відеоархів

Останні відео

Видання ICO


Організаційно-дослідна робота

Версія для друку
13.05.2016

Аналогії в історії боротьби за незалежність Ірландії та України


1. Завоювання і британізація Ірландії

В 1172 р. король Англії Генріх ІІ завоював північну частину Ірландії «Ольстер». У ХVІ ст. англійське панування було поширене на всю територію Ірландії. В 1541 р. король Англії Генріх VІІІ проголосив себе королем всієї Ірландії.

З початку ХVІІ ст. англійська монархія почала проводити політику британізації Ірландії шляхом переселення сюди протестантів англійців і шотландців, насамперед в більш розвинуту частину - Ольстер. Внаслідок цього за 400 років частка католиків в Ольстері знизилась з 85% до 40%, а корінних ірландців – з 80% до 30%. Натомість в Південній Ірландії частка католиків і досі перевищує 90%, а корінних ірландців – більше 85%. Етнополітичний конфлікт в Північній Ірландії виявився тісно пов'язаним з релігійним (міжконфесійним) конфліктом.

Боротьба ірландців за незалежність тривала всі 850 років поневолення. Періодично спалахували повстання, війни, хвилі тероризму. Британська монархія душила національно-визвольний рух жорсткими законами і каральними акціями. Найбільш відоме повстання відбулося в 1641-1652 рр. у відповідь на земельні конфіскації, було жорстоко придушене. У відповідь масово виникали таємні бойові організації.

2. Перші спроби врегулювання конфлікту

У 1782 р. ірландці вперше домоглись від Лондона певного самоврядування та заснування у Дубліні власного парламенту. Однак вже у 1801 р. Лондон розпустив цей парламент, прийняв «акт унії» і проголосив «Сполучене королівство Англії та Ірландії». Автономія Ірландії була повністю скасована.

Після цього боротьба в Ірландії зросла. Вдобавок до національно-визвольних устремлінь каталізатором боротьби стало важке економічне становище. Так у середині ХІХ ст. «Великий голод» забрав більше 4 млн. життів. 3 млн. ірландців емігрували до США. Населення країни скоротилось з 8,4 млн чол. у 1840 р. до 4,4 млн – у 1900 р.

У середині ХІХ ст. Британська монархія була змушена піти на деякі поступки ірландцям і католикам. Але в країні вже повним ходом наростав національно-визвольний рух, який ставив за мету розрив англо-ірландської унії 1801 р.

3. Загострення боротьби, поділ Ірландії, неповна незалежність

Протягом всього ХІХ ст. боротьба за незалежність Ірландії посилювалась. На початку ХХ ст. «стомлений» Лондон почав шукати шляхи розв’язання ірландської проблеми. В 1912 році прем'єр-міністр Великобританії Герберт Асквіт запропонував надати Ірландії незалежність зі статусом домініону. Однак протестанти у Північній Ірландії (не без мотивації з боку Лондона) виступили проти і захотіли залишатись в складі Сполученого Королівства. Для підтримки своїх вимог вони сформували військо Ольстерських волонтерів зі 100 тис. чоловік і обрали тимчасовий уряд Ольстера.

Опір протестантів Ольстера, а також консерваторів в англійському парламенті гальмував вирішення питання незалежності Ірландії. Через це у 1916 р. ірландці підняли повстання, яке було жорстоко придушене.

Але 21 січня 1919 року 73 депутати англійського парламенту (вихідці з Ірландії) оголосили себе повноважним парламентом Ірландії, ухвалили декларацію про суверенітет, проголосили Ірландську Республіку, сформували ірландський уряд та зажадали негайного виведення англійських військ.

У відповідь англійський уряд застосував насильство. Тоді ірландці розгорнули масштабну партизанську війну проти англійської влади.

У березні 1920 року рада ольстерських націоналістів провела референдум в Белфасті, за яким Ольстер відділявся від Ірландії і залишався в складі Сполученого Королівства.

Натомість в Південній Ірландії у травні 1921 року відбулися вибори до місцевого парламенту, де абсолютну більшість місць (124 із 128) отримала ірландська націоналістична партія «Шинн Фейн».

Тим часом у Великобританії становище різко погіршилося. Країна і економіка були виснажені війною. Прокотилася хвиля шахтарських страйків. Британський уряд розумів, що утримати Ірландію цілком буде важко і зробив крок до переговорів.

В результаті в грудні 1921 р. був підписаний Англо-ірландський договір, за яким Південна Ірландія отримала статус домініону на рівні з Канадою, Австралією, Новою Зеландією та Південною Африкою, а Північна Ірландія (Ольстер) залишилась в Британській імперії на правах автономії, на рівні з Англією, Уельсом і Шотландією.

4. Боротьба за єдність після поділу

Підписання договору (1921 р.), який узаконював поділ країни, викликало серйозне розходження в ірландському суспільстві. Практично в обох частинах Ірландії утворилося дві течії - прихильників і противників договору.

Найбільш незадоволеною поділом країни залишилась найагресивніша і найвпливовіша сила - Ірландська республіканська армія (ІРА). Вона вирішила силою змусити Ольстер приєднатися до Ірландії. З цією метою ІРА розпочала кампанію тероризму в Ольстері та в Англії. Протестанти, влада Ольстеру та Лондону відповідали тим же. Зрештою до кінця 1920-х років в Ольстері наступило примирення. Однак антагонізм залишився. На цей раз католики і протестанти звинувачували одні одних в розколі ірландського суспільства.

Під час другої світової війни Ольстер вступив у війну в складі Великобританії, а Ірландія заявила про нейтралітет.

В 1949 р. Ірландія проголосила себе повністю незалежною, суверенною державою. В тому ж році британський парламент підтвердив входження Північної Ірландії (Ольстеру) до Сполученого королівства.

В 1963 р., на цей раз прем’єр-міністр Північної Ірландії (Ольстеру), зробив спроби нормалізації відносин з Ірландією. Але це лише розпалило нову хвилю ворожнечі і боротьби.

Очевидно, відчувши вже проірландські настрої в лідерів Ольстеру, Лондон у березні 1972 р. розпустив парламент та уряд Ольстеру та ввів пряме (лондонське) правління.

В березні 1973 р. в Ольстері був проведений референдум з питання: «чи залишиться Ольстер частиною Сполученого Королівства, чи приєднається до Ірландської республіки». Католики Ольстеру, відчуваючи високу ймовірність фальсифікації результатів, бойкотували референдум.

У липні 1973 р. парламентом Великобританії був прийнятий Закон про конституцію Північної Ірландії. У законі стверджувалося, що «Північна Ірландія не може бути відділена від Сполученого Королівства без згоди більшості населення провінції».

Водночас Лондон запропонував створення Асамблеї Північної Ірландії з рівною кількістю голосів для католиків і протестантів. Однак через непримиренність учасників Асамблея не запрацювала і в 1974 р. була розпущена Британським урядом.

В 1975 р. були проведені прямі вибори в конвент Ольстера. Але там переважну більшість отримали протестанти, які не допустили католиків в уряд. Тому в березні 1976 року Британський уряд розпустив конвент і продовжив режим прямого (Лондонського) правління.

У 1985 р. уряди Ірландії і Великобританії знову вирішили зайнятись проблемою Ольстера. Але вони дійшли лише згоди, що «возз'єднання Ірландії можливе тільки за побажанням більшості населення в обох частинах окремо». Тим часом всі ці роки ІРА здійснювала терористичну діяльність в Ольстері та містах Англії. Лише в кінці 1994 р. ІРА оголосила про припинення вогню.

У 1995 році британський та ірландський прем'єр-міністри знову заявили про наміри врегулювання проблеми Ольстера, вибори в ньому Асамблеї, створення уряду та роззброєння ІРА. Весною 1995 р. з Північної Ірландії було виведені перші контингенти британських військ.

Зрештою у квітні 1998 року була підписана Угода, за якою Ольстер залишався частиною Великобританії, а Ірландська Республіка відмовлялася від територіальних претензій. Крім того, було вирішено відновити автономію та Асамблею Ольстера. Угода була винесена на референдум по всій Ірландії. За неї проголосували 94% населення в Південній і 71% - в Північній Ірландії.

У червні 1998 року пройшли вибори в Асамблею Північної Ірландії. Переважну більшість місць отримали прихильники союзу з Британією і противники возз’єднання з Ірландією.

У травні 2000 року в Північній Ірландії зрештою було припинено пряме (Лондонське) правління та відновлено автономію Ольстеру.

У листопаді 2003 р. на парламентських виборах в Ольстері перемогу знову здобули прихильники Британського союзу, які виступили проти белфастської угоди 1998 р. і будь-якої співпраці з католиками.

У 2005 році ІРА заявила про припинення своєї діяльності. Однак останнім часом з'явилися ознаки того, що насильство в Ольстері може поновитися, зважаючи в т.ч. на Косовський прецедент.

Тим не менше в останні роки громадськість та політичні партії Ольстеру все більше схильні до возз’єднання з Ірландією. Основною причиною цього є випередження динаміки розвитку Ірландії в порівнянні з Ольстером. Завдяки цьому Ірландія має зараз ВВП на жителя вдвічі вище, ніж Ольстер, а сто років тому було все навпаки.

Важливі висновки для України

1. Основною причиною поділу єдиної історичної країни, яка знаходиться на одному острові, була британізація та протестантизація населення острова (особливо північної частини провінції - Ольстеру), а також виморення корінного ірландського населення голодом і еміграціями.

2. Затягування розв’язання конфлікту, особливо від першого позитивного кроку (1782 р.) до другого кроку (1921 р.) тривало більше 100 років і призвело до великого економічного, соціального і політичного виснаження країни.

3. Навіть в ХХ ст. британська влада не сприяла, а, скоріше всіляко зволікала (нерідко навіть провокувала) розв’язання католико-протестантського та етнополітичного конфлікту в ірландському суспільстві. За 95 років боротьби (після 1921 р.) Ірландія змогла зробити лише один крок вперед: отримати повний суверенітет (1949 р.), замість статусу домініону.

4. Вражаючим фактом є те, що за час відмежування Північної Ірландії від Південної (після 1921 р.) Південна Ірландія в 4 рази випередила розвиток Ольстера (за ВВП на жителя), чим економічно, соціально та політично продемонструвала переваги незалежності та суверенітету.

5. За майже сторічний період розмежованого існування двох Ірландій (1921-2016 рр.) актуальність їх об’єднання не тільки не зникла, а навпаки, набрала ще більшої вагомості.

6. Останнім часом епіцентр актуальності об’єднання двох Ірландій все більше зміщається з південної частини в північну, що зумовлено економічними, соціальними та політичними успіхами Ірландії. Тим не менше пошук моделі об’єднання буде непростим, а одним з аналогів розглядається німецький варіант.

7. Стратегія неповної незалежності виявилась вигідною і вдало реалізованою в Ірландії. Намагання отримати суверенітет зразу для всієї країни могло затягнути конфлікт ще на десятки, а може й сотні років. При такому високому рівні британізації та протестантизації Північної Ірландії (Ольстеру) навряд чи можливо було розраховувати на підтримку населення цієї провінції на референдумах і виборах. Пожертвувавши однією провінцією (Ольстером), яка становила шосту частину території і третину населення, Ірландія вже майже 100 років має незалежність, та 66 років – повний суверенітет і тепер може невійськовими методами, використовуючи економічний, соціальний та політичний вплив, добиватись об’єднання країни.

Таблиця 1

Характеристика двох частин Ірландії

Показник

Ірландська Республіка (ст.Дублін)

Північна Ірландія

«Ольстер» (ст.Белфаст)

Територія (площа), км², у %

70 273 (83%)

14 130 (17%)

Населення, тис. чол., у %

Релігійний склад:

католики

протестанти

інші

Національний склад:

коронні ірландці

іммігранти (англійці і шотландці)

інші іммігранти

Основні мови:

 

4 609,6 (71%)

 

4286,4 (93%)

230,5 (5%)

138,3 (3%)

 

4010,4 (87%)

414,9 (9%)

 

184,3(4%)

 

ірландська, англійська

1 856,2 (29%)

 

760,9 (41%)

1002,3 (54%)

92,8 (5%)

 

519,7 (28%)

1039,5 (56%)

 

296,9(16%)

 

англійська,

ірландська,

ольстерсько-шотландська

Суверенний статус

1921 р.

Незалежна Республіка, член ЄС

1921 р.

член сполученого королівства Великобританії

ВВП ( номінальний)

повний, млрд дол

на душу населення, дол.

 

227,5

48 939

 

49,3

26 920

ВВП (за ПКС)

повний, млрд дол

на душу населення, дол.

 

250,3

53 841

 

45,3

24 760

                                                                                                                                                                                                                                                                       Павло Гайдуцький

 

MsoNormal

Повернутися назад до розділу