФОРМИ

Сага про українські реформи

Важко назвати іншу проблему, яка б за роки незалежності України була більш актуальна, ніж реформи. Про них говорила кожна українська влада. При цьому кожна наступна влада стверджувала, що вона вперше розпочинає реформи, які до неї ніхто не проводив. Виходило якесь зачароване коло декларацій та заперечень, в якому простим людям не просто й розібратись – де популізм, а де істина. І чим більше влада говорила про реформи, тим більше у суспільстві утверджувалась недовіра, не тільки до влади, але й до реформ, що особливо погано. В народі заговорили про новий вид популізму – реформаторський. Тому редакція звернулась до академіка П.Гайдуцького, який за час роботи на держслужбі багато займався реформами, автора багатьох книг про реформи, в т.ч. «НеЗалежна економіка України (2014 р.), «Аграрна реформа Л. Кучми в Україні» (2015 р.), «НеЗабуті реформи в Україні» (2017 р.) та «Я завжди з Україною: Л.Кучма» (2018 р.), висловити свою оцінку українським реформам.

Після 2004 р. так повелося, що кожен наступний президент та його найближче оточення час від часу заявляли, що до них ніхто ніяких реформ не проводив, і лише вони взялись за справжні реформи. При цьому часто наголошувалось, що вони роблять реформи, які за всі роки незалежності України ніколи не проводились.

Проблема тут зовсім не в образі тих, хто проводив в Україні реальні реформи, які дали позитивний результат. Проблема в тому, що така політика очільників держави породжує реформаторський популізм та вбиває ініціативу теперішніх і завтрашніх високопосадовців щодо реформ.

Це ясно як божий день. Якщо реформаторам будуть плювати вслід, то десятий зарікнеться не братись за цю марудну справу. Адже, реформи – це найбільш неблагодатна справа в роботі чиновників і особливо високопосадовців. Це зовсім не те, що бути на «хлібному» місці в державній компанії, типу «Нафтогаз України», або «смотрящим» на фінансових схемах і грошових потоках.

Між тим Україні, захаращеній бюрократичними «барикадами», як повітря потрібна активна політика реформ. При цьому ставлення до реформ потрібне як до благородної і жертовної справи, як до захисту Вітчизни.

Водночас потрібні реформатори-камікадзе, як воїни-кіборги. Якщо вже платити високі зарплати, то якраз тим камікадзе, які готові братись за реформи, а не тим, хто сидить на «хлібних» місцях, фінансових схемах чи грошових потоках. Це має бути пріоритетна ідеологія державної політики.

Тим більше не варто на відмашку відкидати цінний вітчизняний досвід подолання криз та здійснення реформ. А такий досвід є, в т.ч. з актуальних і сьогодні проблем. Про це свідчать не лише згадки їх провідників, але і статистика, вітчизняна економічна історія.

Після того, як в Україні вже був не один президент і не один десяток прем’єр-міністрів, стало очевидно який вклад вносив кожний з них у подолання кризи, у здійснення реформ, у забезпечення розвитку України, а також у збереження територіальної цілісності, суверенності та зміцнення державності. На фоні такого порівняння найкраще видно, як кажуть в народі: «хто будував, хто просто відсиджувався, а хто руйнував».

Таке порівняння свідчить, що за всі роки незалежності України саме період президентства Л.Кучми був найбільш результативним за реформами, за розвитком економіки, українського суспільства та зміцненням держави.

Вирішальним чинником здійснення українських реформ завжди була і залишається сильна політична воля очільників влади. Л.Кучма був перший і поки що єдиний в незалежній Україні, який проявив сильну політичну волю до реформ. Він показав це ще у 1992 р., очоливши уряд, коли ще мало хто знав як долати кризу, яка набирала катастрофічних масштабів, які реформи, і як треба проводити.

Звернення до досвіду президентства Л.Кучми у сфері реформ зумовлено виключно одним: іншого такого досвіду в Україні немає. Цей досвід стосується багатьох сфер функціонування держави та діяльності президента, в яких очевидний вклад Л. Кучми. Це стосується: розбудови та зміцнення державності; збереження миру в країні; розвитку демократії; утвердження національного патріотизму; подолання кризи; здійснення реформ; забезпечення розвитку економіки; розв’язання внутрішньополітичних проблем; розв’язання зовнішньополітичних проблем.

В окремих з цих напрямів досягнення були досить вражаючі.

Насамперед цей досвід дуже цінний у подоланні кризи. Уряд Л.Кучми вперше запропонував: програму антикризових заходів; пакет економічних реформ; радикальний і відповідальний шлях втілення їх в життя урядовими декретами зі статусом законів. Всього за півроку було прийнято більше 80 декретів. Більшість з них працювали багато років і згодом були трансформовані в закони. Останній декрет «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (від 19.02.1993 № 15-93) працював більше 25 років і лише в червні 2018 р. замінений законом. У перший же місяць Л.Кучма домігся виходу України з російської рублевої зони. Було вжито заходів з наведення порядку в бюджетній та розрахунково-платіжній сферах. Започатковано малу приватизацію та передачу у власність мільйонам громадян земельних присадибних ділянок та ділянок несільськогосподарського призначення для підприємницької діяльності. Було проведено першу податкову і митну реформи.

При цьому варто нагадати, що Л.Кучма лише з третього разу погодився очолити уряд і лише з третього разу Верховна Рада відправила його у відставку, за власною заявою, через відмову парламенту продовжити його антикризову програму. Дехто з можновладців вважав, що Л.Кучма намагається перетягти на себе «ковдру владних повноважень». Але насправді він демонстрував готовність до додаткової відповідальності за подолання кризи та здійснення реформ. Адже тоді економічна ситуація в країні була практично катастрофічною. Досить згадати лише один факт: у 1992-1993 рр. в середньому за рік інфляція сягала 6000%. Тоді ситуація була навіть складніша, ніж у 2014-2017 рр., коли Україна втратила Крим, частину Донбасу і опинилась у війні з Росією.

Після обрання президентом Л.Кучма ще наполегливіше взявся за подолання кризи та здійснення реформ. Після першої інавгурації (19 липня 1994 р.), всього через півмісяця (6 серпня 1994 р.), він підписав два укази про вдосконалення системи виконавчої влади та державного управління. Ще через 2,5 місяці (11 жовтня 1994 р.) він виступив у Верховній Раді з програмою «Шляхом радикальних економічних реформ». У листопаді ця програма була затверджена указом Президента України. Того ж місяця вийшов перший указ на виконання зазначеної програми «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» (10 листопада 1994р.).

Після другої інавгурації (30 листопада 1999 р.) Л.Кучма підписав перший указ з продовження реформ всього через три дні, зокрема «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» (від 3 грудня 1999 р.). А вже в лютому 2000 р. президент звернувся до Верховної Ради та українського народу з Посланням «Стратегія економічної та соціальної політики на 2000-2004 рр.»

Було істотно вдосконалено систему виконавчої влади та державного управління, прийнято близько 400 президентських указів для оперативного розв’язання економічних проблем, подолання кризи та здійснення реформ. Завдяки цьому в країні стався перелом, криза різко пішла на спад. Якщо за 1991-1994 рр. економіка України проти 1990 р. втратила 45,6% ВВП, то за 1995-1999 рр. – лише 14,2% (рис. 1). Л.Кучма прийняв країну з рекордним спадом економіки (-22,9% ВВП за 1994 р.), а до кінця 90-х років криза була подолана: (-0,2% ВВП за 1999 р.). Завдяки вжитим заходам Україна (на відміну від Росії) майже безболісно пережила кризу 1998 р.

Однак у 2009 р. Україна опинилась в глибокій кризі: спад ВВП склав 14,8%. Це був найгірший показник серед постсоціалістичних країн і свідченням того, що влада не змогла захистити українську економіку від світової кризи. Це ж повторилось у 2014-2015 рр., де спад ВВП сумарно становив 16,4%. На цей раз це була вітчизняна криза, зумовлена російською агресією і війною. Хоч і тут є питання щодо адекватності реакції влади та ефективності захисту економіки.

Примітки: *середньорічні;

** спад до 1990 р.

Рис. 1. Динаміка криз в Україні: ВВП до попереднього періоду, %

За даними Держстату.

За 10 років президентства Л.Кучми було здійснено близько 100 секторальних реформ. При цьому йдеться не про дріб’язкові удосконалення, на кшталт зміни порядку реєстрації транспортних засобів, а про зміну базових засад економічних відносин. Були проведені приватизація та корпоратизація підприємств, здійснено грошову, бюджетну, податкову і митну реформи, низку реформ в галузях енергетики та промисловості, сформовано сектори середнього та малого бізнесів, створено банківську, фінансову та ринкову інфраструктури. Особливо успішні були мала приватизація, земельна й аграрна реформи, які одразу дали позитивні результати. Було також започатковано реформи у житлово-комунальній, соціальній та інших сферах. Підтвердженням цього є індекс прогресу трансформації, який щорічно розробляє ЄБРР, і яким користується Світовий банк та МВФ. В Україні в 1995-2004 рр. цей індекс практично подвоївся, а розрив між Україною і Польщею скоротився майже вдвічі. У подальші роки змін уже не було (рис. 2).

Рис. 2. Динаміка реформ (індексу трансформації), бал (максимальний – 5)

За даними ЄБРР.

Масштабність та результативність реформ особливо яскраво видно за секторами економіки країни.

Грошово-банківська сфера. Невдовзі після обрання президентом Л.Кучма своїми указами створив комісію та робочу групу з грошової реформи. Вся підготовка була завершена станом на вересень 1995 р. Але на прохання керівництва Нацбанку та уряду реформа була знову відкладена. Хоч далі відкладати було вже нікуди – Україна залишалась єдина серед пострадянських країн, яка ще не мала національної валюти. Зрештою у вересні 1996 р. указом президента була запроваджена грошова реформа і запроваджена гривня. В 1996 р. інфляція становила всього 10%, що в 40 разів менше, ніж було у 1994 р. та в тисячу разів менше, ніж у 1993 р. У 2000-2004 рр. середньорічна інфляція в Україні була в 1,5 рази нижча, ніж в Росії. В наступні роки ця позитивна динаміка була втрачена. За 2005-2009 рр. середньорічна інфляція в Україні зросла в 1,5 рази, а за 2014-2017 рр. – майже в три рази.

У кінці 90-х років було створено систему гарантування вкладів населення та відповідний Фонд. За 2000-2008 рр. цей Фонд працював виключно в накопичення коштів. Однак у 2014-2017 рр. половина банків була ліквідована. Банки втратили половину депозитів. Зобов’язання Фонду гарантування вкладів населення зросли майже у 100 разів і сягнули 80 млрд грн. Це у 20 разів більше доходів Фонду. Фонд вимушено став позичальником Нацбанку та Мінфіну на 70 млрд. грн., які йому прийдеться 10 років повертати і сплатити відсотків ще 10 млрд. грн. Крім того, залишаються невідшкодованими майже 100 млрд. грн. негарантованих вкладів населення. Ця банківська криза була оцінена президентом, як успішна реформа. Але кому потрібна була така «реформа», борги якої лягли на населення та Фонд гарантування вкладів? Це можна було зробити за рахунок власників банків, як це, до речі, було зроблено у 2009 р.

У сфері приватизації. За президентства Л.Кучми були розроблені і затверджені чотири програми приватизації. Було приватизовано більше 100 тис. підприємств. Частка приватного сектору економіки в 2004 р. була доведена до 70%. Не дивлячись на великі масштаби пільгової приватизації (до 75%), встановленої законами та постановами Верховної Ради, від приватизації було отримано близько 20 млрд грн., або 3,4 млрд дол. За наполяганням президента було вжито заходів щодо переходу від пільгової до грошової приватизації. Завдяки цьому, якщо у 1992-1998 рр., внаслідок згаданих пільг, оплата приватизованих об’єктів коштами становила 10,4%, то у 1999-2004 рр., завдяки переходу на грошову приватизацію, – 84,4%. До речі, за 2014-2017 рр. приватизовано лише 460 підприємств, а до бюджету отримано лише 4,2 млрд грн, або 0,2 млрд дол. Це менше 10% від передбачених бюджетними законами. Отже приватизувати було що, але не було ефективної політики приватизації.

У сфері підприємництва. Л.Кучмою було підписано більше 30 указів з підтримки розвитку та дерегуляції малого бізнесу. Була запроваджена спрощена система реєстрації, дозволів, ліцензування, оподаткування, обліку і звітності. Завдяки цьому за 1995-2004 рр. кількість малих підприємств, зайнятих в них працівників та частка обсягів реалізації продукції, зросли втричі. Зокрема частка зайнятих зросла до 18,4%, а частка реалізації продукції – до 10,6%. У наступні роки реальних зрушень в цій справі практично не було, а за 2014-2017 рр. кількість малих підприємств скоротилась на 36 тис. або на 12%.

У податковій сфері. За президентства Л.Кучми ставка ПДВ була знижена з 28% до 20%; податку на прибуток – з 35% до 25%; податку на фізичних осіб – з 30% (середня ставка) до 13%; було скасовано чорнобильський збір (12% від Фонду оплати праці); обсяги податкових пільг у співвідношенні до ВВП знижено у 8 разів. Було запроваджено спеціальний режим оподаткування малого бізнесу та сільськогосподарських товаровиробників. У наступні 2005-2017 роки реального поліпшення у податковій системі не сталось.

У промисловості. За 1995-2004 рр. президентом Л.Кучмою було видано низку указів, спрямованих на подолання кризи та забезпечення розвитку металургії, машинобудування та інших галузей промисловості. Завдяки цьому, якщо в 1994 р. спад у промисловості становив (-27,3%), то в 1999 р. вже був приріст – 4%. У 2000-2004 рр. середньорічний приріст промислового виробництва становив 12,5%, що було удвічі вище, ніж в Росії. У наступні роки динаміка промисловості пішла різко на спад і в 2014-2017 рр. виробництво скоротилась в середньому за рік на (-5%).

В аграрній сфері. За президентства Л.Кучми була здійснена споконвічна селянська заповідь: «Земля має належати тим, хто на ній працює». Майже 7 млн селян стали власниками земельних паїв – половини сільгоспугідь країни. Кількість фермерських господарств подвоїлась, а площа їх землеволодіння зросла у 4 рази. Селяни стали отримувати орендну плату за земельні паї. Колгоспи і радгоспи було реорганізовано у приватні господарства. Були запроваджені фіксований податок, пільгове кредитування, лізингова програма технічного забезпечення з бюджетною компенсацією третини вартості вітчизняної техніки та інші. Завдяки цьому у 1999 р. було зупинено аграрну кризу. А за 2000-2004 рр. середньорічний приріст сільськогосподарського виробництва становив 6%, а харчової промисловості – 16,4%. Це були рекордні показники за всі роки незалежності. В наступні роки в земельній та аграрній сфері реформ практично не було. Навіть не змогли вирішити питання введення землі у внутрінаціональний економічний оборот.

Особливо вражаючою була реформа в олієжировому секторі. В середині 90-х років з України масово (до 90%) вивозили на експорт насіння соняшнику. Тим часом потужності олієжирових комбінатів (їх близько 20) простоювали. А головне, втрачалась додана вартість від переробки. За дорученням Л.Кучми було встановлено експортне мито на насіння соняшнику на рівні 23%, яке діяло майже 10 років. Завдяки цьому виробництво насіння соняшнику зросло в 5 разів, обсяги його переробки – в 14, експорт скоротився в 4 рази, а експорт олії зріс у 25 разів. Україна вийшла на третє місце у світі за виробництвом олії і на перше – за її експортом.

Схоже було зроблено в садівництві і виноградарстві. За підтримки президента Л.Кучми було запроваджено спеціальний збір від вартості проданих алкогольних виробів, кошти від якого йшли на компенсацію господарствам витрат на оновлення площ садів і виноградників. Завдяки цьому за 2000-2013 рр. було оновлено близько 70% площ садів та виноградників. Валовий збір плодів зріс у 1,5 рази, причому новітніх сортів. Без цього ці галузі остаточно би втратили конкурентоспроможність.

В енергетичній сфері за президентства Л.Кучми було сформовано єдиний оптовий енергетичний ринок, добудовано енергоблоки на Хмельницькій та Рівненській АЕС і закрито Чорнобильську АЕС. Частка електроенергії АЕС зросла з 25% у 1996 р. до 50% у 2004 р. Було ліквідовано неплатежі і бартер: якщо у 1997 р. грошова оплата вугілля становила 26%, то у 2004 р. практично 100%. Оплата споживачами за електроенергію зросла до 93%. Сплата податків підприємствами електроенергетики зросла до 94%. Україна приєдналась до європейської енергосистеми (UCTE). Почався експорт електроенергії.

У 2001-2004 рр. поставки нафти на українські НПЗ зросли у 4 рази. Україна стала повністю забезпечувати себе нафтопродуктами вітчизняного виробництва. Завантаження НПЗ було доведено до 41,5%. Це був рекордний показник за роки незалежності. В наступні 2005-2017 рр. обсяги переробки нафти та рівень завантаження НПЗ впали майже в 40 разів – з 21 млн т у 2004 р. до 0,5 млн т у 2016 р.

Були сплачені борги Росії та Туркменістану за газ та укладено нові договори на вигідних для України умовах (ціна до 40 дол./тис. куб. м). Половину потреб в імпорті газу (до 30 млрд куб. м) Україна отримувала за послуги транзиту. Україна мала ціну на газ практично на рівні Білорусі і удвічі нижчу від Польщі. У 1997-2004 рр. було введено в експлуатацію близько 2 тис. км газопроводів, в т.ч. «Донецьк-Маріуполь», «Донецьк-Феодосія-Керч», «Краматорськ-Донецьк», реконструйовано газогони «Херсон-Крим» і «Лисичанськ-Луганськ». В наступні роки, внаслідок деструктивних дій української влади та зовнішніх сил, Україна зіткнулась з «газовими» війнами. Постачання газу, завантаження української ГТС різко впало. Ціна російського газу різко зросла.

У будівництві житла. У другій половині 90-х років було забезпечено перехід від державного до приватного інвестування будівництва житла. Указом президента було започатковано експеримент на базі холдингової компанії «Київміськбуд» та банку «Аркада» щодо інвестування житла населенням. Потім ця практика була поширена по всій Україні. Були розроблені і реалізовані спеціальні програми: «іпотечного кредитування житла», «будівництво житла для військовослужбовців», «будівництво житла для молодих сімей» та «будівництво соціального житла». Завдяки цьому було зупинено кризу в житловому будівництві, а згодом повністю відновлено його динаміку. І сьогодні позитивна динаміка в житловому будівництві досягається завдяки здійсненим тоді реформам – заміні системи державного інвестування житла приватним.

У фінансово-бюджетній сфері за президентства. Л.Кучми був прийнятий Бюджетний кодекс, створена єдина казначейська система бюджетного обслуговування, дефіцит бюджету знизився з 9,2% ВВП в середньому за 1992-1994 рр. до 4,4% ВВП за 1995-1999 рр. та до 0,5% ВВП за 2000-2004 рр. У наступні роки дефіцит бюджету знову зріс до 4-5%, а обсяги бюджетних запозичень через ОВДП зросли у 20 разів. У 2000-2004 рр. Україна зовсім не брала кредитів у МВФ, а взяті раніше (4,3 млрд дол.) повністю погасила. За 2005-2009 рр. у МВФ було запозичено 10,6 млрд дол., а за 2014-2017 рр. – ще 12 млрд дол. Всього за 13 років (2005-2017 рр.) Україна отримала від МВФ 26,6 млрд дол. Це у 6 разів більше, ніж за попередні 13 років (1991-2004 рр.). За рівнем боргового навантаження (75% ВВП) Україна вийшла в «лідери» серед постсоціалістичних країн.

У зовнішній торгівлі. За президентства Л.Кучми Україна мала позитивне сальдо, зокрема у 2004 р. – 7 млрд дол. Після 2004 р. Україна вже 14 років має негативне сальдо зовнішньої торгівлі. В окремі роки дефіцит по товарах сягав (-18,5) млрд дол. (2008 р.) та (-15,8) млрд дол. (2012 р.). Через це платіжний баланс, який у 2000-2004 рр. був позитивний, у наступні роки теж став негативним (дефіцитним).

У соціальній сфері. За 2000-2004 рр. було погашено 8 млрд грн боргів із заробітної плати та пенсій. У 1995-1999 рр. зростання заробітної плати та пенсій стало випереджати зростання інфляції. За 2000-2004 рр. середня заробітна плата та пенсія у доларовому обчисленні зросла утричі. Було запроваджено персональні пенсійні рахунки громадян з обліку сплачених пенсійних внесків, Пенсійний фонд був збалансований. Після цього реальні реформи у пенсійній системі зупинились, через що дефіцит Пенсійного фонду в 2017 р. зріс в 4 рази – до 45%. Причина – банальна: основний акцент влада зробила на підвищення мінімальних пенсій. Але таким чином неможливо позбутись дефіциту Пенсійного фонду. До того ж це шлях до зрівнялівки, шлях в тупик. Внаслідок постійного підвищення мінімальних пенсій, майже половина пенсіонерів отримує менше півтора мінімальної пенсії.

У житлово-комунальній сфері. За 1995-2004 рр. були зроблені реальні кроки до збалансування тарифів. Рівень окупності послуг ЖКГ тарифами було піднято з 8 до 60%. У 2000-2004 рр. динаміка тарифів була збалансована з динамікою реальних доходів населення. Було запроваджено бюджетні субсидії на послуги ЖКГ для малозабезпечених сімей. В наступні роки, внаслідок гальмування реформ, показники суттєво погіршились. Заборгованість населення перед ЖКГ зросла у 7 разів і водночас частка бюджетних субвенцій на оплату послуг ЖКГ населенню зросла у 5 разів. Це суперечлива і загрозлива динаміка.

Загалом результати реформ за президенства Л.Кучми перевершили всі очікування. За 2000-2004 рр. в середньому за рік ВВП України зростав на 8,4%. Тоді Україна займала п’яте місце серед постсоціалістичних країн і перше в 2004 р. (12,1%). В інші періоди Україна займала останні, або близько до останніх, місця (рис. 3).

Примітка: за 2017 р. даних по постсоціалістичних країнах ще немає.

Рис. 3. Середньорічні поканики реального ВВП, %

За даними UNCTAD.

Отже, період президентства Л.Кучми для економіки був найбільш динамічним в плані подолання кризи, здійснення реформ та забезпечення зростання. Л.Кучма прийняв Україну з найбільшим спадом економіки, а передав – з найвищим її зростанням.

Характерно, що такі економічні результати діяльності президентів України адекватно сприймаються громадянами, про що свідчать результати опитування на тему: «Хто був кращим президентом України?». У Л.Кучми виходить найвища оцінка довіри і значно вищий рейтинг ефективного президента (рис. 4).

Рис. 4. Хто був кращим президентом України, % опитаних

За даними соціологічного центру НПУ ім. М.П.Драгоманова, травень 2018 р.

Хтось може задати питання: а що у Л.Кучми не було недоліків та недоробок? Були, і він про це сам не раз говорив, до речі, більше, ніж інші президенти. Інша справа, що він не завжди погоджувався зі своїми критиками, а вони не завжди готові були зрозуміти його аргументи.

Взяти хоча б резонансну приватизацію «Криворіжсталі». Вона була здійснена в рамках задекларованої владою політики: розвивати вітчизняний великий бізнес, і не допускати, щоб економіка опинилась в руках іноземного великого капіталу (так званих ТНК), як це сталось у багатьох країнах, що розвиваються, в т.ч. європейських постсоціалістичних. Сьогодні в українському суспільстві, особливо політикумі, бушують пристрасті на кшталт «не допустити ринку землі і скупки її іноземним капіталом». Хіба не та ж сама політика? Такої ж політики сьогодні дотримується багато країн – Китай, Білорусь, В’єтнам та інші. Далі конкретніше: ну перепродали «Криворіжсталь» іноземній ТНК, отримали чималі додаткові гроші, а хтось чув звіт влади, як вони використані? Не менш цікаво: як після перепродажу на «Криворіжсталі» вирішувались соціальні, інвестиційні, економічні та інші проблеми?

Для цього досить навести деякі факти з інформації профкому комбінату. Чисельність працюючих на комбінаті скоротилась майже удвічі, скорочено близько 25 тис. робочих місць, рівень зарплати був удвічі менший обіцяного інвестором. Тим часом, у 2007 р. комбінат виплатив новому власнику 5,8 млрд. грн. дивідендів. Ні одна компанія в Україні подібних дивідендів ще ніколи не платила. «Криворіжсталь» виявилась однією з найбільш прибуткових компаній в холдингу «ArcelorMittal». Тому материнська компанія перенаправляла прибуток «Криворіжсталі» в інші проекти, за межами України, в т.ч. на погашення великих власних боргів. Загалом новий власник не виконав близько половини інвестиційних, екологічних, соціальних та економічних зобов’язань, в т.ч. з модернізації та розширення виробничих потужностей.

Л.Кучмі також закидають звинувачення у зародженні олігархізації. Тут є два питання: чому вона появилась, і коли вона розквітла? Відповідь на перше питання випливає з аналізу структури української економіки. В Україні, на відміну від Польщі, економіка завжди була великопідприємницькою. Це зумовлено історичними традиціями і галузевою спеціалізацією. Зрозуміло, що в процесі приватизації важливо було зберегти цілісність та функціональність майнових комплексів підприємств. Тому за прийнятими ще в 1992-1993 рр. законами велика приватизація мала здійснюватись цілісними комплексами. Для цього передбачалась маса пільг, яка сягала 75% вартості підприємств. Це – безплатні приватизаційні папери; компенсаційні сертифікати; пільги трудовим колективам та адмінперсоналу; передача підприємств в оренду трудовому колективу з викупом тощо. За таких умов та за відсутності прозорого фондового ринку і наявності чисельних посередницьких структур, великі підприємства легко ставали власністю майбутніх олігархів. Тобто олігархізація в Україні, як до речі, і в Росії та Казахстані, мала дуже сприятливі об’єктивні економічні передумови, з якими владі було дуже важко, інколи навіть неможливо, боротись.

Відповідь на друге питання – коли розквітла олігархізація – дуже коротка, оскільки дуже наглядна з рис. 5. У 2008 р. показники олігархізації у 5-10 разів перевищували показники 2004 р. До речі, спочатку у 2005 р. вони були дещо впали, але потім різко пішли вгору. Звідси видно, коли розквітла олігархізація. Це підтверджує динаміка олігархізації в аграрній сфері, якої за Л.Кучми ще зовсім не було. Йому навпаки дорікали, що паювання землі та майна колгоспів і радгоспів, яке якоби руйнувало великі підприємства. Агрохолдинги – «молодші брати» промислових олігархій стали виникати лише з 2005 р. (рис. 6). А головне, досі нічого не зроблено, щоб їх зупинити, або унормувати. По них досі не прийнято жодного закону, ні «за», ні «проти». Але ж це та сама олігархізація, яка в соціальному відношенні на селі ще страшніша, ніж в промисловості.

Рис. 5. Динаміка олігархізації економіки України

За даними "Фокус".

Рис. 6. Динаміка олігархізації аграрної сфери

За даними Держстату.

Л.Кучмі також дорікають, що в другому періоді президентства він знизив темпи реформ, які були у першому періоді. Це правда. Але йому вже не давали це робити. Провокації, скандали, протестні акції, інсценовані ззовні і всередині, були спрямовані на те, щоб взагалі змусити його піти з посади, а не те, щоб загальмувати реформи. Все це добре відомо. Але члени команди Л.Кучми, урядовці і чиновники того часу добре пам’ятають, що на другий термін готувалась ціла низка важливих реформ – з модернізації в промисловості, з дерегуляції бізнесу, з енергозбереження, пенсійна, соціально-страхова, зарплатна, житлово-комунальна, освітянська, медична та інші реформи. По багатьох з них були навіть прийняті укази, закони, концепції чи програми.

Тому можна стверджувати, що політична воля здійснювати реформи у Л.Кучми були і в 2000-2004 рр. Варто нагадати, що всього через три дні після другої інавгурації, 3 грудня 1999 р. Л.Кучма підписав указ президента «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». Досить реформаторськи спрямованим було і чергове (перше в другій каденції) Послання президента до Верховної Ради. Тим більше, що тоді у нього вже був власний великий досвід організації реформ і була впевненість у їх значимості та ефективності. Але була створена кругова блокада реформ та будь-яких ініціатив президента. Це підтверджує хроніка відомих подій того часу. До того ж у Л.Кучми ніколи не було більшості в парламенті: такої як у В.Ющенка, В.Януковича і П.Порошенка. А політики, державники і в Європі, і в Україні, добре знають, як важко в таких умовах працювати, коли парламентська опозиція в більшості і бажає одного: «чим гірше, тим краще». Тим не менше Л.Кучма зумів зробити все, щоб здійснені реформи дали результат. За 2000-2004 рр. середньорічний приріст ВВП становив 8,4%, а реальних доходів населення – 12%. Іншим президентам без тих скандалів і провокацій, через які довелось пройти Л.Кучмі, і близько не вдалось досягти таких показників.

Л. Кучма мав успіх не лише в економічних реформах. Він вдало розв’язував і політичні проблеми, як внутрішні, так і зовнішні. Після відставки з посади прем’єр-міністра, Л.Кучма, всупереч прогнозам скептиків, отримав феноменальну перемогу на виборах до парламенту весною 1994 р. на Чернігівщині. А літом того ж року (всього через 3 місяці) він отримав ще одну, на цей раз набагато масштабнішу – загальноукраїнську, перемогу на президентських виборах у діючого глави держави (Л.Кравчука), який тоді мав імідж першого президента – державотворця.

Л.Кучма поки що єдиний в Україні, кому виборці двічі довірили президентство. До того ж, без будь-яких майданів чи іншого тиску з боку прихильників. Нерідко це було всупереч організованим проти нього скандалам, провокаціям чи акціям. При цьому Л.Кучма зумів не тільки вистояти в драматичних подіях «касетного» скандалу та «помаранчевого» Майдану, але й не допустити їх переростання в трагічні події, з численними жертвами і втратами для народу і держави, як це сталось після Євромайдану в 2014 році. Більше того, драматичні події Помаранчевого майдану він зумів трансформувати в політреформу та прийняття нової Конституції з парламентсько-президентською моделлю.

Водночас більш як десятилітній період президентства Л.Кучми був досить напружений і складний. В самій Україні дуже загострилась боротьба за владу. Далеко не всім подобалась вибудована Л.Кучмою система ефективної влади, яка, власне, й забезпечила початок подолання кризи (1995-1999 рр.), а потім рекордне зростання економіки (2000-2004 рр.). У зовнішніх стосунках успіхи України та її незалежна політика теж не влаштовували сильних світу цього. Одні добивались повної васалізації України, інші схиляли її до маріонеткової поведінки. Інтереси внутрішніх і зовнішніх недоброзичливців України і Л.Кучми інколи збігались і виливались в акції: «Україна без Кучми».

Покидаючи посаду президента, і відмовляючись від правомірного балотування на третій термін, сам Л.Кучма сказав: «Я теж хочу подивитись на «Україну без Кучми». Зрештою це побачили і всередині України, і за її межами. І те, що побачили, дуже розчарувало. І це м’яко сказано. Тому пошук відповіді на питання: якою була Україна при Л.Кучмі, а якою – без нього – залишається актуальним. Хоча «без нього» означає лише «без його президентства». Бо фізично і духовно Л.Кучма ніколи не був поза Україною. Пройшовши важкі, у значній мірі, спеціально інсценовані, випробування, він залишився в Україні, навіть всупереч тому, що дехто цього дуже не хотів. Саме тому Л.Кучма колись сказав: «Я завжди з Україною». Ці слова, як епіграф, винесені в назву книги автора, яка вийшла у червні 2018 р.

ГАЙДУЦЬКИЙ П.І. 

Директор Інституту стратегічних оцінок,

д.е.н., проф., академік НААН,

заслужений діяч науки і техніки


Опубліковано: “Дзеркало тижня”  №29, 2018

https://dt.ua/internal/saga-pro-ukrayinski-reformi-285303_.html

Повернутися назад до розділу