відеоархів

Останні відео

Видання ICO


Організаційно-дослідна робота

Версія для друку
13.05.2016

Аналогії між турецько-російською війною 1853-1856 рр.та українсько-російською 2014-2016 рр.

Вихід Росії до Балтійського моря за Петра І та до Чорного за Катерини ІІ ще більше розпалив імперський апетит Росії. Фікс-ідеєю імперської верхівки Росії стало оволодіння протоками Босфор і Дарданелли для завоювання панівного становища на Чорному морі та гарантованого виходу в Середземномор’я, контролю Балкан, впливу на Близький Схід та Північ Африки. Ця ідея завжди не давала спокою політичній верхівці Росії досі.

У 1852 р., не без сприяння Росії, загострився конфлікт між православними, католиками та мусульманами на окремих територіях, підконтрольних Туреччині. Того ж року цар Микола І поставив перед турецьким султаном вимогу «передати під особливе покровительство російського царя православних підданих султана». У травні 1853 р. султан, заручившись підтримкою Франції та Великобританії, відкинув цю вимогу царя.

Після цього 2 липня 1853 р. Росія розірвала дипломатичні відносини з Туреччиною і 82-тисячна російська армія на чолі з генералом М.Горчаковим форсувала Прут і захопила Молдавію та Валахію – васальські князівства Османської імперії.

9 жовтня 1853 р. Туреччина в ультимативній формі затребувала вивести російські війська із князівств, після чого 16 жовтня оголосила війну Росії.

30 листопада 1853 р. російський флот під командуванням П.Нахімова знищив у Синопській бухті (Туреччина) весь турецький флот.

У технічному, економічному і соціальному відношеннях Російська імперія дедалі більше відставала від країн, які революційним шляхом побороли середньовічні пережитки. Росія тоді мала імідж «жандарма Європи». Вона породжувала у країн Європи страх і потребу консолідувати свої зусилля. Усвідомлення російських загроз допомогло політичному зближенню навіть давніх суперників – Франції та Великої Британії. Їхній союз, що виник на початку 1850-х рр. саме з метою протистояння агресивній політиці Росії, виявився для російських правлячих кіл цілком непередбачуваним. Цей союз більше всього боявся виходу Росії до Середземномор’я з усіма можливими наслідками.

Щоб попередити вкрай небажаний для Заходу розвиток подій у російсько-турецькому протистоянні, англо-французький флот 4 січня 1854 р. увійшов у Чорне море. Дипломатичні переговори не дали результатів, і 21 лютого Росія оголосила війну Великій Британії і Франції. Союзники висадили десант у Варні (Болгарія) в кількості 70 тис. вояків і заблокували російський флот у Севастополі.

Вступаючи у війну з Великою Британією і Францією, Микола I сподівався на допомогу прусського і австрійського монархів, яких він врятував під час революції 1848-1849 рр. Однак ці сподівання виявилися марними: цар дізнався, що почалися переговори про створення широкої антиросійської коаліції між Великою Британією, Францією, Австрією, Пруссією та Швецією. Австрія зосередила в тилу Дунайської російської армії значні військові сили, що змусило її відступити за Дунай, а потім за Прут.

Англо-французьке командування вирішило дати основний бій у Криму та в Одесі. За відсутності залізниць росіяни не могли своєчасно доправити туди належну кількість військ, щоб створити кількісну перевагу сил.

У квітні 1854 р. англо-французька ескадра підійшла до Одеси і почала її обстріл. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил.

У вересні 1854 р. союзники висадили десант, захопили Євпаторію та зробили осаду Севастополя, оборона якого тривала майже рік. Спроби російських військ полегшити долю севастопольців зазнавала невдачі: у листопаді 1854 р. вони програли битву на Інкерманських висотах, у лютому 1855 р. під Євпаторією, у серпні 1855 р. зазнали поразки на Чорній річці. В травні 1855 р. союзницька ескадра захопила Керч і зруйнувала Бердянськ, а також зробила спробу висадити десант біля Генічеська.

Під впливом цих поганих звісток імператор Микола I помер. У країні й за кордоном поширилися чутки про його самогубство під впливом поразок у війні. Царем став його син Олександр II.

У вересні 1855 р. союзниками захопили Малахов курган – основну висоту над Севастополем і після чого захисники міста відступили, а залишки Чорноморського флоту затопили. Наприкінці 1855 р. військові дії фактично припинилися. Правлячі кола Росії зрозуміли, що війна програна. 30 березня 1856 р. був підписаний Паризький мирний договір. Росії заборонялося тримати на Чорному морі військово-морську базу та військовий флот. Південна Бессарабія (з гирлом Дунаю) переходила від Росії до Молдавського князівства, а Волощина, Молдавія і Сербія – під колективний протекторат Франції, Британії та Туреччини. Така ж доля чекала Крим, але питання зняли. Росія відмовлялася від претензій на "захист" православного населення Османської імперії.

* * *

Сьогодні відносини між Росією і Туреччиною теж напружені: кожна зі сторін підозрює, провокує, шукає привід образитися і важко зрозуміти, хто кого більше провокує.

За оцінками експертів, сучасна війна між Росією і Туреччиною може мати такі ж наслідки, як і 160 років тому. За оцінками експертів турецька армія не поступається російській (крім ядерної зброї). Проблема Росії якимось чином добиратися до театру воєнних дій. Крим тут – важлива площадка. У Росії немає союзників, а Туреччина – член НАТО. Масштаби участі НАТО в турецько-російському конфлікті непередбачувані. Проте, очевидно, що російсько-турецьке зіткнення може піти за сценарієм з Кримською війною 1853-56 рр.

У Путіна немає можливості відступати, він повинен демонструвати крутизну і мачизм, тому продовжує балансувати на грані війни. Це ж робить і Ердоган. Якийсь час така ситуація буде зберігатися, розраховувати на потепління турецько-російських відносин у найближчому майбутньому не доводиться. Щоб відносини двох країн налагодилися, одна зі сторін повинна вибачитись, а це неможливо ні для Росії, ні для Туреччини. Національні і особисті амбіції турецького і російського президентів дуже сильні, обидва ретельно ліплять собі образ непереможного мачо.

Павло Гайдуцький

Повернутися назад до розділу