відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
15.11.2012

Випуск №180. Політика. Макроекономіка.

Завантажити випуск

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України.

Парламентські вибори: підсумки без кінцевого результату.

Регламент – для більшості 

Референдум замість парламенту?.

ІІ. Світова політика

США: чи змінить зовнішню політику переобраний Обама?. 

Грузія: обрання нового курсу чи повернення до старого?. 

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Криза у нафтопереробному секторі: дежавю 90-х. 

Вибори пройшли – прийшла девальвація?. 

Інвестиції: не зовсім іноземні і зовсім не багато.

ІV. Світова економіка

Фінансово-банківський саміт G20 про нову хвилю кризи.

США: американська мрія і «грецький синдром»?.

Китай: на порозі великих перемін і проблем?. 

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України

Парламентські вибори: підсумки без кінцевого результату

 13 листопада в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» були оприлюднені затверджені Центральною виборчою комісією офіційні результати парламентських виборів. У списку обраних народних депутатів зазначено 445 осіб, оскільки ЦВК прийняла рішення про неможливість встановлення результатів виборів у п'яти мажоритарних округах: №94 (м.Обухів, Київська область), №132 (м. Первомайськ, Миколаївська область), №194 (м. Черкаси), №197 (м. Канів, Черкаська область) та №223 (м. Київ).

 13 листопада в газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр» були оприлюднені затверджені Центральною виборчою комісією офіційні результати парламентських виборів. У списку обраних народних депутатів зазначено 445 осіб, оскільки ЦВК прийняла рішення про неможливість встановлення результатів виборів у п'яти мажоритарних округах: №94 (м.Обухів, Київська область), №132 (м. Первомайськ, Миколаївська область), №194 (м. Черкаси), №197 (м. Канів, Черкаська область) та №223 (м. Київ).

Для довідки: Таке рішення ЦВК було прийнято під тиском опозиційних сил – «Батьківщини», «Свободи» та «УДАРу», які вважають, що на зазначених округах перемогли представники опозиції, проте окружні виборчі комісії шляхом фальсифікацій оформили перемогу висуванцям від влади. На знак протесту проти фальсифікації виборів лідери трьох опозиційних сил спочатку заявили про намір «обнулити» свої виборчі списки і вимагати нових виборів до Верховної Ради, а згодом організували несанкціонований безстроковий мітинг, на якому зажадали від ЦВК запровадити пряме керівництво «проблемними» окружними комісіями та визнати результати виборів у п’яти округах (звичайно, на користь опозиційних кандидатів). За таких умов ЦВК прийняла рішення про неможливість встановлення результатів виборів по п'яти округах та звернулася до Верховної Ради з проханням прийняти рішення про проведення повторного голосування в цих округах. Верховна Рада, розглянувши 6 листопада таке звернення, прийняла постанову, якою зобов'язала ЦВК призначити повторні вибори народних депутатів України в одномандатних виборчих округах №№ 94, 132, 194, 197 і 223.

Висновки і коментарі.

  • Ситуація, що склалася з підведенням підсумків парламентських виборів в Україні, багато в чому була спровокована діями деяких окружних виборчих комісій, які свідомо затягували підрахунок голосів. Робилося це під тиском впливових кандидатів, які вважалися фаворитами на відповідних округах, однак на практиці виявилися в «прольоті». Що цікаво, окремі з цих кандидатів, зокрема в округах м. Києва, аж ніяк не були явними чи прихованими висуванцями влади.
  • Тим не менш, опозиція, насамперед в особі «Батьківщини», вирішила використати подібні випадки з метою дискредитації всієї виборчої кампанії, поставивши під сумнів її результати в масштабах країни. Для цього навіть були озвучені плани «обнулення» виборчих списків та відмови від мандатів, щоб спровокувати проведення нових виборів.
  • За цими планами явно проглядається вплив Ю.Тимошенко, яка з самого початку не приховувала свого бажання спровокувати якщо не провал виборів, то хоча б їх невизнання з боку світового співтовариства, що викликало б політичну кризу в країні. Тимошенко небезпідставно вважає, що в разі визнання парламентських виборів в Україні легітимними проблема її звільнення буде відсунута на другий, а то й третій план.
  • Таким чином, ситуація із затягуванням підведення підсумків виборів та протестні акції опозиції стали явно не на руку українській владі, оскільки це «змазало» загальну, в цілому більш-менш нормальну, картину виборчої кампанії. Саме ексцеси навколо проблемних округів істотно вплинули на оцінки міжнародних спостерігачів, які ще під час голосування були цілком доброзичливими чи нейтральними.
  • З огляду на це владна команда, яка певний час лише спостерігала за розвитком подій на проблемних округах, кинулася виправляти ситуацію і шукати шляхи виходу. Такі пошуки виглядали досить хаотичними і неузгодженими. Звелися вони до згаданих вище рішень ЦВК та Верховної Ради, спрямованих на необхідність проведення повторного голосування в п'яти проблемних округах. Тим самим, очевидно, влада намагалася, з одного боку, локалізувати вимоги опозиції, а з іншого – продемонструвати міжнародним спостерігачам хоч якісь дії по виправленню ситуації.
  • Водночас такі дії (рішення ЦВК і парламенту про необхідність проведення повторного голосування у п’яти округах) фактично вийшли за межі закону. Адже чинний закон про вибори народних депутатів передбачає, що повторні вибори призначаються ЦВК у разі визнання виборів у відповідних округах такими, що не відбулися. Причому визнання виборів такими, що не відбулися, можливе лише у двох випадках: а) якщо в одномандатному окрузі після закінчення строку реєстрації кандидатів не був зареєстрований жоден кандидат у депутати, б) якщо у виборах брав участь лише один кандидат, і за нього віддали голоси менше половини виборців, що взяли участь у голосуванні. При цьому закон про вибори народних депутатів забороняє визнання голосування в одномандатному окрузі недійсним.
  • Тож для призначення повторних виборів в окремих мажоритарних округах на підставі «неможливості встановлення в них результатів» необхідно внести відповідні зміни до закону про вибори народних депутатів.
  • Однак нинішня Верховна Рада, по суті, абстрагувалися від цієї проблеми і скинула її на ЦВК, прийнявши постанову, якою зобов'язала Центрвиборчком призначити повторні вибори. Причому, ця постанова суперечить іншому рішенню Верховної Ради – про створення тимчасової слідчої комісії для розслідування фактів фальсифікації в деяких одномандатних округах, яке містить рекомендацію ЦВК «повторно, згідно її повноважень і Закону «Про вибори народних депутатів», вивчити матеріали щодо встановлення результатів чергових виборів народних депутатів України в так званих «проблемних» одномандатних виборчих округах».
  • Усе це засвідчило відсутність у владної команди реальних планів з врегулювання ситуації із завершенням виборчої кампанії. Підтвердженням цьому стало і те, що 6 листопада Верховна Рада на вимогу фракції Партії регіонів прийняла рішення про проведення наступного пленарного засідання лише 20 листопада (при тому, що вищезгаданим рішенням про створення тимчасової слідчої комісії передбачено, що до 7 листопада керівники фракцій мали внести пропозиції щодо складу комісії, а до 9 листопада правоохоронні органи повинні були надати Верховній Раді попередню інформацію з відповідних питань). Цілком очевидно, що влада вирішила взяти паузу, щоб виробити план подальших дій щодо врегулювання ситуації.
  • Слід зазначити, що і в опозиції теж не знайшлося чіткої позиції стосовно розв’язання цієї проблеми. Вона змушена була завершити протестні акції та відмовитися від озвучених раніше намірів «обнуління» списків. В ухваленій 12 листопада спільній заяві партій «Батьківщина», «Свобода» і «УДАР» зазначено, що опозиція не визнає результати виборів, доки опозиційні кандидати, у яких «було вкрадено перемогу», не будуть визнані переможцями, і залишає за собою право на «адекватні дії», включно з достроковим припиненням повноважень парламенту та проведенням дострокових парламентських і президентських виборів. Однак, як такі дії можуть бути реалізованими на практиці, залишається невідомим. Заяви деяких опозиціонерів про те, що опозиція не розголошує свої конкретні плани дій, щоб про них заздалегідь не дізналася влада, виглядають, м’яко кажучи, несерйозними.
  • Тож процес завершення парламентських виборів, скоріш за все, піде колією, наміченою владою. Одним з реальних і правових шляхів тут залишається внесення змін до закону про вибори народних депутатів, які «узаконять» ситуацію з неможливістю встановлення результатів виборів по п’яти округах та визначать підстави для проведення там повторних виборів. Очевидно, це і буде зроблено, однак уже новим складом Верховної Ради.

Регламент – для більшості

6 листопада Верховна Рада схвалила в цілому як закон законопроект «Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України».

Прийняті зміни в основному стосуються питань формування Підготовчої депутатської групи (що займатиметься підготовкою першої сесії новообраної Верховної Ради), Лічильної комісії парламенту, Тимчасової президії першої сесії новобраної Верховної Ради, а також умов формування депутатських фракцій і депутатських груп, порядку обрання та відкликання голови Верховної Ради України тощо.

Висновки і коментарі.

  • Формально внесення змін до Регламенту Верховної Ради обумовлено тим, що відповідно до чинного виборчого законодавства нинішні вибори народних депутатів відбулися за змішаною пропорційно-мажоритарною системою (на відміну від існуючої раніше пропорційної системи), а також за відсутності виборчих блоків. Отже, виникла необхідність вилучити з Регламенту поняття «виборчий блок політичних партій», а також передбачити порядок формування не лише депутатських фракцій, а й депутатських груп, які можуть створюватися депутатами-мажоритарниками (і, в разі створення, матимуть усі права і повноваження фракцій).
  • При цьому, згідно з внесеними змінами до Регламенту, умови створення депутатських груп у Верховній Раді встановлені дуже жорсткі, насамперед, стосовно їх кількісного складу. Так, кількість членів депутатської групи не може бути меншою, ніж кількісний склад найменшої депутатської фракції, сформованої протягом першої сесії (як відомо, у попередній редакції Регламенту мінімальна кількість народних депутатів для формування депутатської фракції має становити не менше 15 народних депутатів). Таким чином, у наступній Верховній Раді депутатська група має налічувати не менше 32 депутатів, оскільки саме таким буде кількісний склад найменшої фракції КПУ.
  • Така умова значно ускладнює (а практично майже унеможливлює) створення депутатської групи. Це, у свою чергу, підвищує шанси провладної Партії регіонів на залучення мажоритарників-самовисуванців у свою фракцію. На практиці депутатська група якщо і може бути створена, то лише за сприяння владної команди (звичайно, за умови, що така депутатська група увійде до парламентської більшості).
  • На це ж, очевидно, спрямована і ще одна внесена до Регламенту зміна, відповідно до якої питання формування та реєстрації депутатських фракцій і груп буде розглядатися на першій сесії новообраного парламенту одразу ж після формування Тимчасової президії першої сесії. Це явно зроблено з тією метою, щоб не було ще й достатнього часу для формування депутатської групи, що знову-таки полегшить процес залучення депутатів-мажоритарників у провладну фракцію (або парламентську більшість у разі її створення).
  • Суттєвою є також внесена до Регламенту зміна, що стосується процедури призначення і відкликання Голови Верховної Ради. Якщо раніше спікер парламенту обирався таємним голосуванням шляхом внесення бюлетенів (причому бюлетені повинні були отримати не менше двох третин народних депутатів), то тепер рішення щодо кандидатури на посаду Голови Верховної Ради буде прийматися простою більшістю шляхом відкритого поіменного голосування. Так само буде вирішуватися і питання про його відкликання з посади.
  • Такі зміни, з одного боку, спрямовані на те, щоб виключити можливість блокування обрання Голови Верховної Ради (коли, наприклад, опозиційні депутати могли не взяти бюлетені для голосування) і дисциплінувати депутатів більшості відкритим поіменним голосуванням. З іншого боку, спрощення процедури призначення та відкликання спікера роблять його більш залежним і керованим з боку ключової фракції парламенту (чи парламентської більшості).
  • З урахуванням викладеного є підстави стверджувати, що внесені до Регламенту Верховної Ради зміни викликані, насамперед, тим політичним розкладом, який визначився в результаті парламентських виборів. Таким чином провладна партія намагається компенсувати не зовсім прийнятні для себе результати виборів, щоб контролювати ситуацію у майбутньому парламенті.

Референдум замість парламенту?

Верховна Рада 6 листопада прийняла досить несподіване рішення, ухваливши закон «Про всеукраїнський референдум».

Слід зазначити, що відповідний законопроект був зареєстрований членом фракції Партії регіонів Д.Шпеновим ще 29 квітня 2010 року та прийнятий парламентом у першому читанні 3 червня 2010 року. Під час його розгляду 10 липня 2010 року у другому читанні депутатами було прийнято рішення відправити законопроект на повторне друге читання. І ось більш ніж через два роки Верховна Рада на одному із своїх останніх засідань повернулася до цього питання, однак прийняла законопроект в цілому як закон без обговорення і, що особливо цікаво, в редакції першого читання.

Висновки і коментарі.

  • Час і спосіб прийняття Верховною Радою закону про всеукраїнський референдум викликали чимало запитань. Насамперед тому, що при його прийнятті були грубо порушені всі регламентні норми: закон прийнятий в редакції першого читання, незважаючи на те, що він уже був розглянутий у другому читанні і відправлений на повторне друге читання.
  • Це дає підстави стверджувати, що «авральне» прийняття закону викликано тим, щоб забезпечити можливість у разі необхідності проводити принципово важливі питання в обхід парламенту. Насамперед це стосується тих положень закону, які передбачають проведення т.зв. «конституційного» і «законодавчого» референдумів, що відкриває можливість виносити на референдум прийняття нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції, скасування чи визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції, а також питання про прийняття та скасування окремих законів.
  • Прийнятим законом передбачено, що всеукраїнський референдум щодо схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції, скасування або визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції проголошується Президентом України за народною ініціативою.
  • При цьому результати всеукраїнського референдуму за народною ініціативою є остаточними і не потребують затвердження чи схвалення будь-якими органами державної влади.

Для довідки: Так, згідно з положеннями закону, нова редакція Конституції набирає чинності з дня оголошення ЦВК результатів відповідного всеукраїнського референдуму. Закон, прийнятий на всеукраїнському референдумі, також набирає чинності з дня оголошення ЦВК результатів референдуму, крім випадків, коли дата набрання чинності такого закону прямо передбачена його положеннями. Закон чи окремі положення закону, щодо яких на референдумі прийнято рішення про їх скасування (втрати чинності чи визнання нечинним), втрачають чинність з дня оголошення ЦВК результатів референдуму. Положення Конституції та законів, які були змінені законом, що втратив силу або був скасований відповідно до схваленого на всеукраїнському референдумі рішення, поновлюють свою дію з дня оголошення ЦВК результатів референдуму.

  • Представники нинішньої парламентської опозиції та деякі політологи вже заявили, що закон про всеукраїнський референдум був прийнятий під впливом результатів парламентських виборів: влада побачила, що конституційної більшості у новообраній Верховній Раді не буде, тож вона не зможе провести через парламент нову редакцію Конституції.
  • Як відомо, в Україні функціонує Конституційна асамблея, яка покликана підготувати проект пропозицій щодо внесення змін до Конституції України. Формальним приводом для створення цього органу стало те, що після скасування через Конституційний Суд політреформи-2004 року і повернення до Конституції в редакції 1996 року Венеціанська комісія настійно рекомендувала Україні врегулювати це сумнівне з правової точки зору рішення, і провести необхідні зміни до Конституції через парламент.
  • Деякі аналітики не виключають, що в підготовленому Конституційною асамблеєю проекті конституційних змін може з'явитися положення про обрання Президента України у Верховній Раді. Тож прийнятий закон про всеукраїнський референдум цілком може бути використаний для затвердження положення до наступних президентських виборів. На думку аналітиків, подібний сценарій може бути реалізований тоді, коли стане зрозуміло, що шанси нинішнього президента переобратися на другий термін шляхом всенародного голосування будуть незначними.
  • Очевидно, ще зарано однозначно стверджувати про наявність у владної команди подібного відпрацьованого сценарію. Скоріш за все, йдеться лише про можливі політтехнологічні заготовки на перспективу. І прийнятий закон про всеукраїнський референдум, якщо він все-таки буде підписаний президентом і набуде чинності, може у перспективі стати інструментом реалізації тих чи інших сценаріїв, які будуть відпрацьовуватися з урахуванням політичної кон'юнктури.
  • А поки що влада цілком зможе використовувати наявний у її руках механізм референдуму у якості певного важелю тиску на новообраний парламент (чи окремих його суб'єктів).
  • Однак, це досить ризиковані маневри, які у перспективі можуть обернутися серйозними проблемами для самих ініціаторів закону про всеукраїнський референдум (якщо, звичайно, він набуде чинності). Наприклад, закон не враховує положень Конституції України, які у той чи інший спосіб не допускають винесення на всеукраїнський референдум питань щодо дострокового припинення повноважень Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України. Натомість законом допускається встановлення додаткових порівняно з Конституцією України обмежень щодо предмету референдуму, що прямо суперечить Основному Закону. Ігнорування цих та інших положень, які входять в суперечність з Конституцією України, можуть остаточно підірвати всю правову систему держави.

ІІ. Світова політика

США: чи змінить зовнішню політику переобраний Обама?

6 листопада у США відбулися президентські вибори, на яких перемогу здобув чинний президент Барак Обама.

У цьому зв’язку в експертному середовищі активізувалися питання: залишиться спадкоємність США у зовнішньополітичній сфері чи, навпаки, можлива корекція політики Білого дому стосовно деяких країн, у т.ч. і щодо України?

Як відомо, у Європі перемога демократа Обами була сприйнята з ентузіазмом. Не секрет, що чимало європейських політиків небезпідставно побоювалися, що у разі обрання президентом республіканця Ромні Вашингтон повернеться до політики односторонніх дій, яка при Буші-молодшому досить відчутно зіпсувала відносини США з Францією і Німеччиною. Водночас не є секретом і те, що в Україні певні опозиційні сили, навпаки, бажали Обамі поразки, розраховуючи, що Ромні буде вести більш жорстку політику відносно Росії і, відповідно, посилить тиск на нинішню українську владу, щоб змусити її ще більше дистанціюватися від московського впливу.

Висновки і коментарі.

  • Переважна більшість аналітиків вважає, що після переобрання Обами зовнішня політика США не зазнає істотних змін. Як і раніше, її пріоритетними напрямами залишатимуться боротьба з міжнародним тероризмом, протидія ядерній програмі Ірану, економічне суперництво з Китаєм.
  • У цьому зв’язку є підстави прогнозувати, що ключові зовнішньополітичні рішення в США будуть прийматись з урахуванням позицій світової спільноти (насамперед, ООН). Хоча, виходячи з досвіду останніх дій США на Близькому Сході, не варто сподіватися, що Вашингтон буде скрізь і в усьому орієнтуватися на позицію міжнародних органів.
  • Так, у США і після президентських виборів не зніметься з порядку денного питання відсторонення від влади у Сирії Башара Асада, тож слід очікувати посилення підтримки американцями сирійської опозиції. Ні США, ні Захід у цілому не будуть поступатися у цьому питанні, бо надто великі ставки вже зроблені, у т.ч. для ослаблення позицій Ірану – союзника нинішньої сирійської влади.
  • З огляду на це не можна виключати можливість у певній перспективі військової операції і проти самого Ірану, якщо американці дійдуть висновку, що іншого шляху ліквідації іранської ядерної програми не існує. Тоді США цілком можуть проігнорувати позицію ООН.
  • Що стосується політики США у Європі в цілому та Східній Європі зокрема, то, скоріш за все, вона не зміниться. Нинішня американська адміністрація є досить прагматичною, точніше технократичною: її зовнішньополітичні консультанти орієнтуються не на збільшення складних проблем, а на їх мінімізацію. Тож для Обами, зважаючи на наявність у США багатьох проблем в Азії та на Близькому Сході, стабільність Західної Європи і відносний спокій у Східній Європі є скоріше позитивом, ніж негативом.
  • У відносинах з Москвою переобраний американський президент, очевидно, продовжить свою політику «перезавантаження». Хоча надто вже рівних відносин між Москвою і Вашингтоном очікувати не доводиться. Адже залишаються дуже різними позиції двох країн як щодо згаданого вище сирійського питання, так і щодо проблеми ПРО у Європі.
  • Слід розуміти, що характер російсько-американських відносин так чи інакше позначатиметься і на політиці США стосовно України. Хоча, слід визнати, українська тематика взагалі не порушувалася під час президентських виборів у США – ані Обамою, ані Ромні. Водночас можна прогнозувати, що з боку США у найближчій перспективі неможливий тиск з метою залучення України до НАТО чи надто активне використання Києва у у стратегічній грі Вашингтона проти Москви.
  • Інакше кажучи, серйозні зміни в україно-американських відносинах найближчим часом дуже малоймовірні. Про це, до речі, вже заявив посол США в Україні Джон Теффт під час урочистого сніданку, присвяченого підведенню підсумків президентських виборів у США. Він, зокрема, зазначив, що слід очікувати продовження нинішньої політики США щодо України, а також наголосив на тому, США залишатимуться послідовними у відстоюванні демократичних цінностей та їх запровадженні в Україні.
  • Це означає, що США, як і раніше, будуть наполягати на реформуванні судової системи в Україні, припиненні політично мотивованого переслідування представників опозиції в Україні, звільненні з ув’язнення Ю.Тимошенко та Ю.Луценка.
  • У той же час не можна виключати, що досить жорстка позиція США щодо зазначених проблем може дещо коригуватись у разі зміни держсекретаря після переобрання Обами. Не секрет, що стосовно питання Тимошенко на позиції американської адміністрації певною мірою позначалась і особиста позиція Хіларі Клінтон як політика-жінки (яка, до того ж, у цьому питанні орієнтувалась на реакцію таких європейських жінок-політиків як Кетрін Ештон та Ангела Меркель, між якими склався активний діалог). Як відомо, Клінтон була призначена держсекретарем США на конкретний виборчий термін. Згідно американської традиції, таке призначення після чергових президентських виборів переглядається. Тож прихід нового держсекретаря може дещо пом’якшити позицію стосовно окремих українських питань, зокрема питання Тимошенко. Хоча не слід виключати і протилежний результат.

Грузія: обрання нового курсу чи повернення до старого?

Коаліція «Грузинська мрія», що перемогла на нещодавніх парламентських виборах у Грузії (див. 177 випуск Стратегічних оцінок), всіма силами демонструє прагнення піддати ревізії курс президента М.Саакашвілі.

Проявляється це у багатьох діях та намірах нового уряду, очолюваного вчорашнім опозиційним лідером Б.Іванішвілі. Так, днями прем’єр-міністр заявив, що Грузії потрібен режим жорсткої економії для вивільнення коштів на фінансування соціальної сфери та аграрного сектора. З цією метою у проекті бюджету на 2013 рік уряд планує скоротити кошти на утримання президентського апарату (Державної канцелярії) та апарату мерії Тбілісі (на посту столичного мера перебуває соратник нинішнього президента Г.Угулава). Така ініціатива уряду викликала різку реакцію з боку пропрезидентського «Єдиного національного руху». Його парламентська фракція оголосила політичний бойкот вищому представницькому органу країни.

Висновки і коментарі.

  • Новий уряд Грузії намагається всіляко зміцнити результати парламентської перемоги у жовтні нинішнього року та послабити позиції президента М.Саакашвілі.
  • На початку листопада було заарештовано декілька соратників Саакашвілі – екс-міністра внутрішніх справ Б.Ахалая, колишнього начальника Об'єднаного штабу збройних сил Г.Каландадзе та командира четвертої дивізії З.Шаматава, які звинувачуються у незаконному переслідуванні опозиції та втручанні у парламентські вибори. Прихильники нинішнього президента вбачають у таких діях зведення політичних рахунків і «полювання на відьом».
  • Поки що підсумком цього скандалу стало те, що в НАТО прийнято рішення про перенесення раніше запланованого візиту до Грузії військових представників держав–членів Альянсу до з'ясування кадрових питань в Об'єднаному штабі збройних сил Грузії. Не виключено, що це може додатково позначитися на процесах північноатлантичної інтеграції Грузії, перспективи якої і так були досить туманними (якщо не оцінювати їх лише в рамках «піарівських» програм і заяв Саакашвілі).
  • Нова грузинська влада намагається демонструвати нові підходи і в деяких внутрішніх питаннях. Зокрема, Б.Іванішвілі нещодавно заявив про доцільність відновлення автономії Аджарії, яка фактично була ліквідована чинним президентом.
  • У практичну площину переходять заяви глави нового грузинського уряду про необхідність відновлення відносин з Росією. Днями на пост спеціального представника по Росії був призначений З.Абашидзе – досвідчений дипломат, який у 2000-2004 роках обіймав посаду посла Грузії в Москві.
  • У свою чергу, крісло посла Грузії в США покидає Т.Якобашвілі, який раніше був міністром з реінтеграції і відомий своїми жорсткими «яструбиними» заявами з приводу Абхазії та Південної Осетії.
  • Чи означають усі ці дії розворот Тбілісі у бік Москви? Очевидно, ні. Скоріш за все, це кроки у відповідь на запит значної частини грузинського суспільства стосовно нормалізації стосунків з Росією. Тут позначається і необхідність виходу на російські ринки (що вкрай важливо для грузинського аграрного сектора і бізнесу), і важливість підтримки гуманітарних контактів (в Росії налічується численна грузинська діаспора, яка відіграє істотну роль у багатьох питаннях, включаючи і грошові перекази родичам до Грузії).
  • Для Росії Грузія важлива насамперед як країна, що безпосередньо межує з республіками Північного Кавказу. Однак принципові розбіжності у позиціях двох країни щодо Абхазії і Південної Осетії за визначенням роблять будь-яку нормалізацію російсько-грузинських відносин вкрай проблематичною і обмеженою.
  • Тож нова влада Грузії не стільки розпочинає «новий курс» стосовно Росії, скільки повертається до старого, який реально враховував, що невеличка кавказька республіка в силу наявних у неї ресурсів не може дозволити собі відкриту жорстку конфронтацію з великим північним сусідом (навіть при усвідомленні небезпеки, що потенційно йде від цього сусіда). Саме такий курс був закладений за часів Е.Шеварднадзе і, до речі, навіть раннього М.Саакашвілі (доки той не увірував в слабкість Росії, свою непогрішність перед Заходом і в можливість підтримки Вашингтоном і Брюсселем його «грандіозних» військових планів у серпні 2008 року).
  • Таким чином, не варто поспішати трактувати спробу нормалізації стосунків з Росією зміною геополітичного вибору Грузії. Це, до речі, підтверджує і перший закордонний візит Б.Іванішвілі до Брюсселя, який проходив з 12 по 14 листопада ц.р. Грузинський прем’єр провів зустрічі практично з усім керівництвом Євросоюзу (з президентом Єврокомісії Жозе Мануелем Баррозу, єврокомісаром Штефаном Фюле та президентом Ради Європи Германом ван Ромпеєм, президентом Європарламенту Мартіном Шульцем), під час яких наголосив на незмінності євроінтеграційного курсу Грузії. Крім того, Іванішвілі зустрівся з генсеком НАТО Андерсом Фог Расмуссеном і запевнив його у тому, що нова владна команда зробить усе для досягнення визначеної Грузією мети інтеграції у північноатлантичний альянс.
  • Фактично за останніми діями і заявами нової грузинської влади спостерігається спроба повернення Грузії до політики багатовекторності, яку тією чи іншою мірою змушене використовувати керівництво багатьох пострадянських країн, включаючи й Україну (прибалтійські країни – зовсім інше питання). У тому, що така політика вимагає уникнення однозначного вибору на користь Москви чи «вашингтонського обкому», Грузія вже переконалася на власному досвіді.

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Криза у нафтопереробному секторі: дежавю 90-х

Зі здобуттям політичної незалежності Україна гостро відчула зростання енергетичної залежності, насамперед від Росії. Тому першочерговим завданням української влади у 90-х роках було забезпечити постачання нафти на територію України і завантаження вітчизняних нафтопереробних заводів (НПЗ). Це було дуже нелегке завдання, але воно було практично вирішене. У 2004 р. в Україні перероблялось 22 млн т нафти і наявні потужності 6 заводів (50 млн т), збудованих ще за радянських часів, були завантажені на 41,5%. Однак потім у нафтопереробному секторі все пішло на спад, і галузь опинилась у ситуації 90-х років.

  • За 9 міс. 2012 р. в Україні перероблено всього 3,4 млн т нафти, що у 7 разів менше, ніж у 2004 р. Поставки нафти з Росії на українські НПЗ у 2012 р. скоротилися в 4,8 раза, з Казахстану - в 3,9 раза, з Азербайджану – взагалі припинилися. Завантаження потужностей НПЗ скоротилось з 41,5% до 7%. Переробку нафти здійснювали лише один Кременчуцький НПЗ, а також Шебелинський ГПЗ.
  • Нафтопереробний сектор в Україні рубає під корінь нерівна конкуренція з контрабандним та іншим безподатковим паливом (закупки через горезвісну «Лівелу», фірму «АЛЬМАТЕЯ», «Контрабас» у Феодосії тощо). Ще один ворог українських НПЗ – дешевий імпорт з країн Митного союзу та навіть Європейського Союзу.
  • Крім того, слід виділити і суто внутрішні аспекти проблем вітчизняних НПЗ. Перший аспект – низька ефективність НПЗ, яку визначає насамперед незадовільна глибина переробки. В Європі на сучасних НПЗ цей показник перевалює за 90%. В Україні ж на Лисичанському НПЗ глибина переробки складає близько 70%, а на інших НПЗ – у межах 60%.
  • Другий аспект – низька якість продукції. Головна вимога до палива в Європі - низький вміст шкідливих речовин, насамперед сірки. Для того, щоб контролювати виробників, в ЄС був розроблений спеціальний екологічний стандарт - «Євро», який постійно підвищується. Якщо до 1992 р. діяв стандарт Євро-1, який допускав вміст сірки в паливі до 0,1%, то сьогодні основним є стандарт Євро-5, який допускає вміст сірки всього 0,001% (у 100 разів нижчий).
  • В Україні програми з підвищення якості палива були розроблені ще на початку 2000-х, але вони досі не виконані. Перехід на Євро-4 планувався в 2007 р., однак цього досі не зроблено. Тепер цей термін уже пропонують перенести до 2017 р. Державний контроль якості палива практично відсутній. Останні три роки система лабораторних досліджень нафтопродуктів не фінансується.
  • З шести вітчизняних НПЗ Надвірнянський і Дрогобицький можуть забезпечити лише стандарт Євро-2, але у 2012 р. вони не працювали. Шебелинський ГПЗ взагалі виробляє тільки 76-й бензин. Херсонський НПЗ не працює з 2005 р. Паливо стандарту Євро-4 здатні випускати три заводи – Одеський, Лисичанський і Кременчуцький, але Одеський простоює уже два роки, а Лисичанський – з березня 2012 р. Сьогодні працює тільки один Кременчуцький завод, але обслуговує він тільки «своїх» (група «Приват»), а залишок відправляє на експорт. Підприємств, які можуть виробляти паливо стандарту Євро-5, в Україні взагалі немає.
  • Щоб вивести українські НПЗ на рівень європейських, потрібна їх модернізація. У кожен з них треба інвестувати по 1-2 млрд дол., загалом – близько 10 млрд дол. Лише тоді через три роки можна буде відчувати позитивний ефект на ринку нафтопродуктів. Прикладом тут можуть слугувати як раз ті зарубіжні підприємства, з яких сьогодні в Україну імпортуються нафтопродукти.
  • Одним з найбільших зарубіжних постачальників є Мозирський НПЗ (Білорусь). Після модернізації завод випускає бензин і дизпаливо стандарту Євро-5, які експортуються в Нідерланди, Італію, Польщу. Сьогодні на Мозирському НПЗ впроваджується технологія гідрокрекінгу (інвестиція – на 1,2 млрд дол.). Після цього глибина переробки складе 92%. За таких умов Мозирський НПЗ зможе працювати, навіть якщо дешева російська нафта «закінчиться».
  • Другий постачальник нафтопродуктів в Україну - Мажейкяйський НПЗ (Литва). Його власник - польська компанія PKN Orlen після припинення поставки російської нафти по нафтопроводу «Дружба» провела модернізацію заводу, вклавши близько 1 млрд дол. Сьогодні завод випускає паливо стандарту Євро-5, а глибина переробки складає понад 90%, і без жодних пільгових цін на російську нафту.
  • Ще одна проблема українського нафтового сектору – скорочення транзиту нафти через вітчизняну систему нафтопроводів. Обсяги транзиту нафти падають уже кілька років, в т.ч. у 2012 р. – на 20%. Всього за 12 років транзит скоротився у 5 разів – з 56 млн т до 10,7 млн т. Між тим вхідна потужність нафтопроводу складає 110 млн тонн нафти на рік, тобто в 11 разів більше фактичної. Про яку рентабельність тут можна говорити?

Висновки.

Перше. Наприкінці 90-х ніхто не міг припустити, що через десять років українські НПЗ будуть простоювати. І причина простою НПЗ уже не брак нафти, як це було на початку 90-х, а їх низька ефективність, якість нафтопродуктів і загалом неконкурентоспроможність галузі у порівнянні із зарубіжними виробниками. Україна з експортера нафтопродуктів стала імпортером, і закуповує переважно паливо виробництва Литви, Білорусі, іноді - Румунії. Основна причина – висока якість і адекватна ціна.

Друге. Надії на нових ефективних власників, які купили вітчизняні НПЗ, не виправдалися. НПЗ були продані ТНК, «ЛУКОЙЛу», «КазМунайГазу», «Татнафті». Глибина переробки нафти залишилась на «радянському» рівні - 50-65%, тоді як зарубіжні конкуренти вже давно перевищили 80%. Вітчизняні НПЗ не здатні запропонувати конкурентний товар ні за ціною, ні за якістю.

Третє. У даний час в Кабміні ведеться дискусія про необхідність введення митних зборів та квот на імпорт нафтопродуктів з метою стимулювання вітчизняної нафтопереробки. Крім того, розглядаються зміни до Податкового кодексу України щодо стимулювання реконструкції і модернізації НПЗ. Виходить, уряд взявся за «порятунок» нафтопереробної галузі, яка у світі є однією з найприбутковіших. Але чому роль рятівника в умовах ринкової економіки знову на себе бере держава? Адже власники НПЗ – далеко не бідні компанії і люди.

Рис. 1. Переробка нафти на НПЗ України

Рис. 2. Переробка нафти в Україні, млн т

Рис. 3. Завантаження НПЗ в Україні, %

Рис. 4. Транзит нафти через Україну, млн т

Вибори пройшли – прийшла девальвація?

Вже тривалий час в Україні ведуться дискусії довкола ймовірності девальвації гривні. Девальваційні очікування населення в 2012 р. як ніколи були тривалі, хоч порівняно високі. Однак, уряд і Нацбанк всілякими способами намагались утримати курс гривні до виборів, заявляючи про стабільність курсової політики. На користь таких заяв найсильнішим аргументом була низька інфляція (по суті, дефляція на рівні 0,2-0,4%). Однак протягом двох тижнів після виборів курс долара зріс на 3-5% і досяг 8,26 грн. Виходить, сталось не те, що обіцялось?

  • Насправді девальваційний навіс в Україні формувався давно. Основні ознаки: дефіцит платіжного балансу і, особливо, його поточного рахунку, який за 9 міс. 2012 р. вже сягнув 11,5 млрд дол.; зростання боргового навантаження та вартості запозичень; дефіцит бюджету, який до кінця року очікується до 40 млрд грн; дефіцит Пенсійного фонду, який так і не був скорочений, як це обіцялось; недовіра населення до банків і гривні; тінізація грошового обігу; скорочення золотовалютних резервів НБУ.
  • Аналіз експертних оцінок девальвації свідчить, що навіть скромні (песимістичні) прогнози щодо курсу гривні до кінця 2012 р. (8,25 грн/дол.), справдились уже в середині листопада. Такими темпами до кінця 2012 р. можуть підтвердитися прогнози на 2013 р. (10 грн/дол.). Асоціація банків, наприклад, вважає, що в Україні накопичився дефляційний навіс в обсягах 30% базового курсу, який має зреалізуватись, щоб збалансувати платіжний і грошовий баланс країни.
  • НБУ пролобіював прийняття Верховною Радою закон, який надав йому право самостійно (своєю постановою) вводити на шість місяців обов'язковий продаж валюти експортерами. Водночас НБУ розіслав банкам листа, в якому зажадав ретельно стежити за операціями імпортерів, звіряючи контракти і терміни поставок товарів з дорученнями компаній на купівлю іноземної валюти на міжбанку.
  • У той же час у прийнятому законі не сказано, яким має бути «обов’язковий норматив» регулятора. Тож у чиновників руки розв'язані. Очевидно, Нацбанк почне вводити обмеження десь з 20-30%, а потім буде підвищувати в разі потреби. При експорті 8 млрд дол. на місяць це забезпечить додатковий приплив іноземної валюти в розмірі до 2 млрд дол.
  • Однак, за оцінками експертів, запровадження контролю експорту буде мати короткостроковий ефект. У середньостроковій і довгостроковій перспективах він майже нульовий: експортери перестануть заводити виручку в країну, а будуть залишати її в офшорах. Та все ж фінансисти сходяться в тому, що обов’язковий продаж валюти хоча б частково знизить тиск на золотовалютні резерви Нацбанку.
  • НБУ налаштувався також на тотальний контроль платіжного ринку. Встановлено порядок, за яким здійснювати розрахунки можна лише через три типи фінансових установ – банки, юрособи-агенти, які уклали договори з банками, і небанківські фінустанови, які отримали ліцензію на переказ коштів та є платіжними організаціями. Фірми, що не мають фінансової або банківської ліцензії, повинні до 1 березня 2013 р. укласти «агентську» угоду з банком. В іншому випадку вони повинні будуть згорнути свою платіжну діяльність.
  • Згідно нещодавно прийнятого Закону України «Про депозитарну систему» Національний банк посилює контроль над грошовими потоками і змушує усі розрахунки здійснювати у безготівковій формі. Офіційна мета – знизити тіньовий обіг готівки, легалізувати доходи населення і сприяти розвитку національних платіжних систем, неофіційна – посилити контроль за грошовим ринком.
  • Певні підстави для таких заходів є. В країнах Західної Європи безготівкові розрахунки займають вже 90% грошового обігу, в Японії - 93%, а в Південній Кореї - 98%. З 2011 р. в Євросоюзі запроваджуються платіжні картки з чіпами, які краще захищені від шахрайства.
  • В Україні, за даними НБУ, частка безготівкових платежів становить лише близько 30% грошового обігу. Тим часом у готівковому обігу України знаходиться близько 200 млрд грн. За оцінками Державної податкової служби, близько 350 млрд грн, або майже 30% ВВП на рік, обертається «в тіні». Це величезна грошова маса, яка може бути спрямована не тільки в банківську систему, але й на розвиток економіки.
  • Зазначені вище заходи НБУ - переважно адміністративного характеру. Водночас монетарні ресурси і можливості НБУ все більше вичерпуються. Норматив до імпорту (3 міс. оборот) поки що витримується. Однак золотовалютні резерви (ЗВР) НБУ вже скоротились до 26 млрд дол. За деякими оцінками, близько двох третин цих резервів розміщено в різних активах, в т.ч. інших країн, які неможливо оперативно мобілізувати на інтервенційні цілі для підтримки гривні на валютному ринку.
  • Значна частка ЗВР знаходиться в золоті, запаси якого сягають 1,1 млн унцій, і є рекордними за роки незалежності. Ціна на золото постійно росте: за 2003-2012 рр. вартість унції зросла в 4,7 раза – з 0,35 тис. дол. до 1,2 тис. дол. Тому нарощування золотих резервів досить вагоме і це позитивно. Однак золото, особливо у великих обсягах, є важколіквідним ресурсом і тут теж є значні труднощі при його використанні в інтервенційних цілях для підтримки гривні на валютному ринку.

Висновки.

Перше.Останнім часом у структурі функцій банківської системи України відбуваються суперечливі зміни. Різко ослабла депозитарна та кредитна функція банків, яка у цивілізованих країнах є основною. Натомість розширюються контрольні функції банківської системи, що викликає невдоволення клієнтів, навіть зважаючи на певну прогресивність цих намірів.

Друге. Зважаючи на вичерпування монетарних можливостей, НБУ все більше став займатись командним адмініструванням, ручним управлінням грошовим ринком, роблячи акцент на адміністративні, регуляторно-контрольні важелі. Це містить значні ризики для нормального функціонування грошово-валютного ринку та деформації курсової і валютної політики.

Рис. 1. Частка карткових платежів у грошових розрахунках, %

Рис. 2. Структура операцій за платіжними картками в Україні

Рис. 3. Світові ціни на золото, дол. за тройську унцію (31,1 г)

Рис. 4. Курсові прогнози банків, грн/дол.
станом на 28 жовтня 2012 р.

Інвестиції: не зовсім іноземні і зовсім не багато

За січень-вересень 2012 р. в Україну надійшло 4,3 млрд дол. чистих інвестицій. Приріст до початку року склав 5,2%. На фоні спаду інвестицій (-8%) це все таки приріст. Цей факт уряд та НБУ використовують для підтвердження успіхів в економічних реформах. Однак характер, структура і походження інвестицій, які надходять в Україну, свідчать, що не все так добре, що не всі ці інвестиції іноземні, і не так їх уже й багато.

  • · Майже 29% інвестицій в 2012 р. надходило з Кіпру. Це майже втричі більше, ніж у 2003 р. Цілком очевидно, що за кіпрськими інвестиціями стоять офшорні (неоподатковані) та вивезені капітали українських компаній. Практично по всіх інших країнах (основних інвесторах) надходження інвестицій скоротилось, і найбільше із США та ЄС. Отже, інвестиції з Кіпру – це лише невелика частина капіталу, яка повернулась в Україну із раніше вивезеного (загалом біля 167 млрд дол.).
  • · В останні роки прямі іноземні інвестиції в Україні все більше надходять у сферу фінансів та нерухомість, а в інноваційні проекти – все менше. Так, у 2003 р. на фінансовий сектор припадало всього 7% інвестицій, у 2012 р. – вже 31%, тобто в 4 рази більше. Аналогічно частка інвестицій в придбання нерухомості зросла з 5,2% у 2003 р. до 16% - у 2012 р.
  • · Україна продовжує відставати за обсягом залучених прямих іноземних інвестицій від інших пострадянських країн і досить суттєво: від Естонії – у 8 разів, Казахстану і Латвії – у 4 рази, від Литви, Росії, Туркменістану – у 2-3 рази.
  • · Протягом останніх трьох років в Україні за участі іноземних інвесторів було створено всього 57 інвестиційних проектів. Тим часом у Росії – 740, Польщі – 719 проектів, Румунії – 572, Угорщині – 495 та Чехії – 416. Завдяки іноземним інвесторам в Україні створено лише 7,5 тисячі робочих місць. Тим часом у Польщі – понад 85 тис., у Румунії та Угорщині – близько 50 тисяч.
  • · Основна причина низьких інвестиційних позицій України полягає в тому, що іноземні інвестори не відчувають тут захищеності свого бізнесу. Взяти хоча б часті зміни законодавства, яке регулює підприємницьку діяльність. Так, не дивлячись на обіцяну стабільність Податкового кодексу, кон’юнктура податкових норм набрала нечуваних масштабів. У 2011 р. ухвалено аж 16 законів, за 9 міс. 2012 р. ще 10 законів зі змінами до Податкового кодексу. Не кращі справи і з Митним кодексом.

Висновки.

Перше.Невисокий рівень прямих інвестицій свідчить не тільки про значні проблеми у роботі державних органів, але й про недовіру з боку іноземних інвесторів. Це може мати лише два пояснення: або влада не хоче мати конкурентів у власній економіці, або вона просто не в змозі створити для інвесторів належних умов.

Друге. Формально Україна має національне законодавство, яке адаптоване до норм ЄС. Крім того, в Україні діють 50 міжнародних угод, предметом яких є захист та сприяння інвестиціям. Однак така законодавча база нівелюється неадекватним застосуванням законів. Наслідком цього є негативна двохстандартна ситуація у сфері економіки та фінансів, зниження суверенних рейтингів.

Третє. Іноземні інвестори, як правило, не бажають брати участь у корупційних схемах. Тому окремі справи, які стосуються реалізації інвестиційних проектів в Україні, можуть розглядатися місяцями і навіть роками. Це негативно впливає на імідж держави. Цій справі не здатні зарадити навіть такі суттєві переваги як висока і прозора оплата іноземними компаніями праці зайнятих працівників, що вигідно і державі і працівникам.

Рис. 1. Прямі іноземні інвестиції в Україну за рік, млрд дол.

Рис. 2. Структура прямих іноземних інвестицій
за країнами походження в Україну, %

Рис. 3. Структура прямих іноземних інвестицій
за видами економічної діяльності, %

Рис. 4. Накопичені прямі іноземні інвестиції в 2011 р.,
на душу населення, млрд дол.

ІV. Світова економіка

Фінансово-банківський саміт G20 про нову хвилю кризи

На початку листопада у Мехіко відбувся черговий саміт міністрів фінансів і голів центробанків країн G20 (фінансово-банківський саміт G20). За його підсумками прийнято комюніке, в якому відзначається продовження рецесії в світовій економіці і збереження кризових ризиків. Серйозні претензії висловлені на адресу США за неефективну боротьбу з борговою залежністю та бюджетним дефіцитом, а також ЄС – за зволікання з вирішенням боргових проблем. Саміт визнав необхідним більшою мірою зосередитися на структурних проблемах у бюджетній сфері, а також ввести в дію нові, більш жорсткі, банківські правила, відомі під назвою «Базель-ІІІ».

  • Міжнародні експерти зазначають, що наприкінці 2012 - початку 2013 рр. ситуація багато в чому схожа з періодом кінця 2008 - початку 2009 рр. Проблеми в європейському банківському секторі та падіння обсягів виробництва в найбільших економіках країн світу стають все очевиднішими. Ділова активність у промисловості і сфері послуг єврозони дуже ослабла. За жовтень індекс Standard & Poor’s, GSCI Total Return, який відслідковує динаміку цін по 24 сировинних товарах, упав на 4,1%, а зведений фондовий індекс світу MSCI All-Country World (з урахуванням дивідендів) знизився на 0,6%.
  • Прогнози ООН, МВФ, СБ, ЄБРР, інших міжнародних організацій щодо розвитку світової економіки на 2012-2013 рр. переглянуті з істотним пониженням. Адже у розвинених країнах старі проблеми так і не вирішені. У країнах, що розвиваються, зростання істотно сповільнюється. Світ впритул підійшов до нового витка кризи – вважає професор Ніколас Бар з Лондонської школи економіки.
  • Аналіз експертних оцінок свідчить, що найбільш характерними для чергової хвилі кризи у світовій економіці є такі ризики:

1. Виснаження антикризового потенціалу. Уряди та центробанки країн поки що не змогли сформувати позитивний антикризовий потенціал. Банківська система вичерпала свої можливості щодо стабілізації і відновлення кредитування економіки. Більшість експертів вважає, що європейська та американська економіки ще знаходяться в процесі пошуку дна.

2. Поглиблення боргової кризи в єврозоні, особливо, в Італії, Іспанії, Греції і Португалії. Політики єврозони не можуть знайти рішення, як виплатити понад 250 млрд дол. боргів цих країн, або списати їх. В ЄС вже майже вичерпалися резерви фіскальної економії. Ділова активність в Європі опустилася до трирічного мінімуму – нижче 46 пунктів.

3. Падіння цін на сировину, що сталось у 2012 р. вдруге, чого не спостерігалося з часів фінансової кризи 1998 р. З 24 товарів, віднесених до індексу GSCI Total Return, відразу на 20 видів сировини ціни в жовтні впали – на 3-12%.

4. Бюджетний обрив у США, який очікуєтьсявнаслідок різкого припинення дії податкових пільг та скорочення держвидатків. Американські компанії вже обмежують інвестиції і найм нових співробітників. Наслідком цього може бути негативний вплив на ВВП США (у розмірі 3,5%), зниження корпоративних прибутків та бюджетних надходжень.

5. Гальмування економіки Китаю. Основна причина – застаріла (екстенсивна) бізнес-модель китайської економіки. У 2012-2013 рр. приріст ВВП економіки Китаю може опуститись до 7%. Зростання промислового виробництва за два роки вже впало з 16% до 8%. Зовнішній попит на китайські товари і сировину скорочується, а внутрішній попит не має адекватної купівельної спроможності. Уповільнення росту економіки Китаю матиме негативний вплив на більшість країн Азії. Зокрема, в Індії приріст ВВП може знизитись з 6,1% у 2010 р. до 1,1% - у 2012 р. Це вдарить по світовій економіці, тому що Китай і Азія загалом забезпечують понад 60% усього зростання в світі.

Висновки.

Перше. Фінансово-банківський саміт G20, по суті, прогнозує затяжну кризу: до 2014 р. – за оптимістичним сценарієм і до 2016 р. – за песимістичним сценарієм.

Друге. За оцінками експертів, саміт пройшов дуже пасивно – без новацій, радикальних ідей та рішень. Це свідчить про пасивне реагування урядів великих країн на кризу, а її нова хвиля, в свою чергу, є реакцією (негативною) на слабкість такого реагування.

Третє. Для України погіршення ситуації на зовнішніх ринках в умовах штучно підтримуваного курсу національної валюти породжує дефіцит поточного рахунку балансу та платіжного балансу. Враховуючи складність доступу до зовнішнього фінансування, такий дефіцит, скоріш за все, буде покриватися за рахунок нових запозичень (боргів) та резервів Нацбанку.

Рис. 1. Державний борг до ВВП, %

Рис. 2. Відношення показників 2011 р. до 2007 р., %

США: американська мрія і «грецький синдром»?

Керівники понад 80 великих американських корпорацій, в т.ч. Goldman Sachs, Microsoft і Boeing звернулись до Конгресу США з вимогою вжиття термінових заходів зі скорочення дефіциту бюджету. Вони обурені тим, що американські політики заради популізму продовжують збільшувати видатки на соціальну сферу. Через це дефіцит державного бюджету щомісяця зростає на 100 млрд дол. Уже четвертий рік поспіль дефіцит бюджету сягає 1 трлн дол. Країні доводиться постійно нарощувати борги, які уже сягнули 16 трлн дол. Державні витрати на програми Medicare та Medicaid з надання медико-санітарної допомоги незаможним громадянам теж постійно ростуть. Керівники компаній вважають, що на кожен 1 дол. збільшення податків влада має забезпечити скорочення витрат на 3 дол.

Вже не перший рік експерти обіцяють Америці борговий крах. Відомий економіст Кеннет Рогофф застерігає: великий борг буде депресивно впливати на зростання економіки. За останнє століття навіть найсильніші країни не раз оголошували дефолти через надмірні борги. Однак, ідуть роки, борг США росте, а країна не банкрутує. Очевидно, є якийсь американський «борговий феномен».

  • Дійсно, історія знає масу прикладів, коли економіка швидко зростає в країнах з високим рівнем боргу. Насамперед, це стосується післявоєнної Америки. Великобританія теж за останні 150 років більше половини часу мала державний борг вище 100% ВВП. В Японії держборг сягає 233% від ВВП. Це свідчить, що «боргова витривалість» має свої секрети.
  • Перший секрет полягає в амортизації боргів. Нобелівський лауреат Пол Кругман відзначає, що, на відміну від домашніх господарств, держави не повертають борги, а амортизують їх. Основними амортизаторами є зростання ВВП, інфляція, девальвація національної грошової одиниці, які призводять до зростання податкових надходжень. Чим більше держава бере в борг, тим вищі можуть бути витрати бюджету, тим більше ВВП (ефект мультиплікатора), тим більші податкові надходження, тим менше в процентному відношенні до ВВП коштує обслуговування боргу, тим нижча реальна вартість боргу для боржника.
  • В середині 1970-х років державний борг США становив 35% ВВП, а вартість його обслуговування - 2,6% ВВП. Рекордом останнього часу був період 1981-1984 років, коли вартість обслуговування боргу перевищувала 5% ВВП. У цей час народжувалася «рейганоміка» - бурхливе зростання економіки США. Сьогодні при державному борзі на рівні 100% ВВП вартість його обслуговування не перевищує 2%. Отже, щоб зрівнятися по навантаженню на бюджет з періодом «рейганоміки», державний борг ще може зрости у два рази!
  • Другий секрет, специфічний для США – перенесення боргів на інші країни. Це відбуваєтьсязавдяки американському долару, який, по суті, є світовою валютою. Близько 65% міжнародних платежів, заощаджень та резервів країн обслуговується доларом. Обіг долара за межами США «розсіює» їх борги по всіх країнах світу. Це дуже ефективний амортизатор боргів для США, яким вони користуються останні 60 років.
  • Тим не менше, в даний час США вимушені вдатись до традиційного для багатьох країн методу розв’язання проблем боргів і бюджетного дефіциту – підвищення податків. Про це вже офіційно заявив президент Б.Обама.
  • Акцент робиться насамперед на новий екологічний податок, який пропонується встановити на викиди вуглецю в атмосферу на рівні 20 дол. за кожну тонну. У 2012 р. це може дати бюджету 88 млрд дол., а до кінця 2020 р. - до 144 млрд дол. Новий податок сприяв би скороченню дефіциту бюджету від 12% в 2012 р. до 50% - у 2020 р.
  • На другому місці – збільшення податку на працюючих. Це зростання пов'язане із закінченням терміну дії податкових поблажок, прийнятих в роки перебування при владі президента Дж.Буша, і в зв'язку з набранням чинності нових податкових механізмів.
  • Водночас збільшиться податок на «інвестиційний дохід» з 15% до 18,8%, а податок на дивіденди зросте майже втричі – з 15% до 43,8%. Цей податок стягується з доходу понад 200 тис. дол. «Інвестиційний податок» - це дивіденди, відсотки з доходу, орендна плата, доходи від приросту капіталу, продажу будинків і т.д.
  • Крім того, для тих, хто заробляє понад 200 тис. дол. на рік, у півтора раза збільшуються платежі у федеральну програму допомоги літнім громадянам (програма Medicare). Водночас будуть запроваджені штрафи для тих, хто не хоче купувати страховку в залежності від величини доходу. У середньому доведеться платити 4,5 тис. дол. за людину, або 12 тис. дол. за сім’ю, що дорівнює майже половині суми самої страховки.

Висновки.

Перше. В США – країні «американської мрії» - протягом останніх десятиліть накопичувались, по суті, ті ж економічні та соціальні проблеми, які сьогодні потрясають Грецію. Зате у США є феноменальний амортизатор боргів – американський долар, який обслуговує 65% світової економіки і «розподіляє» накопичені борги по інших країнах.

Друге. Авторитет першої економіки світу, яка має високий рівень і потенціал інноваційного розвитку, дозволяє залучати великі запозичення та обслуговувати борги дуже дешево – на рівні 2% річних. Для порівняння: в Греції такі запозичення вже доходили до 60% річних, в Іспанії – до 20%.

Третє. Разом з тим останнім часом стає очевидним, що долар вже не справляється із завданням амортизації боргів. Тож влада США вимушена задіяти інший, традиційний для багатьох країн, метод – підвищення податків і урізання бюджетних видатків.

Рис. 1. Динаміка державного боргу та його обслуговування в США,
% до ВВП

Рис. 2. Динаміка дефіциту бюджету США, % до ВВП

Китай: на порозі великих перемін і проблем?

Очікувана зміна в керівництві КНР обіцяє істотні переміни в економіці країни. В Китаї настав час заміни старої моделі економіки на нову, розширення та поглиблення реформ. Нині діюча економічна модель Китаю, яка протягом 30 років забезпечувала зростання ВВП понад 10%, вичерпала себе. ВВП Китаю став неухильно сповільнюватись: у ІІІ кв. 2012 р. - до 7,4%, а в 2015 р. він може опуститись до 5%.

  • За старої моделі економіки в Китаї основні зусилля були зосереджені на інвестиціях в інфраструктуру, що живило економічне зростання і гарантувало політичну стабільність. Пріоритет надавався держсектору, а можливості приватного сектора обмежувались, створювались диспропорції у розвитку економіки та бульбашки на ринках.
  • Основним завданням нової моделі економіки має стати суттєве ослаблення впливу держави і переорієнтація на внутрішній ринок. В КНР налічується понад 100 тис. державних компаній, які мають численні привілеї – пільгові умови кредитування, отримання держконтрактів тощо. Ці привілеї мають бути скасовані, а, можливо, навіть переведені на користь приватного підприємництва. Необхідно зняти обмеження для приватного сектора, зміцнити правову базу і надати економіці прискорення за рахунок інвестицій та інновацій в екологічно безпечні проекти, фінансувати розробку відновлюваних та ефективних джерел енергії.
  • Цілком очевидно, що таким заходам у Китаї буде серйозна протидія. І не тільки з боку компартійно-ідеологічних інституцій, але й з боку державних монополій, на яких багато в чому ґрунтується авторитет КПК. Керівники китайських держкомпаній є дуже впливовими людьми, набагато впливовішими, ніж чиновники, які повинні регулювати діяльність цих структур.
  • Але найбільш серйозні проблеми чекають на Китай у соціальній сфері і, насамперед, у пенсійній. Про це свідчить ціла низка чинників.

По-перше – великий дефіцит пенсійної системи, що стрімко зростає: у 2013 р. він досягне 2,9 трлн дол., а ще через 20 років - 10,9 трлн дол. На часткове покриття дефіциту пенсійної системи КНР витрачає 40% доходів бюджету. Чогось подібного немає в жодній розвиненій країні. Тому одним з першочергових завдань нових лідерів стане проведення дуже непопулярної, але життєво необхідної пенсійної реформи.

По-другенизький рівень охвату населення пенсійним забезпеченням. Спочатку пенсії отримували тільки чиновники та працівники держкомпаній. Згодом система охопила міських жителів, які працювали в приватному секторі. У 2007 р. пенсії отримували 30% китайців пенсійного віку. У 2009 р., через негативні наслідки політики обмеження народжуваності, пенсійну систему істотно розширили, в т.ч. для сільських жителів. Зараз пенсійна система охоплює 55% населення пенсійного віку.

По-третєнизький пенсійний вік китайців. Зараз у КНР на пенсію чоловіки можуть піти в 60 років, жінки – службовці та інтелігенція – в 55 років, а зайняті фізичною працею – в 50 років. Однак, середня тривалість життя чоловіків зросла до 75 років, а жінок – до 73 років. Отже, середня тривалість життя на пенсії становить для чоловіків 15 років, для жінок – 20 років. Це показник близький до рівня європейських країн, які давно здійснюють пенсійні реформи і, головне, підвищують вік виходу на пенсію.

По-четвертедуже низький рівень пенсії, який залежить від того, де людина проживає і де працює. Мінімальна пенсія в сільській місцевості - 55 юанів (близько 9 дол.), або 10% від середньомісячного доходу селян. У містах середня пенсія становить вже 1,5 тис. юанів (242 дол.). Всі відрахування за бюджетників робить держава, і їх пенсії прив’язані до зарплати в держсекторі. У приватному секторі співробітники відраховують в пенсійні фонди 8% від зарплати, а ще 3% додає роботодавець.

По-п’ятерізке старіння населення. Обмеження народжуваності призвело до того, що Китай став швидко старіючим суспільством. За останні 30 років старіння населення в Китаї відбувалось у 2,5-3 рази швидше, ніж в Японії, США, країнах Західної Європи. Вже зараз у Китаї 123 млн громадян старше 65 років. До 2050 р. таких буде вже 480 млн літніх громадян. У 2035 р. співвідношення працездатних і пенсіонерів скоротиться до 2:1.

Висновки.

Перше.Ситуація у соціальній сфері Китаю досить драматична і без негайного втручання може стати катастрофічною. Невідкладне та успішне здійснення пенсійної реформи допомогло б вирішити країні ряд економічних проблем, зокрема істотно підвищити купівельну спроможність внутрішнього попиту та перетворити його в основний потенціал (мотиватор) економічного зростання.

Друге. Китай входить у фазу розвитку, яку пройшли розвинені країни, коли на зміну економічним пріоритетам приходять соціальні проблеми. Однак, розв’язання соціальних проблем вимагає значно більше зусиль, ресурсів і зумовлює більше ризиків. Значна частка фінансових ресурсів має бути переведена з інвестиційних та резервних (за рахунок чого успішно протягом 30 років розвивалась економіка Китаю) у соціальні фонди. З урахуванням цього середньорічні темпи приросту ВВП на рівні 5-7% є досить оптимістичними.

Третє. З розв’язанням соціальних проблем істотно актуалізуються політичні проблеми і ризики країни. Головна проблема Китаю – загострення основної суперечності політичної системи: розбудова ринкової економіки капіталістичного типу із збереженням соціалістичної системи управління державою з комуністичною ідеологією. Ця проблема може зумовити серйозні виклики перед китайським суспільством. Тож поки що рано говорити про «успішну побудову капіталізму в окремо взятій соціалістичній країні».

Рис. 1. Динаміка ВВП Китаю, % до попереднього року

Рис. 2. Динаміка прямих іноземних інвестицій в Китай
та з Китаю, кумулятивно, млрд дол.

Рис. 3. Кошти, нелегально вивезені за 2000-2008 рр., млрд дол.

Повернутися назад до розділу