відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
20.10.2011

Випуск №171. Політика. Макроекономіка. Світові процеси

Завантажити випуск

І. ПОЛІТИКА

Україна: «справа Тимошенко» стає геополітичним чинником?.

Україна – Росія: реальне зближення чи вивчення позицій?.

Росія: Путін пропонує Євразійський союз.

ІІ. МАКРОЕКОНОМІКА

АПК: 2011 рік – рік рекордів і парадоксів?.

Гривня: напередодні чергових потрясінь?.

Без інновацій неможлива модернізація.

ІІІ. СВІТОВІ ПРОЦЕСИ

Глобальна боргова "карусель".

США – Китай: початок стратегічного суперництва?.

Соціальна диференціація – шлях до потрясінь.

І. ПОЛІТИКА

Україна: «справа Тимошенко» стає
геополітичним чинником?

 Останні події довкола справи Ю.Тимошенко свідчать, що влада поки що не має наміру змінювати свою позицію стосовно неї. Зокрема, 17 жовтня на погоджувальній раді парламенту не було досягнуто домовленостей щодо декриміналізації 365 статті Кримінального кодексу, за якою було засуджено Ю.Тимошенко (див. матеріал «Україна: тестування «справою Тимошенко» у попередньому випуску моніторингу). Представники парламентської більшості, насамперед фракції Партії регіонів, вважають недоцільним змінювати Кримінальний кодекс під конкретну людину.

 Останні події довкола справи свідчать, що влада поки що не має наміру змінювати свою позицію стосовно неї. Зокрема, 17 жовтня на погоджувальній раді парламенту не було досягнуто домовленостей щодо декриміналізації 365 статті Кримінального кодексу, за якою було засуджено ( «Представники парламентської більшості, насамперед фракції , вважають недоцільним змінювати Кримінальний кодекс під конкретну людину.

Цього ж дня Президент України В.Янукович під час інтерв’ю західним журналістам заявив, що він не може втручатися в роботу судів та правоохоронних органів з метою звільнення Ю.Тимошенко. Крім того, президент наголосив, що неможливо швидко змінити закони, які діють в Україні понад 50 років. Він також дав зрозуміти, що не змінить своєї позиції під зовнішнім тиском, незважаючи на бажання укласти Угоду про асоціацію з ЄС. За його словами, кримінальні справи проти Ю.Тимошенко мають бути відділені від питань європейської інтеграції України. Особливу увагу привертає заява В.Януковича про те, що Україна готова відкласти підписання Угоди про асоціацію, якщо та не передбачатиме можливість майбутнього членства в ЄС. «Якщо Європа не готова до цього з якихось причин, або Україна не готова, то рішення може бути прийняте пізніше», – наголосив президент.

18 жовтня верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Кетрін Ештон повідомила, що запланований на 20 жовтня візит В.Януковича до Брюсселя переноситься. За її словами, рішення про це було прийнято європейськими політиками для того, щоб підкреслити необхідність «досягнення прогресу у забезпеченні верховенства закону та незалежності судової влади» в Україні.

Висновки і коментарі.

  • Схоже, європейські лідери сподівалися, що цього тижня, з огляду на запланований на 20 жовтня візит В.Януковича до Брюсселя, українська влада зробить крок назустріч вимогам Євросоюзу щодо вирішення проблеми Ю.Тимошенко. Йшлося, зокрема, про можливість декриміналізації статті Кримінального кодексу, за якою вона засуджена.
  • Однак уже в понеділок, 17 жовтня, В.Янукович розвіяв такі сподівання, заявивши, що не змінить своєї позиції і не піде на звільнення Ю.Тимошенко під міжнародним тиском, незважаючи на намір України укласти Угоду про асоціацію з ЄС.
  • Такий розвиток подій можна було передбачати вже 13 жовтня, коли СБУ порушила нову кримінальну справу проти Ю.Тимошенко і колишнього прем'єр-міністра П.Лазаренка за статтею 191 Кримінального кодексу (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) у зв'язку з непогашеними боргами корпорації «ЄЕСУ» перед Міністерством оборони Росії.
  • Порушення цієї справи деякі експерти спробували видати як самостійну гру «партії війни» в оточенні президента, посилаючись на те, що керівник СБУ В.Хорошковський належить до т.зв. «групи Фірташа-Бойка-Льовочкіна», яка, нібито, заінтересована у продовженні кримінального переслідування Тимошенко. Однак така версія виглядає непереконливо, оскільки СБУ перебуває в прямому підпорядкуванні главі держави.
  • Схоже, Президент України та його команда цілком свідомо вирішили продовжити гру під назвою «справа Тимошенко». Для української влади важливо довести, що в кримінальному переслідуванні екс-прем’єр-міністра відсутні політичні мотиви, а є всі підстави покарати Тимошенко за інші, суто кримінальні, злочини. Тим більше, що при цьому можна ще й посилатися на формальні підстави відкриття нової кримінальної справи – офіційне звернення Міністерства оборони РФ до українського уряду з проханням погасити заборгованість корпорації «ЄЕСУ» в сумі 405,5 мільйона доларів. Це, до речі, можна трактувати як своєрідний черговий «привіт» Москві.
  • Таким чином, є підстави вважати, що «справа Тимошенко» використовується українською владою ще й як товар для торгів на зовнішньополітичній арені. Розкручування цієї справи цілком можна розглядати як інструмент політики «багатовекторності» Києва. З одного боку, Україна підійшла до завершального етапу переговорів з Євросоюзом про укладення Угоди про асоціацію та створення ЗСТ. З іншого боку, Москва, особливо після озвучення ідеї В.Путіна про новий союз пострадянських республік, жорстко ставить перед Києвом питання щодо його інтеграційного вибору, не залишаючи надій на вибіркові, секторальні відносини. За такої ситуації українська влада, схоже, намагається виторгувати собі такі умови, які дозволяли б їй балансувати в логіці «багатовекторності» – зайти через ЗСТ на європейський ринок, зберігши при цьому тісні економічні зв'язки з Росією і пострадянським простором. Для цього використовуються різні засоби, у т.ч. і «справа Тимошенко».
  • У Брюсселі, судячи із останніх заяв єврочиновників, незважаючи на перенесення зустрічі з В.Януковичем, не виключають продовження переговорного процесу з Україною. Очевидно, зараз керівництву Євросоюзу потрібна пауза, щоб провести додаткові консультації на експертному і урядовому рівнях, а також з’ясувати перспективи зміни українського законодавства, що дало б можливість врегулювати проблеми кримінального переслідування окремих представників опозиції та забезпечити дотримання демократичних процедур.
  • Офіційний Київ також продовжує стверджувати, що його головним зовнішньополітичним вибором залишається європейський вектор. Однак він чітко дав зрозуміти, що не збирається питання європерспектив України розглядати з прив’язкою до справи Тимошенко, а тим більше під жорстким тиском обговорювати конкретні терміни її звільнення. За таких умов В.Януковича теж влаштовує перенесення візиту до Брюсселя на пізніший термін.
  • При цьому не йдеться про припинення переговорів та скасування намірів про підписання Угоди про асоціацію. Підтвердженням тому став візит 19-20 жовтня до Брюсселя першого віце-прем'єр-міністра А.Клюєва, під час якого були узгоджені основні параметри тієї частини Угоди про асоціацію, яка стосується умов створення ЗВТ. Це залишає можливість завершити переговори про Угоду про асоціацію до кінця нинішнього року, хоча не слід виключати, що нинішня ситуація у стосунках України з ЄС може позначитися як на темпах підготовки цієї угоди, так і на процесі її парафування.
  • Між тим, ситуація з можливим охолодженням відносин України з Євросоюзом вигідна Росії, оскільки це збільшує шанси на залучення Києва до інтеграційних процесів, ініційованих Москвою. Не випадково ця тема вже була частково порушена під час зустрічі В.Януковича з російським президентом Д.Медвєдєвим 18 жовтня у Донецьку (про результати зустрічі див. у матеріалі «Україна-Росія: реальне зближення чи вивчення позицій?»).


Україна – Росія: реальне зближення чи вивчення позицій?

На тлі паузи, що виникла у стосунках Києва з Брюсселем, демонстративно активізувалися українсько-російські відносини.

  • 18 жовтня у Донецьку під головуванням президентів двох країн відбувся українсько-російський міжрегіональний економічний форум, за підсумками якого було підписано низку двосторонніх документів, що стосуються спрощення порядку перетину кордону жителями прикордонних регіонів України та Росії, удосконалення митних процедур, а також угод між регіонами України та РФ з питань розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.

У рамках форуму відбулася зустріч В.Януковича та Д.Медведєва у форматі «віч-на-віч», під час якої були обговорені питання продовження політичного діалогу між двома країнами, а також проблеми співпраці в енергетичній сфері.

Для довідки: В.Янукович за результатами зустрічі заявив, що Україна і Росія найближчим часом оголосять про результати переговорів щодо перегляду газових контрактів. Д.Медведєв, у свою чергу, заявив, що газові угоди з Україною можна переглядати, але тільки в тому випадку, якщо це буде взаємовигідним, коли буде вироблена «сучасна і взаємовигідна схема газового співробітництва, орієнтована на роки вперед». Торкаючись теми судового вироку Ю.Тимошенко, російський президент зазначив, що він визнає «державний суверенітет України щодо всіх щодо всіх рішень, які ухвалює влада, зокрема судова влада, маючи на увазі i незалежність суду». При цьому Д.Медведєв наголосив, що йому хотілося б, щоб у вироках судів не було політичного чи антиросійського вимірів. Судячи з усього, під час зустрічі була також порушена тема участі України у Митному союзі. Так, В.Янукович в інтерв’ю журналістам заявив, що форма співпраці України з Митним союзом залежатиме «від багатьох складових», у т.ч. від результатів його роботи.

  • 18 та 19 жовтня відбулися також зустрічі прем‘єр-міністра України М.Азаров з російським колегою В.Путіним під час засідання глав урядів країн-учасниць СНД у Санкт-Петербурзі. На цьому засіданні було нарешті підписано Договір про зону вільної торгівлі в рамках Співдружності, на чому декілька років активно наполягала Україна. М.Азаров зазначив, що підписання цього договору та укладення Угоди про ЗВТ з ЄС – це пункти єдиного одного плану відкриття для України зовнішніх ринків. В.Путін, зі свого боку, зазначив, що рішення про підписання Договору про ЗВТ в рамках СНД було прийнято дещо несподівано – після «довгих, досить гострих, але конструктивних переговорів». За його словами, з підписанням цього документа йдеться про «створення нового фундаменту торгово-економічних відносин в рамках Співдружності».

Під час двосторонньої зустрічі М.Азарова та В.Путіна була порушена тема взаємодії України з Митним союзом. За підсумками зустрічі М.Азаров дав доручення Мiнiстерству економiки проаналiзувати можливiсть приєднання до технiчних регламентiв, що дiють у рамках Митного союзу. В.Путін вже назвав такий крок «дуже важливим кроком уперед» у бiк iнтеграцiї з Митним союзом.

Висновки і коментарі.

  • Останні зустрічі керівників України та Росії деякі вітчизняні політики та експерти поспішили назвати геополітичним розворотом нинішньої української влади. Цілком очевидно, що це не так. У Донецьку та Санкт-Петербурзі спостерігалась скоріш демонстрація добрих намірів сторін, ніж реальні кроки на зближення двох країн.
  • При цьому, схоже, кожна із сторін переслідувала свої цілі. Україна продовжує демонструвати Євросоюзу, що у неї є можливість вибору інтеграційних напрямів. Росія, як зазначалося раніше, хоче використати паузу у стосунках України з ЄС для залучення Києва до своїх інтеграційних процесів, демонструючи готовність до взаємодії. Показовою тут, зокрема, стала згода російського керівництва на підписання Договору про ЗВТ у рамках СНД, на що російська сторона раніше не йшла.
  • Разом з тим Росія не поспішає йти назустріч Україні у принциповому для неї питанні – перегляді газових угод. Очевидно, російське керівництво продовжує жорстко пов’язувати це питання з інтеграційними планами України. Також цілком очевидно, що українська влада, у свою чергу, не готова обмінювати перегляд газових угод на вступ України до Митного союзу. Не випадково В.Янукович напередодні зустрічі в Донецьку заявив, що «в разі невдалих переговорів уряду щодо зниження цін на імпорт Україна підвищить вартість природного газу для населення в наступному місяці, щоб отримати міжнародну позику».
  • Специфіка становища України полягає в заінтересованості у розвитку економічних зв'язків і з ЄС, і з Росією. Останнім часом дистанція між ЄС і Росією якщо не збільшується, то, принаймні, не скорочується. Крім того, російська ініціатива зі створення Митного союзу нівелює значення СНД, ставлячи під сумнів і без того низьку ефективність його структур. З точки зору Києва все це означає серйозне звуження політичних та економічних можливостей.
  • Для української сторони найкращою перспективою було б досягнення компромісної формули у відносинах з РФ та ЄС, яка могла б забезпечити включення України в загальні європейські транспортні, торгові та виробничі проекти при збереженні тісних економічних зв’язків з Росією.
  • У стосунках з Росією головною проблемою для України залишається необхідність перегляду угод щодо поставок і транзиту газу. Для її розв’язання українська влада вдавалася до різних засобів, використовуючи у т.ч. «справу Тимошенко» та заяви про можливість перегляду газових угод у судовому порядку. Тепер Київ вже робить різких заяв, очевидно, розраховуючи на досягнення прийнятного компромісу з Москвою, у т.ч. і в пошуку м'яких форм інтеграції з Митним союзом.
  • Однак імовірність досягнення такого компромісу найближчим часом виглядає досить сумнівною. В російському політикумі, особливо після досягнення відповідних домовленостей щодо перерозподілу ролей у т.зв. «тандемі», знову посилилися геополітичні акценти (про це див. у матеріалі «Росія: Путін пропонує Євразійський союз»).

Росія: Путін пропонує Євразійський союз

19 жовтня прем'єр-міністр Росії В.Путін на спільній з прем'єр-міністрами Білорусі і Казахстану прес-конференції у Санкт-Петербурзі вчергове порушив тему створення Євразійського економічного союзу. За його словами, ця ідея може бути реалізована не раніше 2015 року. При цьому він зазначив, що основу для формування в перспективі Євразійського союзу закладають процеси формування Митного союзу та Єдиного економічного простору.

Як відомо, вперше ідея створення Євразійського союзу була озвучена у програмній статті В.Путіна «Новий інтеграційний проект для Євразії – майбутнє, яке народжується сьогодні», що була опублікована в газеті «Известия» 4 жовтня ц.р.

Для довідки: В.Путін у своїй статті зазначив, що вже діючий Митний союз та створюваний Єдиний економічний простір Росії, Білорусії і Казахстану закладають основу для формування в перспективі Євразійського економічного союзу як вищого рівня інтеграції. За його словами, це має бути потужне наднаціональне об'єднання, яке здатне стати одним з полюсів сучасного світу і при цьому грати роль ефективної зв'язки між Європою і динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном. В.Путін наголошує, що Євразійський союз - це відкритий проект для інших партнерів, насамперед країн СНД. При цьому він зазначив, що «деякі наші сусіди пояснюють небажання брати участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі тим, що це, нібито, суперечить їх європейському вибору». Це, за словами Путіна, «помилкова розвилка». «Ми не збираємося ні від кого відгороджуватися і кому-небудь протистояти. Євразійський союз буде будуватися на універсальних принципах інтеграційних як невід'ємна частина Великої Європи, об'єднаної єдиними цінностями свободи, демократії та ринкових законів», - вважає він. В.Путін наголошує, що створення Євразійського союзу – це той шлях, який «дозволить його учасникам зайняти гідне місце в складному світі XXI століття», «увійти в число лідерів глобального зростання та цивілізаційного поступу, домогтися успіху і процвітання».

Свою підтримку ідеї В.Путіна щодо створення Євразійського союзу висловив Президент Білорусі О.Лукашенко у статті «Про долі нашої інтеграції», яку теж опублікувала газета «Известия» 18 жовтня ц.р.

Для довідки: О.Лукашенко стверджує, що ініціатива російського прем’єр-міністра – не блеф, не кон'юнктурщина, а правильна стратегія. На думку білоруського президента, ідея про створення Євразійського союзу – це фактично зовнішньополітична частина виборчої програми В.Путіна як кандидата у президенти Росії. Лукашенко зазначив, що пропонована стратегія інтеграції адресована не лише російському електорату і сусідам Росії, але й усім світовим центрам. Тому не повинно бути сумнівів у щирості окреслених В.Путіним намірів, - наголошує президент Білорусі.

Висновки і коментарі.

  • Можна цілком погодитися з білоруським президентом у тому, що ідея В.Путіна про створення Євразійського союзу не є тимчасовою кон’юнктурою, а розрахованою на тривалу перспективу стратегією нинішнього російського керівництва. Для Москви на сьогодні найбільш пріоритетними є інтеграційні процеси на пострадянському просторі.
  • Перед своїм поверненням на президентський пост В.Путін вже задекларував свою місію – забезпечити збирання більшої частини колишніх радянських земель у вигляді спільного інтеграційного простору під назвою «Євразійський союз», що матиме єдину митну території, єдиний економічного ринок та єдиний політичний союз.
  • Очевидно, саме у цьому контексті можна розглядати дещо неочікуване підписання 18 жовтня у Санкт-Петербурзі Договору про ЗВТ у рамках СНД, яке до того часу всіляко стримувалося. Слід зазначити, що це відбулося завдяки активній ролі російського прем’єр-міністра. Для В.Путіна, який озвучив концепцію створення Євразійського союзу, підписання Договору про ЗВТ у рамках СНД – значний успіх в іміджевому плані. Адже тим самим він починає демонструвати рішучість та практичні кроки на шляху реалізації своєї ідеї.
  • В.Путін вважає, що нинішні держави, утворені на основі колишніх республік СРСР, залишаються достатньо інтегрованими ментально, мовно та культурно-інформаційно. Це, на його думку, значно полегшує можливість економічної інтеграції – спочатку в єдиний Митний союз, а потім в Єдиний економічний простір, який вже можна буде заформалізувати у Євразійський союз.
  • Разом з тим нинішня російська влада добре розуміє, що такий можливий союз буде неповноцінним без України, яка не лише близька до Росії культурно та ментально, а ще й має потужні економічні та людські ресурси. Саме Україні адресовані наведені вище слова В.Путіна у його програмній статті про те, що «деякі наші сусіди пояснюють небажання брати участь в інтеграційних проектах на пострадянському просторі тим, що це, нібито, суперечить їх європейському вибору». Саме цим викликаний такий жорсткий тиск Москви на Київ з метою зміни євроінтеграційного вектора України та її повноцінного залучення до Митного союзу.
  • Цілком очевидно, що на Заході плани створення Євразійського союзу сприймають досить насторожено, оскільки там їх розцінюють як спробу реанімації Радянського Союзу. Крім того, на Заході в принципі не викликає захоплення навіть гіпотетична можливість появи нового потужного економічного та політичного об’єднання, здатного суттєво впливати на глобальні світові процеси.
  • Цим головним чином пояснюється інтерес до євроінтеграційних планів України з боку Євросоюзу, де остерігаються входження Києва під повний влив Москви. З огляду на це Брюссель, схоже, має намір продовжувати переговори з Києвом з метою забезпечення підготовки і підписання Угоди про асоціацію, незважаючи на певні проблеми, що виникли у стосунках між Україною та ЄС внаслідок кримінального переслідування Ю.Тимошенко та деяких інших представників української опозиції.
  • Водночас можна прогнозувати, що Москва не буде байдуже спостерігати за цим, а продовжить активний вплив на інтеграційний вибір України. За умов такої жорсткої конкуренції Росії та Євросоюзу за Україну нинішній українській владі надзвичайно важливо обрати правильну стратегію своїх дій, від яких, без перебільшення, залежатиме доля держави.

ІІ. МАКРОЕКОНОМІКА

АПК: 2011 рік – рік рекордів і парадоксів?

  • За оцінками Мінагрополітики, у 2011 р. урожай зерна в Україні складе 53 млн тонн. Це - другий рекорд виробництва зерна в Україні за роки незалежності (рис. 1).
  • Однак за липень-вересень 2011 р. на експорт зерна продано лише близько 3 млн т. Це вдвічі менше, ніж за аналогічний період попереднього маркетингового року при менших обсягах виробництва. Експорт зернових почав падати в липні після введення експортних мит і скасування відшкодування ПДВ зернотрейдерам. За липень експорт скоротився в п'ять разів (до 300 тис. т). У серпні експортні поставки дещо пожвавилися (1,4 млн т), але у вересні знову впали (до 1 млн т). За таких умов експорт зерна в 2011/2012 маркетинговому році може знизитись до 13 млн т замість прогнозованих 24 млн т.
  • Внаслідок зростання вартості добрив, засобів захисту рослин і нафтопродуктів у 2011 р. істотно зросла собівартість 1 т зерна і сягає 1250-1400 грн./т. Тим часом, ціни на зерно знизились на 400-500 грн. і складають лише 1350-1550 грн./т. Зниження цін на зерно зумовлено збільшенням урожаю зерна в світі, в т.ч. в Європі та Канаді, в Росії і країнах Причорномор'я. Як наслідок, ціни ледве покривають собівартість зерна. Очікується, що рентабельність зернових культур в 2011 р. складе 7% (рис. 2). У порівнянні з 2010 р. на кожній тонні зерна аграрії втрачають 300-400 грн. У масштабах України це виливається в 17 млрд грн. Уже під час осінніх збиральних і посівних робіт аграрії відчули брак обігових коштів.
  • Таким чином, 2011 р. став для аграріїв роком рекордів і парадоксів: при рекордному обсязі виробництва зерна виробники очікують рекордно низьку рентабельність галузі і дефіцит фінансових ресурсів.
  • Водночас дослідження показують, що цьогорічні проблеми аграріїв мають не випадковий, а фундаментальний характер, які в 2011 р. проявились в особливо гострій формі. Основні з цих проблем такі:

Помилкова абсолютизація продовольчої небезпеки, яка не відповідає дійсності. У зерновому господарстві України ситуація така ж, як і в металургійній промисловості. Але ніхто в Україні не говорить про металургійну небезпеку і не встановлює квот чи мита на експорт металу. Політика абсолютизації продовольчої безпеки веде до стимулювання збільшення обсягів виробництва і зниження цін, тобто до того, що сталось у 2011 р. Саме це і суперечить інтересам аграріїв.

Несумісне асоціювання проблем аграрного та продовольчого ринку, що теж суперечить інтересам аграріїв. Адміністрування цін на продовольчому ринку деструктивно впливає на лібералізацію аграрного ринку і, відповідно, на виробництво сільгосппродукції. Будь-яке, особливо адміністративне, обмеження цін на продовольчому ринку проявляється як антистимул на аграрному ринку і виробництві.

Суперечливість у політиці підтримки аграрного виробництва і продовольчого ринку. Запровадження квот чи мит на експорт зерна з метою спрямування його на внутрішнє виробництво продукції тваринництва вступило в суперечливість зі зниженням ввізного мита на імпорт продукції тваринництва, що мало місце у 2008 р., коли в Україну було імпортовано півмільйона тонн м'яса – чверть обсягу виробництва в Україні, та ще й низької якості.

Заміна політики і механізмів автоматичної підтримки селян політикою заявочної допомоги, для якої характерний високий рівень корупційності. Так, частка фіксованого податку аграрного виробництва, запровадженого у 1999 р., який діяв автоматично, становила майже 90% прямих податків, а зараз знизилась до 50%. У 2011 р. лише 1% виробників аграрної продукції скористались кредитною підтримкою, тоді як у 2000-2004 рр. – майже третина.

Висновок. Практика свідчить, що адміністрування продовольчого ринку має переважно негативний причинно-наслідковий зв'язок з аграрним ринком і виробництвом. Так, у 2007 р. сільськогосподарське виробництво скоротилось на 6,5%, а у 2008 р., навпаки - зросло на 17,1% (рис. 3). Здавалося б, це мало адекватно вплинути на продовольчу інфляцію: у першому випадку спричинити зростання, у другому – зниження. Однак вийшло все навпаки. У 2007 р. продовольча інфляція становила 23,7%, а в 2008 р. – 24,5%. Тобто в обидва роки продовольча інфляція істотно зросла і була вище загальної інфляції (рис. 4). Тому 2011 р. ще раз підтвердив велику шкоду від адміністрування ринком замість розв'язання його системних проблем.

Рис. 1. Динаміка валового збору та експорту зерна

Рис. 2. Динаміка рентабельності, %

Рис. 3. Динаміка сільськогосподарського виробництва,
% до попереднього року

Рис. 4. Динаміка інфляції, %

Гривня: напередодні чергових потрясінь?

У ІІІ кв. 2011 р. у грошово-кредитній сфері стали проявлятись процеси, які викликали серйозну тривогу у населення. Спочатку на візуальному рівні стали відмічатись коливання курсу гривні. Потім почались дискусії навколо валютного кредитування. Але найбільше непорозуміння серед населення викликала паперова бюрократизація валютообмінних операцій. Наслідком цього стало зниження рівня довіри до гривні і до банків, що невдовзі знайшло офіційне відображення у статистиці. Між тим причини для дестабілізації гривні мають більш фундаментальний характер.

  • Істотно зріс попит населення на валюту: у вересні населення купило 3,6 млрд дол., що на 2 млрд дол. більше, ніж продало. Це - рекорд з 2008 р., що свідчить про зростання недовіри до гривні і зростання обсягів конвертації доходів та заощаджень населення в тверду валюту.
  • Різко зріс дисбаланс зовнішньої торгівлі. З початку 2011 р. імпорт товарів перевищив експорт на 8 млрд дол., від'ємне сальдо становить 4,5 млрд дол. Це у 20 разів більше, ніж за цей період у 2010 р. (282 млн дол.).
  • Знову почався спад золотовалютних резервів (ЗВР). У вересні ЗВР скоротились на рекордні за останні два роки 3 млрд дол. - до 35 млрд дол. За прогнозами експертів, відтік резервів буде продовжуватися. Основні причини, які називають експерти – розрахунки ЗВР за газ, зниження курсу валют і золота по відношенню до долара США, в якому номіновані резерви, через що сталася переоцінка золотовалютного кошика. Так, курс золота у вересні впав на 12,6%, франка - на 11%, австралійського долара - на 8,7%, євро - на 6%, канадського долара - на 5%, фунта - на 4%.
  • Знизилась довіра населення до банків. За вересень 2011 р. загалом депозити скоротились на 114 млн грн, а населення – на 2,7 млрд грн. Це друге за останні два роки скорочення депозитів населення. Зумовлено воно очікуванням приходу в Україну другої хвилі кризи та ризиками з курсом гривні.
  • Загалом, за даними НБУ, поза банківською системою українці зберігають майже 70 млрд дол. Причин такої недовіри населення до банків кілька:

дуже мало часу пройшло після кризи 2008 р., яка дуже налякала вкладників численними фактами затримки (на 1-2 р.) з виплатою депозитів, суттєво зачепила інтереси кожного вкладника.

значний психологічний вплив на поведінку вкладників справило і посилення валютообмінних операцій;

обмеженість варіантів використання коштів за час кризи, яка дуже спутала бізнесові, підприємницькі, інвестиційні наміри населення. В Україні мільйони осіб не мають навіть банківських рахунків;

зростання недовіри до стабільності гривні, збільшення ризиків її девальвації;

тіньовий оборот готівки (доларової та гривневої) використовується для тіньових розрахунків за імпорт та неорганізовану прикордонну торгівлю, а також ухилення від оподаткування. Основна причина - наявність тіньової економіки, обсяги якої оцінюються близько 500 млрд грн.

Висновок. Негативний вплив на монетарну ситуацію має недосконала економічна політика. Саме в надрах реальної економіки та макроекономіки потрібно формувати потенціал міцності національної валюти.

Рис. 1. Купівля-продаж валюти населенням
по місяцях в 2011 р., млрд дол.

Рис. 2. Резерви НБУ по місяцях в 2011 р., млрд дол.

Без інновацій неможлива модернізація

Один з головних пріоритетів економічної політики, задекларований Президентом України В.Януковичем, є модернізація економіки. Разом з тим поняття модернізації серед політиків і фахівців сприймається по-різному. Найбільш поширеним ще з радянських часів є поняття модернізації - як заміна старих виробничих потужностей новими. Однак, це екстенсивна концепція модернізації, що сприймається як самоціль. У новітній економічній теорії модернізація розглядається не як самоціль, а як засіб для досягнення вищих цілей – забезпечення інноваційного розвитку економіки країни. Тобто, модернізація робиться під інноваційні програми, як наслідок і процес їх реалізації. Наскільки економічна ситуація в Україні сприятлива для реалізації саме такої інноваційної концепції модернізації?

У попередньому номері "Стратегічні оцінки" показано, що в економіці України замість розвитку і впровадження інновацій відбувається монополізація та олігархізація бізнесу. Постає питання: які ж причини інноваційного несприйняття економіки України? Його з'ясування має важливе значення для формування політики економічних реформ і економічної модернізації.

  • Великий бізнес в Україні у більшості випадків не має підприємницького та інноваційного (в класичному, європейському розумінні) характеру заснування. Європейський великий капітал формувався десятиліттями шляхом власного нарощування активів та їх постійної модернізації. В Україні великий бізнес утворився на руїнах державних структур (нерідко за допомогою доведення їх до штучного банкрутства) та з використанням державних активів, у т.ч. бюджетних коштів і фіскальних преференцій.
  • Для українського великого бізнесу характерне прагнення до гігантоманії і, особливо, до гегемонізації в національній економіці. Так, активи найбільшої компанії (ФПГ) в Україні сягають 20% ВВП країни, а в Польщі - лише 0,3%, у Великобританії - всього 0,5%.
  • В Україні відбувається мультиплікація великим бізнесом дуже загрозливої соціальної диференціації, яка проявляється у вражаючому розриві між доходами пересічних українців та бізнес-еліти. Так, сукупні капітали ста найбагатших громадян України становлять 61% ВВП, тоді як навіть у Росії - 29,4% ВВП. Сумарні статки десяти найбагатших українців – 42,7 млрд дол. – дорівнюють державному бюджетові України. Серед ста найбагатших українців чверть з Донецької області, сумарна вартість активів яких сягає 32 млрд дол.
  • В Україні головним пріоритетом великого бізнесу є забезпечення собі доступу до влади, до владних можливостей та адмінресурсу з метою використання їх у зміцненні власних конкурентних позицій і в боротьбі з конкурентами. Великий капітал України мало пов'язаний зі створенням нових підприємств чи модернізацією старих. Купівля держмайна за безцінь та експлуатація зношених виробничих фондів – це правило, а не виняток у великому бізнесі.
  • Експортна спрямованість українського великого бізнесу, переважно у низькотехнологічних секторах. Сфери діяльності топ-десятки великих ФПГУкраїни – це металургія (сім компаній), агробізнес (дві) та хімпром (одна). На внутрішній ринок працює незначна частина великого капіталу. Експортна спрямованість великого капіталу України має той наслідок, що цей капітал не можна вважати національним. Національний капітал обслуговує переважно внутрішній ринок і зацікавлений у зростанні купівельної спроможності широких верств населення з диференційованими інтересами та довготерміновими споживчими настроями. Переважно експортоорієнтований бізнес з міжнародними характеристиками є транснаціональним.
  • Виходячи з цього, можна виділити декілька напрямів структурної модернізації, в основі якої має лежати інноваційна концепція.

Перше. Лібералізація економіки, яка передбачає створення прозорих правил економічної гри, мінімізацію адміністративного і загалом державного втручання в економіку, дерегулювання бізнес-діяльності, розвиток малого та середнього бізнесу, який, на відміну від великого, орієнтований на внутрішній ринок.

Друге. Реформування фінансової, бюджетної, фіскальної, банківської та грошово-кредитної систем, які теж мають бути спрямовані на стимулювання пріоритетного інноваційного розвитку та модернізацію економіки.

Третє. Запуск державних цільових програм пріоритетного розвитку "проривних" галузей економіки, соціальної та комунальної інфраструктури.

Рис. 1. Частка підприємств, що займалися інноваціями, %

Рис. 2. Впровадження інновацій на промислових підприємствах, тис. шт

Рис. 3. Фінансування бізнесом інноваційної діяльності, млрд грн

ІІІ. СВІТОВІ ПРОЦЕСИ

Глобальна боргова "карусель"

У 2011 р. у світі всерйоз заговорили, що на зміну фінансовій (банківській) кризі може прийти боргова криза. Це може бути перша світова криза такого характеру, яка пов'язана з боргами. Однак свій старт боргова криза почала давно. Проблема в тому, що її наростання ніхто впритул не хотів бачити. Тому, що в розвинених країнах, де найбільш ймовірно очікується боргова криза, давно сформувався культ життя в борг. З роками цей культ породив мультикульт – "гасити старі борги новими боргами". Зрозуміло, що при цьому другі борги мають бути значно більшими від перших. Так утворювались і наростали боргові піраміди, які, на відміну від єгипетських, мають не доісторичне, а новітнє походження.

  • Динаміка світових державних боргів справді вражаюча. Всього за 10 років сукупний державний борг країн світу подвоївся і досяг 41 трлн дол. Якщо на початку ХХІ ст. у динаміці боргів була певна стабільність, то в 2010 р. стався найбільший скачок – 10 трлн за рік. Це стільки, як було накопичено за повоєнні півстоліття (рис. 1).
  • Ще більш вражаючий міждержавний розподіл боргів. На дві країни - США і Японію, які до 2010 р. були найбільшими за обсягами ВВП, припадає половина всіх боргів (20 трлн дол.). На першу десятку країн – найбільших боржників світу припадає 80% загального обсягу боргів (рис. 2).
  • Три роки тому для боротьби з кризою було утворено форум країн великої двадцятки G-20. Тоді говорили, що ці країни несуть на своїх плечах основний тягар світової економіки (говорили про 95% світового ВВП, але розрахунки показують лише 77,6%). Але ніхто тоді не звернув увагу, що ці країни справді несуть всю відповідальність (99,6%) за світовий борг. Сказане ще більше характерне для великої сімки G-7, яка дає половину світового ВВП, але несе відповідальність за 87,2% світових боргів. У цих країнах найвище боргове навантаження – 111,6% до ВВП(рис. 3).
  • Водночас країни БРІКС, решта країн G-20, а також інші країни світу створюють значно більшу частку світового ВВП, ніж світових боргів. Зокрема, на інші країни світу (крім G-20) припадає 22,4% світового ВВП і лише 0,4% світових боргів і найнижче боргове навантаження – 1,2% ВВП. Отже, зростання економіки в розвинених країнах за останні 10-20 років мало очевидний віртуальний та кризогенний характер (рис. 3).
  • Особливо вражає те, що резервне покриття державних боргів у багатьох країнах, насамперед G-7, вкрай низьке – менше 10%. Тоді як в інших країнах G-20 цей показник сягає 260% (Китай) і 344% (Росія). В окремих країнах (США, Великобританії, Іспанії), де державні борги до ВВП сягають 100%, резервне покриття становить менше 5% (рис. 4). Отже, у них джерел погашення боргів практично немає.

Висновок. Таким чином, боргова криза набрала дуже загрозливих масштабів. Правда, значна частина боргів у країнах – найбільших боржниках (по відношенню до ВВП), які входять в групу G-7, є взаємними. Наприклад, 20% боргів США належить Японії, а чверть боргів Японії – США. Однак, по державних боргах однієї країни кредитори іншої країни, як правило, недержавні, а корпоративні. Тому тут прямого заліку бути не може. Можлива лише поетапна трансформація зовнішніх державних боргів у внутрішні державно-корпоративні, а вже після цього – міждержавний залік. Але до цієї роботи – розчистки боргових завалів - ні в G-7, ні в G-20 за роки фінансової кризи так ніхто й не приступив. Можливо, тому й докотились до боргової кризи?

Рис. 1. Сукупний державний борг країн світу, трлн дол.

Рис. 2. Рейтинг країн за обсягом державного боргу в 2010 р.

Рис. 3. Розподіл світового ВВП і державного боргу
по групах країн в 2010 р., %

Рис. 4. Резервне покриття державного боргу, %

США – Китай: початок стратегічного суперництва?

Восени 2011 р. минає 40 років від часу таємного візиту Генрі Кіссинджера до Пекіну, після якого встановились дипломатичні відносини між двома найбільшими країнами: першої - за обсягом ВВП, другої – за чисельністю населення. Через 40 років ці дві країни стали найбільшими і за обсягом ВВП, і за своїм значенням у світовій геополітиці.

  • Ще в 1800 р. на Азію припадали половина світового населення і половина світової економіки. До 1900 р. промислова революція в Європі і Північній Америці зменшила частку Азії у світовому виробництві до 20%. До середини ХХІ ст. Азія знову матиме половину світового населення і ВВП. Провідна роль у такому зростанні належить Китаю та Індії. Це природна і позитивна еволюція, оскільки вона дозволяє сотням мільйонів людей уникнути бідності. У той же час вона дедалі більше породжує стратегічне суперництво Китаю з США.
  • США поступово здають позиції, значною мірою повторюючи шлях Великобританії столітньої давності. Правда, їх сила тримається на "чотирьох китах": технологічному, фінансовому, військовому та інформаційному лідерстві. Технологічне лідерство США забезпечено створенням середовища, сприйнятливого до інновацій, та залученням науковців із-за кордону. Фінансове лідерство США забезпечено розвиненістю фінансових інститутів, насамперед тим, що ФРС друкує долари - валюту, на яку припадає майже 2/3 світових валютних резервів та зовнішньоторгових розрахунків. Військове лідерство США забезпечено найбільшими військовими витратами. Контроль над інформаційним простором зумовлений технологічними, фінансовими та військовими можливостями. Проте контролювати інформаційний простір в епоху мереж стає все складніше.
  • Китай після фінансової кризи 2008-2009 рр. швидко відновлювався і повернувся до 10% економічного зростання на рік. Економічне зростання Китаю в 2011 р. очікується на рівні понад 9%. Для стимулювання власної економіки уряд Китаю планує використовувати 4,65 трлн юанів (728 млрд дол.) у разі другої хвилі світової кризи. Заходи зі стимулювання економіки будуть переважно фіскальними. Проте експерти вважають, що уряду не слід стимулювати економіку ні у фіскальному, ні в монетарному плані через високі темпи інфляції та заборгованість центральних і регіональних влад.
  • Китай поки на підйомі. Йому не потрібна велика криза (вона позбавить Китай покупців), зате корисна слабка криза (вона послаблює геополітичних конкурентів). Правда, підйом Китаю - це лише перехідний період, який рано чи пізно закінчиться. У Китаю зростають проблеми: збільшується частка старого населення; для посилення внутрішнього попиту треба підвищувати зарплати, що збільшує собівартість продукції і знижує конкурентоспроможність; зростаючий рівень життя підвищує запити і може призвести до зниження ідеологічного впливу КПК. Однак завдяки високій демографічній інерційності Китай може зберігати ситуацію підйому ще порівняно довго.
  • Водночас окремі експерти вважають, що острахи щодо могутності Китаю перебільшені. Адже Азія не є однорідною, вона має свій внутрішній баланс сил. Японія, Індія, В’єтнам та інші країни не хочуть, щоб Китай домінував над ними, і тому вони вітають присутність США в регіоні. Якщо Китай не розвиватиме свою «м’яку силу», зростання його військової і економічної сили може налякати його сусідів, які почнуть створювати коаліції на противагу його посиленню.
  • Китай почав пред’являти територіальні претензії в Південно-Китайському морі, а також загострювати давню прикордонну суперечку з Індією. В результаті впродовж двох останніх років Китай погіршив відносини з Японією, Індією, Південною Кореєю, В'єтнамом та іншими країнами. Це підтверджує стратегічну оцінку політики США щодо Китаю, яка полягає в тому, що лише Китай може стримати Китай.
  • З метою стримування Китаю Сенат США обговорює законопроект "Реформа валютного обмінного курсу 2011 р.", який дозволить вводити компенсаційні мита щодо товарів з тих країн, влади яких допомагають експортерам, навмисно занижуючи курси своїх національних валют. Головною мішенню законопроекту повинні стати товари з Китаю, які, завдяки своїй невиправданій дешевизні тіснять конкурентів на світових ринках. Це викликало занепокоєння в Китаї, влада якого відстоює право занижувати курс своєї національної валюти, навіть незважаючи на небезпеку торгової війни з найбільшою економікою світу. Прихильники введення санкцій стверджують, що курс китайського юаня по відношенню до долара США штучно занижений на 30-40%. Це робить товари китайських виробників на світових ринках значно дешевшими в порівнянні з американськими, і одночасно стримує експорт із США на величезний ринок Китаю. Крім того, автори законопроекту називають недооціненість юаня головною причиною дефіциту США в торгівлі з Китаєм, який в 2010 р. склав 273 млрд дол.

Висновки.

Перше. Швидке скорочення "геополітичної дистанції" між США і Китаєм розглядається як основна потенційна загроза. Ще в 1998 р. в США був опублікований документ "Project for the New American Century", в якому прогнозувалось, що в 2017 р. Китай стане найбільшою загрозою для безпеки США. Все збувається.

Друге. Останнім часом головним болем Вашингтона і головним стимулом його дій на світовій арені все більше стає Китай. У нещодавній доповіді МВФ говориться, що "епоха Америки закінчується" і протягом п'яти років китайська економіка обжене американську, відтіснивши США на друге місце. Звідси – прагнення США зупинити зростання економіки Китаю шляхом блокування доступу до енергетичних ресурсів.

Рис. 1. Динаміка ВВП, % до попереднього року

Соціальна диференціація – шлях до потрясінь

  • Дослідження компанії The Boston Consulting Group показали, що криза анітрохи не похитнула позиції світових мільйонерів. Навпаки, вони примножили свої статки. Зараз 1% сімей контролює 39% світового багатства, тоді як до кризи цей показник складав 37%. У 2011 р. у світі нараховується 12,5 млн сімей, статки яких перевищує 1 млн дол. (проти 10 млн у 2007 р.) Їх сукупний статок досягає 42,7 трлн дол. Концентрація мільйонерів найбільш велика в США, Японії та Німеччині, де їх частка становить 53% від загального числа мільйонерів у світі.
  • У Росії 1% багатих сімей володіє 53% національного багатства країни, тоді як 90% населення – лише 21%. Для порівняння: в Північній Кореї та частково у Великобританії і Франції протилежна ситуація. У більшості розвинених країн, а також в Китаї є певний паритет у розподілі багатства між 1% найбагатших і 90% небагатих людей (рис. 1).
  • У розвинених країнах частка заможних сімей більше 5%. В цю групу потрапила також Бразилія – з числа країн, що розвиваються. Однак у багатьох інших країнах цей показник нижче 5%, що свідчить про високий відносний рівень бідності та диференціації доходів (рис. 2).
  • Для оцінки рівня соціальної диференціації ООН рекомендує використовувати індекс нерівності R/P10, який визначається як відношення доходів 10% заможного населення до доходів 10% біднішого населення.
  • Вважається, якщо цей індекс перевищує значення 10, то рівень соціальної диференціації дуже високий, і країну чекають соціальні потрясіння. Найвищий показник R/P10 в Колумбії - 60,4, трохи нижчий в Бразилії та Аргентині - 30-40, далі Китай і Мексика – 21,6. Україна в цьому рейтингу стоїть на рівні Німеччини, Австралії, Білорусі – 6-7 (рис. 3).
  • Соціальні революції, які хвилею прокотились в 2011 р. в арабському світі, на думку експертів, були наслідком двох основних причин. Перша – невдоволення населення авторитарними, корумпованими режимами. Друга – невдоволення населення зростаючою соціальною диференціацією. І перша і, особливо, друга причини мають свої об'єктивні передумови. В арабському світі давно сформувались тенденції, які спричинили до таких наслідків.

Перша. Слабкість державницької політики в розбудові соціально цивілізованої ринкової економіки. Намагання владних режимів з середини XIX по середину XX століття в побудові арабського лібералізму провалились. Намагання відстояти права бідних через політику арабського націоналізму теж обернулись невдачею. Нарешті, спроби так званої неолібералізації в останні 35-40 років призвели до збочених наслідків – формування антисоціального державно-монополістичного капіталізму.

Друга. Демографічний вибух. В арабському світі сталось швидке омолодження населення: понад 190 млн людей - до 30 років, і більше половини – до 20 років. Коли почалися серйозні економічні проблеми, молоді люди усвідомили, що вони страждають від проблем, за які не несуть відповідальність, і які не створювали.

Третя. Суперечлива динаміка соціального розвитку: з одного боку, спостерігається зростання тотальної бідності (35 млн людей живуть менш ніж на 1 євро), а з другого - формування специфічного для регіону середнього класу на засадах малого і середнього бізнесу.

Висновок. Швидке зростання соціальної диференціації накопичує великі ризики соціальної нерівності і потрясінь у суспільствах. Сьогодні диспропорції в доходах населення не менш загрозливі, ніж фінансові диспропорції, які призвели до фінансової чи боргової кризи, що видно на прикладі Греції, Італії, Північної Африки та Близького Сходу. Однак, проблема соціальних диспропорцій в доходах населення до цього часу не стала предметом обговорення на самітах G-7 та G-20.

Рис. 1. Розподіл національних багатств в країнах світу, %

Рис. 2. Співвідношення кількості заможних сімей
в країнах світу до загального числа в 2011 р., %

Рис. 3. Індекс нерівності R/P 10 (відношення доходів
10% заможнішого населення до доходів бідніших 10%)

Повернутися назад до розділу