відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
04.04.2014

Випуск №188. Політика. Макроекономіка.

Завантажити випуск

ПОЛІТИКА.. 3

І. Внутрішня політика. 3

Старт президентської кампанії: фаворити вже відомі?. 3

Вплив радикалів на українську політику. 6

Угода про асоціацію: що дає Україні її «політична» частина?. 10

 ІІ. Світова політика

«Незручна» для Москви резолюція Генасамблеї ООН.. 13

Росія – США: контури компромісу щодо України. 16

 МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України. 19

Дежавю українських «проривів». 19

«Ампутація» українського популізму. 24

 ІV. Світова економіка

Економіка ЄС «стає на ноги»?. 27

Економіка Росії: «курс прежний, ход задний»?. 31

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика

Старт президентської кампанії: фаворити вже відомі?

3 квітня Центральна виборча комісія завершила процес реєстрації  кандидатів на пост Президента України на позачергових виборах. Загалом про свої наміри брати участь у виборчій кампанії заявили 46 громадян, однак зареєстрована рівно половина з них, іншим відмовлено в реєстрації через невідповідність поданих документів вимогам законодавства.

З 23 кандидатів, які візьмуть участь у виборах, 16 – самовисуванці, а 7 кандидатів висунуті політичними партіями.

 Для довідки: Як самовисуванці зареєстровані такі кандидати: 1. Богомолець О.В.; 2. Бойко Ю.А.; 3. Гриненко А.В.; 4. Добкін М.М.; 5. Коновалюк В.І.; 6. Королевська Н.Ю.; 7. Кузьмін Р.Р.; 8. Маломуж М.Г.; 9. Порошенко П.О.;  10. Рабінович В.З.; 11. Саранов В.Г.; 12. Тігіпко С.Л.; 13. Царьов О.А.; 14. Цушко В.П.; 15. Шкіряк З.Н.; 16. Ярош Д.А.

Партійними з’їздами підтримані: 1. Гриценко А.С. (партія «Громадянська позиція»); 2. Клименко О.І. (Українська народна партія); 3. Куйбіда В.С. (Народний Рух України); 4. Ляшко О.В. (Радикальна партія Олега Ляшка); 5. Симоненко П.М. (КПУ); 6. Тимошенко Ю.В. (ВО «Батьківщина»); 7. Тягнибок О.Я. (ВО «Свобода»);

Висновки і коментарі.

·     Те, що в нинішніх президентських виборах бере участь велике число претендентів, не стало несподіванкою. У кожного з кандидатів свої мотиви: є явні фаворити, які розраховують на перемогу, хтось іде на вибори з принципових міркувань, чимало осіб гратимуть роль «технічних» кандидатів, хтось шукає тимчасової недоторканності, а для лідерів невеликих партій – це шанс засвітитися напередодні можливих дострокових парламентських виборів.

·     Водночас початок виборів можна назвати і досить несподіваним. Найбільшою несподіванкою стало те, що на користь П.Порошенка відмовився від участі у виборах В.Кличко, який до останнього часу вважався одним з фаворитів кампанії. Він має намір брати участь у виборах мера Києва, які також відбудуться 25 травня ц.р.

·     Причин такого рішення В.Кличка декілька. По-перше, тут найбільше позначилася кардинальна зміна формату президентської кампанії: в результаті останніх подій в Україні у виборах президента братиме участь Ю.Тимошенко і, відповідно, не буде В.Янукович. Між тим саме на тлі останнього Кличко міг набирати очки. По-друге, скоріш за все, західні політики дали зрозуміти, що не бачать колишнього боксера на посту Президента України в нинішній ситуації. І, нарешті, по-третє, на рішенні В.Кличка позначилися останні рейтинги, за якими він більш ніж удвічі відстає від П.Порошенка.

Для довідки: За результатами дослідження, проведеного у березні ц.р. Центром «СОЦІС», Київським міжнародним інститутом соціології, Соціологічною групою «Рейтинг» та Центром Разумкова, П.Порошенка  підтримують 36,2 % відсотків тих, хто має намір взяти участь у голосуванні. У В.Кличка цей показник становить 12,9 %, у Ю.Тимошенко – 12 % , у С.Тігіпка – 10 %.

·     Другою несподіванкою кампанії стало рішення з’їзду Партії регіонів від 29 березня підтримати кандидатом на пост глави держави М.Добкіна, а не С.Тігіпка, який до останнього розраховував на партійну підтримку.

·     Це можна пояснити як мінімум двома головними причинами. По-перше, тут позначилося внутрішньопартійне протистояння: Тігіпко явно претендував на лідерство в партії, що не сприймається «старими» донецькими «регіоналами». Як відомо, на останньому з’їзді Партії регіонів був скасований пост голови партії. Її фактично очолив Б.Колесніков, якого обрано секретарем президії Партії регіонів. Оскільки Колесніков дуже близький до Р.Ахметова, то є підстави стверджувати, що у внутрішньопартійній боротьбі перемогла «фракція Ахметова», представники якої не підтримують С.Тігіпка. По-друге, чимало «регіоналів» не сприймають те, що Тігіпко сьогодні намагається налагоджувати контакти з групою ЛьовочкінаФірташа. Той же Ахметов у нинішніх умовах намагається дистанціюватися від цієї групи, щоб не викликати роздратування у головних претендентів на президентський пост. Схоже, «регіонали» не розраховують на перемогу на цих виборах. Їм важливіше постаратися відновити втрачені позиції на Сході країни, а для цієї мети М.Добкін підходить більше, ніж С.Тігіпко.

·     Разом з тим С.Тігіпко має значні шанси показати високий результат на виборах. За умови проведення грамотної кампанії він може замкнути на себе політичні запити виборців Півдня, Сходу і навіть Центру України, а значить, має шанси претендувати як мінімум на третє місце.

·     Основна ж боротьба, за нинішніми розкладами, розгорнеться між П.Порошенко і Ю.Тимошенко. Саме вони на сьогодні мають найбільше шансів вийти у другий тур виборів. При цьому останні рейтинги свідчать, що Порошенко випереджає Тимошенко більше ніж у два рази. Проте слід розуміти, що такі рейтинги досить ситуативні. Реальна кампанія ще не почалася, і Тимошенко останнім часом повної активності ще не виявляла.

·     У другому турі важливу роль може зіграти такий чинник, як підтримка олігархів. З кожним з них – І.Коломойським, С.Тарутою, В.Пінчуком, Р.Ахметовим та ін. – і у Тимошенко, і у Порошенка своя, давня історія стосунків. Якщо говорити про перших двох (Коломойського і Таруту), то вони сьогодні вже заведені у владу у найбільших регіонах і, скоріш за все, будуть більш лояльними до Тимошенко. Якщо їй вдасться домовитися ще й з Ахметовим та Пінчуком, що сприймають створення коаліції «Порошенко–Кличко» як певну загрозу своїм позиціям, то її шанси можуть підвищитися.

·     У будь-якому випадку на виборах очікується дуже жорстка боротьба між П.Порошенком і Ю.Тимошенко, що стане найближчим часом визначальним чинником у внутрішній політиці України. Не можна виключати, що цей чинник може навіть призвести до розвалу нинішньої парламентської коаліції і до деякого переформатування уряду. Імовірність такого сценарію підвищиться у разі, якщо «Батьківщина» виставить проти В.Кличка серйозного кандидата на виборах мера Києва.

Вплив радикалів на українську політику

1 квітня Верховна Рада України прийняла постанову «Про негайне роззброєння незаконних збройних формувань в Україні». Цим документом, який набрав чинності з моменту його прийняття, зобов'язано МВС та СБУ невідкладно провести роззброєння незаконних збройних формувань.

Висновки і коментарі.

·     Формальним приводом для прийняття такого рішення парламенту стала стрілянина в центрі Києва в ніч з 31 березня на 1 квітня, яку вчинив представник «Правого сектора», поранивши трьох чоловік.

·     Насправді підстави і причини тут глибші, і з’явилися вони набагато раніше. Фактично з часу формування нинішньої владної команди вона зіткнулася з проблемою незаконних збройних формувань, які перебувають не лише на київському Майдані, а й у багатьох регіонах країни.

·     Будь-які спроби взяти їх під контроль, а тим більше роззброїти, призводили до конфліктних ситуацій та загострення відносин між збройними загонами (насамперед, бойовиками «Правого сектору», очолюваного Д.Ярошем) і правоохоронцями. Ці загони, за допомогою яких був повалений В.Янукович, останнім часом все більше перетворюються з опори нової влади на реальну загрозу для неї.

Для довідки: Сьогодні на Майдані співіснують, принаймні, три основні групи бойовиків - «Правий сектор» Д.Яроша, «Самооборона Майдану», контрольована нинішнім секретарем РНБО А.Парубієм, а також бойові структури «Свободи» О.Тягнибока. Якщо вважається, що останні два угруповання контролюються владою, то «Правий сектор» фактично діє автономно, завдаючи нинішній владній команді чимало головного болю.

·     Значна частина бойовиків «Правого сектора» (чи тих, хто себе видає за них) усе більше переорієнтуються на відверті рекет і грабежі. Вони відкрито обслуговують рейдерські акції по всій країні. Останні приклади – збройні захоплення горілчаного заводу «Немирів» у Вінниці і залізорудного комбінату в Запорізькій області.

·     Особливо тут виділявся координатор «Правого сектора» в західному регіоні О.Музичко (відомий під псевдонімом «Сашко Білий»), який обклав даниною місцевий бізнес і міліцейське керівництво цілої Рівненської області. У відповідь на заклик глави МВС А.Авакова припинити незаконні дії, він пообіцяв «повісити міністра на дереві як собаку».

·     Тож загибель 25 березня О.Музичка при спробі його затримання співробітниками спецпідрозділу «Сокіл» можна вважати показовим кроком. Таким чином влада продемонструвала, що має намір жорстко припиняти будь-які протиправні дії, незважаючи на особи, які їх вчиняють.

·     До таких рішучих дій владу підштовхують як мінімум три чинники. По-перше, нинішній уряд знаходиться під загрозою силового розгону з боку радикалів «Правового сектора». По-друге, все більше посилюється запит громадян на стабілізацію і наведення елементарного порядку в країні. По-третє, безчинства бойовиків серйозно підривають імідж української влади у світі, заважають їй налагоджувати відносини зі світовим співтовариством, допомога якого сьогодні конче потрібна Києву.

·     Раніше влада планувала перенаправити бойовиків Майдану до лав створюваної Національної гвардії. Однак ті, розуміючи, що їх намагаються поставити під контроль і, таким чином, нейтралізувати, не демонструють тут жодної активності. Навпаки, «Правий сектор» остаточно пішов у самостійне плавання, створивши на своїй базі політичну партію і висунувши Д.Яроша кандидатом у президенти.

·     Тим самим представники «Правого сектора» показали, що вони претендують на розширення своєї участі у процесі прийняття значущих політичних рішень в країні. Майдан перетворив «Правий сектор» у політичний чинник, який намагається складати конкуренцію політичним силам, представленим у владній команді. Однак, найбільше занепокоєння викликає наявність у «Правому секторі» значної кількості озброєних бойовиків.

·     З огляду на це загибель О.Музичка цілком можна трактувати як певний «сигнал» Д.Ярошу. Владна команда намагається демонструвати рішучість у боротьбі з правопорушниками, переслідуючи мету якщо не прибрати повністю, то максимально локалізувати радикальну частину Майдану.

·     Разом з тим влада поки що не ризикує йти на масштабну війну з радикалами «Правого сектора». По-перше, вона, очевидно, побоюється викликати непередбачену реакцію їх прихильників як у Києві, так і в регіонах. По-друге, влада не має достатніх ресурсів для жорсткого протистояння з радикалами: вона не ризикує покладатися на деморалізовані правоохоронні структури. Тож Верховна Рада продовжує приймати чергові рішення «про негайне роззброєння незаконних формувань».

·     Напевно, представники влади розраховують на те, що «Правий сектор» не піде на відкриті силові дії проти неї. Можливо, якісь гарантії на цей рахунок могли дати куратори «Правового сектора», які, очевидно, все-таки є.

·     Однак, подібні розрахунки і, тим більше, гарантії досить хиткі. «Правий сектор», який об'єднує цілий ряд маргінальних партій, рухів і організацій, внутрішньо не монолітний і схильний до частих конфліктів. Тому в його рядах дуже вірогідна різного роду «партизанщина», особливо на місцях.

·     Відповідно конфронтації бойовиків з «Правого сектора» і сил правопорядку будуть, скоріш за все, ще відбуватиметься, і в різних місцях. А спроби домогтися повного роззброєння націонал-радикалів по всій Україні найближчим часом виглядають малоймовірними.

·     Тим часом українській владі важливо саме зараз  продемонструвати здатність навести порядок. Якщо цього не вдасться досягти, то складно буде забезпечити нормальну підготовку і проведення майбутніх президентських виборів. Відповідно, залишатиметься загроза якщо не зриву виборів, то визнанню їх легітимності. У такому випадку політична криза в Україні може посилитися і розтягнутися на невизначений час.

Угода про асоціацію: що дає Україні її «політична» частина?

2 квітня перший радник, керівник секції економічного, регіонального та соціального розвитку представництва ЄС в Україні Хосе Роман Леон Лора на прес-конференції в Києві заявив, що політична частина Угоди про асоціацію між Україною та ЄС може набути чинності після ратифікації заключного акта Європарламентом. За словами посла, це може статися вже цього тижня.

Як відомо, підписання політичної частини Угоди про асоціацію відбулося 21 березня в Брюсселі. Від України відповідний документ підписав прем'єр-міністр А.Яценюк, а з боку Євросоюзу – голова Європейської Ради Герман ван Ромпей, голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу та  керівники 28 країн ЄС.

Висновки і коментарі.

·     Рішення про підписання політичної частини Угоди про асоціацію було прийнято 6 березня на надзвичайному саміті ЄС глав держав і урядів країн-членів Євросоюзу. Слід зазначити, що далося воно непросто. За наявною інформацією, представники одних держав (зокрема, Польщі та Литви) наполягали на підписанні угоди в повному обсязі. Однак ці пропозиції не сприймали інші країни (насамперед, Франція та Італія), які наполягали на підписанні угоди лише після президентських виборів в Україні і сформування там влади, легітимність якої не викликатиме сумнівів. За таких умов канцлер ФРН А.Меркель запропонувала компроміс, який підтримали всі учасники саміту – розділити Угоду про асоціацію на «політичну» та «економічну» частини і поки що обмежитися підписанням першої частини.

·     Однак, одразу після оголошення такого рішення виявилося, що текст угоди технічно неможливо розділити на суто «економічну» і суто «політичну» частини. Адже розділи і статті цього документа взаємопов'язані і містять посилання один на одного. Тож виділення з угоди «політичної» частини означало б фактично розробку нового документа.

·     Для виходу із ситуації було прийнято рішення ухвалити «заключний акт» саміту Україна–ЄС, в якому перераховані розділи, які сторони домовилися вважати підписаними.

Для довідки: До підписаної «політичної» частини Угоди про асоціацію віднесені: преамбула; стаття 1, що описує цілі документа; розділ I «Загальні засади»; розділ II «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої політики та політики безпеки»; розділ VII «Інституційні, загальні та заключні положення». У них прописані наміри співпрацювати у проведенні внутрішніх реформ, у зовнішній політиці та політиці безпеки, нерозповсюдженні зброї масового ураження, забезпеченні регіональної стабільності, боротьбі з тероризмом, дотриманні основоположних свобод і т.п.

·     Між тим зазначені частини Угоди про асоціацію не охоплюють всі розділи, які під час її розробки було прийнято вважати «політичною» частиною. Раніше вважалося, що «політичну» частину складають усі розділи угоди, крім розділу IV («Торгівля та питання, пов'язані з торгівлею»), який регламентує створення ЗВТ України з ЄС.

·     Таким чином, те, що було підписано 21 березня в Брюсселі, не можна назвати ні Угодою про асоціацію, ні його «політичною» частиною. Це, скоріше, певний ритуальний крок, на який пішли Україна та ЄС.

·     Українській владі конче потрібно було підписати будь-який формат документа і тим самим, з одного боку, продемонструвати виконання однієї з ключових вимог «Євромайдану», а з іншого боку – підтвердити на міжнародному рівні свою легітимність.

·     Євросоюз до підписання підштовхнуло нинішнє протистояння Заходу і Росії за вплив на Україну. Звертає на себе увагу той факт, що підписання «політичної» частини угоди з Україною відбулося на тлі фактичної відмови ЄС від економічних санкцій щодо Росії. На думку аналітиків, поділ Угоди про асоціацію на «політичну» і «економічну» частини свідчить про небажання Євросоюзу загострювати відносини з Росією.

·     Разом з тим Європа намагається підтримувати процес асоціації України. Навіть досить формальним підписанням т.зв. «політичної» частини Угоди про асоціацію ЄС продемонстрував, що визнає нинішню українську владу легітимною. Разом з тим у Брюсселі чітко дали зрозуміти Києву, що у подальшому процесі євроінтеграції України ЄС хотів би мати справу з тією владою, яка буде сформована вже після президентських виборів.

·     Що стосується подальших процедур формалізації підписаної «політичної» частини Угоди про асоціацію, то вони до цього часу залишаються невизначеними. Прогнозувалося, що такий документ (очевидно, повний текст угоди із «заключним актом») буде ратифіковано Верховною Радою. Однак, до парламенту жодних документів поки що не надійшло.

·     Так само не ратифікував документ і Європарламент, незважаючи на вищезгадані заяви представника представництва ЄС в Україні, що це могло відбутися нинішнього тижня. До речі, офіційний представник Ради ЄС Сюзанна Кіфер 21 березня заявляла, що оскільки було прийнято рішення лише щодо «тимчасового виконання» Угоди про асоціацію, то таке рішення можна реалізувати і без ратифікації.

·     Можливо, в ЄС ратифікація Угоди про асоціацію з Україною буде здійснюватися лише після того, коли вона буде вважатися остаточно підписаною. Як таке підписання відбуватиметься на практиці, поки що складно прогнозувати. Очевидно, для вступу в дію «економічної» частини угоди знову буде підписаний якийсь технічний документ, схожий на нинішній «заключний акт».

·     Скоріш за все, до обговорення цих та інших конкретних питань, пов’язаних з остаточним підписанням та набуттям чинності Угоди про асоціацію сторони повернуться вже після президентських виборів в Україні.

ІІ. Світова політика

«Незручна» для Москви резолюція Генасамблеї ООН

На пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 27 березня була прийнята резолюція про підтвердження територіальної цілісності України.

Для довідки: У резолюції наголошується, «що референдум, проведений в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 року, не має законної сили і не може бути основою для будь-якої зміни статусу Криму або міста Севастополя». Документ ООН підтвердив прихильність суверенітету, політичної незалежності, єдності і територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах. Генасамблея закликала всі держави «відмовитися і утримуватися від дій, спрямованих на часткове або повне порушення національної єдності і територіальної цілісності України, у т.ч. будь-яких спроб змінити кордони України за допомогою загрози силою чи її застосування або інших незаконних засобів». У резолюції також міститься заклик до держав світу не визнавати будь-якої зміни статусу АР Крим і Севастополя. Документ закликає сторони негайно приступити до мирного врегулювання ситуації щодо України шляхом прямого політичного діалогу, виявляти стриманість, не вдаватися до односторонніх дій і войовничої риторики, які можуть посилити напруженість.

Автором резолюції виступила Україна, а співавторами – Німеччина, Канада, Коста-Ріка, Литва і Польща. За підсумками голосування із 193 країн – членів ООН резолюцію підтримали 100 країн, 11 виступили проти і 58 – утрималися. Ще 24 країни не брали участі в голосуванні.

Висновки і коментарі.

·     Схвалення резолюції про підтвердження територіальної цілісності України засвідчило, що в українсько-російському конфлікті з питання про статус Криму основний представницький орган ООН – Генеральна Асамблея – однозначно підтримав позицію Києва.

·     Хоча у тексті резолюції Генасамблеї Росія не згадується, проте всім зрозуміло, що в ній побічно засуджуються дії Москви щодо приєднання Криму. Представляючи проект документа, в.о. міністра закордонних справ України А.Дещиця заявив, що за останній місяць світ став свідком «кричущого порушення міжнародного права з часу створення ООН». За його словами, «в результаті двотижневої військової окупації була анексована невід'ємна частина України державою, яка свого часу пообіцяла гарантувати незалежність, суверенітет і територіальну цілісність країни відповідно до Будапештського меморандуму».

·     У свою чергу, постпред РФ при ООН В.Чуркін при обговоренні проекту резолюції заявив, що Росія негативно ставиться до цього документа,  оскільки «він носить конфронтаційний характер» і «намагається поставити під сумнів значення референдуму в Криму, який вже зіграв свою історичну роль».

·     Звичайно, резолюції Генасамблеї, на відміну від резолюцій Ради Безпеки ООН, мають рекомендаційний, а не зобов'язуючий до виконання характер. Їх значення швидше моральне, символічне. Однак, і символи у сучасній міжнародній політиці відіграють чималу роль.

·     Судячи з усього, і Москві позиція представницького органу ООН не байдужа. Зокрема, вищезгаданий постпред РФ Чуркін витлумачив результати голосування за резолюцію Генасамблеї як перемогу Росії: «Результат цілком для нас хороший, моральну і політичну перемогу ми здобули. Вже, зрозуміло, що жодної мови про ізоляцію Росії у цій ситуації бути не може». Він також додав, що чимало країн піддалися «колосальному тиску з боку західних держав з тим, щоб вони проголосували на підтримку резолюції».

·     Більш детальна оцінка суті резолюції та підсумків голосування була викладена наступного дня в офіційному коментарі МЗС РФ. Про перемогу тут уже не йшлося. Було лише зазначено, що «широкий розкид позицій держав – членів ООН, велике число тих, що утрималися і не брали участі у голосуванні, стали красномовним свідченням несприйняття однобокого трактування подій, які відбуваються на Україні».

·     Насправді подібні заяви є спробою зберегти «гарну міну при поганій грі». Це насамперед підтверджує те, хто і як голосував на засіданні  Генасамблеї ООН. Отже, позицію Росії підтримали лише 10 країн із 193 членів ООН. По-перше, це лише дві держави СНД – Вірменія і Білорусь. Якщо з Вірменією все зрозуміло, бо там є проблема Нагірного Карабаху, то білоруського лідера, за деякою інформацією, довелося довго вмовляти, перш ніж він погодився висловити солідарність з Москвою. По-друге, це ліві режими Латинської Америки – Куба, Нікарагуа, Болівія і Венесуела, яких зближує з Москвою лише різка антиамериканська позиція. По-третє, це три країни – ізгої: Північна Корея, Судан і Зімбабве. І, нарешті, це Сирія, режим якої підтримується Росією.

·     Зате підтримали резолюцію не лише всі розвинені країни, а й (крім України) дві держави СНД – Азербайджан і Молдова, що знову-таки, зрозуміло через наявність проблем Карабаху та Придністров'я.

·     Показово, що найбільші та впливові країни, які є партнерами Росії по БРІКС – Бразилія, Індія, Китай і Південна Африка, вирішили не солідаризуватися з Москвою і утрималися. Так само, як і Єгипет та Аргентина.

·     І, головне, утримався член Митного союзу – Казахстан, що особливо болісно для Росії. Також утримався Узбекистан, а інші колишні центральноазіатські республіки СРСР – Киргизія, Таджикистан і Туркменістан – просто не брали участі у голосуванні.

·     Навряд чи такий розклад сил на засіданні Генеральної Асамблеї ООН можна оцінювати як морально-політичну перемогу Росії. І жодних передумов до того, що ситуація найближчим часом зміниться на користь Москви, не видно. Хоча слід визнати, що і про повну політичну ізоляцію Росії сьогодні також не йдеться.

·     Зате очевидним є те, що Росія, анексувавши Крим, спровокувала з боку світової громадськості величезну хвилю нерозуміння і недовіри до себе, почуття непередбачуваності і страху. І як би зараз Москва не намагалася «вийти з гри», прихопивши з собою Крим, «продавити» таку ситуацію їй буде дуже важко. Так само, як і переконати світ у тому, що окрім Криму Росії більше нічого не потрібно.

 

Росія – США: контури компромісу щодо України

30 березня у Парижі відбулася зустріч глави МЗС РФ С.Лаврова і держсекретаря США Джона Керрі для обговорення можливих кроків міжнародної спільноти щодо сприяння стабілізації ситуації в Україні. Така зустріч відбулася позапланово – після того як Президент РФ В.Путін провів телефонну розмову з американським колегою Бараком Обамою і  запропонував разом зайнятися пошуком виходу з української кризи.

 Підсумком паризької зустрічі стала спільна заява глав МЗС РФ і США. Хоча С.Лавров і Джон Керрі вийшли до журналістів окремо, але зачитали один і той же текст. Сторони, за їх словами, «домовилися працювати з українськими урядом і народом, щоб домагатися реалізації таких пріоритетних заходів як забезпечення прав нацменшин (включаючи мовні права), роззброєння радикалів, здійснення конституційної реформи і проведення вільних і чесних виборів під міжнародним спостереженням».

Висновки і коментарі.

·     Результати паризької зустрічі 30 березня засвідчили, що Росія і Захід вперше з моменту загострення кризи в Україні стали зближувати свої позиції. Керівникам зовнішньополітичних відомств Росії та США вдалося окреслити контури плану з врегулювання української кризи, що може постати внаслідок компромісу між пропозиціями Москви і Вашингтона.

·     Серед результатів зустрічі можна виділити два моменти. З одного боку, США вперше допустили можливість обговорення теми федералізації України. Правда, Керрі при цьому чітко наголосив, що відповідне рішення на мають приймати самі українці. З іншого боку, Росія також уперше висловила готовність визнати результати президентських виборів в Україні 25 травня. Як відомо, раніше Москва категорично наполягала, що такі вибори слід проводити не раніше грудня, як це було передбачено угодою між В.Януковичем і лідерами опозиції від 21 лютого.

·     Сторони визнали необхідність роззброєння в Україні радикалів і звільнення захоплених ними будівель, захист етнічних меншин та проведення конституційної реформи.

·     Водночас сторонам не вдалося зняти ряд важливих розбіжностей. Джон Керрі оголосив одну з ключових вимог США до РФ – повністю відвести війська зі східних рубежів України, оскільки вони «створюють там обстановку страху і залякування». Держсекретар також заявив, що США розглядають дії Росії у Криму як «незаконні і нелегітимні». Правда, про повернення півострова Україні він уже не говорив.

·     Найбільш проблемним моментом є тема федералізація України, яку Москва ставить сьогодні в основу своїх вимог до української влади. Однак, не виключено, що федералізація лише «торгова» позиція, яка може бути «розміняна» на не менш важливі для Москви нейтральний статус України і державний статус російської мови при децентралізації владних повноважень на користь регіонів.

·     Для Москви принципово важливим є конституційне закріплення за Україною статусу нейтральної держави. В ідеалі Москва хотіла б отримати і від НАТО гарантії того, що Україна не стане учасником альянсу і що його інфраструктура не з'явиться біля кордонів Росії.

·     За таких умов Росія за посередництва США готова встановлювати діалог з урядом України. Тож можна стверджувати, що предметом торгів між РФ і США є ціна визнання Москвою нової української влади. Йдеться про те,  на яких умовах Кремль погодиться сідати за стіл переговорів з обраним 25 травня президентом України.

·     Однак стратегічною помилкою Росії може стати обраний нею підхід – вирішувати долю України без неї самої. Москва продовжує гнути свою лінію, яка не передбачає сприйняття України як повноцінної держави і самостійного суб'єкта на міжнародній арені. Тож не випадково складається враження, що за спиною у Києва Москва намагається домовитися з Вашингтоном про «розділ» України на сфери впливу – західну і східну.

·     США цю логіку розділяти не хоче, постійно звертаючи увагу на те, що формат переговорів має бути тристороннім – за участю українських властей. Росія ж побоюється, що в такому випадку вона, по-перше, легітимізує нинішню українську владу (сівши з її представниками за стіл переговорів), а, по-друге, опиниться в меншості, оскільки США буде набагато легше прикривати свої «геополітичні інтереси» позиціями українських властей.

·     І все ж ті, кроки, які Росія і США зробили назустріч один одному під час паризької зустрічі керівників зовнішньополітичних відомств, можна розцінювати як жести доброї волі. Вони, як мінімум, вказують на готовність сторін відійти від позицій жорсткої конфронтації.

·     Відповідно, після зустрічі міністра закордонних справ Росії С.Лаврова і держсекретаря США Джона Керрі 30 березня з'явилася надія на пом'якшення напруженості довкола України та прискорення подолання у ній гострої політичної кризи.

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Дежавю українських «проривів»

Майдан 2004 р. і тодішні президентські вибори в Україні поклали початок сплеску передвиборчого популізму, ейфорії та «шапкозакидання» з боку претендентів на владу, а потім – і з боку самої влади. Все це закінчувалось, як правило, провалом, а нерідко і ганьбою.

·     Так, передвиборча президентська програма В.Ющенка називалась «10 кроків назустріч людям». У самій назві ніби нічого амбітного, але у змісті – мільйони нових робочих місць, високі темпи зростання ВВП, доходів населення, зарплат, пенсій, соціальних домопог і т.д. і т.п. Однак, уже в перший рік «помаранчевої» влади (2005 р.) приріст ВВП становив лише 2,7%, що в 4,5 раза менше, ніж у 2004 р. (12,1%). Загалом за п’ятирічку «помаранчевої» влади (2005-2009 рр.) середньорічний темп приросту ВВП  знизився у порівнянні з попередньою п’ятирічкою (2000-2004 рр.) з 8,4% до 1,1%, тобто майже у 8 разів (рис. 1).

·     Ю.Тимошенко, реалізуючи свої амбіції на прем’єрські та президентські посади, задекларувала програму «Український прорив». Однак, її перший прем’єрський період (2005 р.) увінчався, як зазначено вище, зниженням темпу приросту ВВП у 4,5 раза. А другий прем’єрський період Тимошенко взагалі був провальним: за 2008 р. приріст ВВП становив лише 2,3%, а за 2009 р. вже спад ВВП склав 14,8%. Таким чином, «прорив» обернувся повним провалом.

·     Після президентських виборів 2010 р. В.Янукович оголосив свої  амбітні цілі економічного розвитку країни, зокрема виведення України у    20-ку високорозвинених країн, подвоєння за 10 років ВВП та суттєве  підвищення соціальних стандартів. Однак, чотири роки його президентства та перебування при владі «біло-синьої» команди призвели до того, що середньорічний приріст ВВП ледве сягав 2,4%, і був у 4 рази нижче, ніж у 2000-2004 рр. (рис. 1). За цим показником Україна серед постсоціалістичних країн скотилась з 3 місця у 2000-2004 рр. на 25 місце у 2010-2013 рр.

·     Після «Євромайдану» нова влада уже традиційно оголосила свої амбітні цілі. Зокрема, міністр економічного розвитку і торгівлі П. Шеремета заявив про наміри за 7 років збільшити ВВП у 2,7 раза у доларовому обчисленні. Привабливість такої мети незаперечна, але наскільки вона досяжна? Тим часом, Мінекономрозвитку бачить цей шлях досить спрощено – шляхом зміцнення гривні та детінізації економіки.   

Стосовно зміцнення гривні слід відзначити, що у світовій практиці були лише одиничні випадки значної ревальвації національних валют. Зокрема, у 2000-2008 рр. Бразилія та Чехія зуміли вдвічі зміцнити свої валюти. Однак, то були інші часи, інші умови та інші країни. Переважна більшість держав цілеспрямовано (для стимулювання експорту своєї продукції) чи вимушено (з різних причин) здійснюють послаблення (девальвацію) національних валют. Очевидно, що саме цей шлях у розумних межах більш прийнятний для України, економіка якої дуже залежна від експорту. 

Стосовно детінізації економіки України, то, за оцінками експертів, вона дійсно сягає до 50%. Однак, показник ВВП на жителя за ПКС в Україні (7,4 тис. дол.) вдвічі вищий, ніж статистичний номінальний ВВП (3,9 тис. дол.). Тобто, показник ВВП за ПКС враховує тінізацію економіки через ціни. Отже, тут резерви дуже віртуальні. Якщо статистичний ВВП і зросте та зрівняється з ВВП за ПКС, то від цього добробут населення не покращиться.  Крім того, як свідчать дослідження Світового банку і Фонду Kearney, в країнах ЦСЄ за 2004-2013 рр. рівень тінізації зменшився всього на 3,2% – з 25,7% до 22,5%. Тобто, вступ в ЄС практично не вплинув на зниження рівня тінізації економіки. Далеко не факт, що це станеться і в Україні.

·     Завдання подвоєння ВВП за короткий період часу ставили перед собою чимало країн, але далеко не всі його досягали. Так, у травні 2003 р. В.Путін визначав пріоритет щодо подвоєння ВВП Росії до 2010 р. Однак,  цього не сталось. За дуже сприятливу (за динамікою цін на нафту і газ)  докризову десятирічку (1999-2008 рр.) номінальний ВВП Росії зріс лише на 69%. Після 2009 р. економіка Росії, по суті, перебуває в стагнації.

·     Водночас є чимало країн, які все ж домоглись подвоєння ВВП за 10 років. Їх досвід може представляти інтерес для України. За останні 40 років близько 30 країн світу змогли за десятирічку подвоїти ВВП, окремі навіть потроїли, деякі трохи не дотягнули (рис. 2). У 1970-х рр. це вдалось 11 країнам, у 1980-х та 1990-х рр. лише 4-5. Китай подвоює ВВП три десятиріччя поспіль.

·     Подвоїти ВВП цим країнам вдалось різними шляхами: одним за рахунок видобутку і експорту енергоресурсів (ОАЕ, Саудівська Аравія, Азербайджан, Туркменістан, Ангола тощо), іншим – шляхом нарощування експортноорієнтованих наукоємних галузей (Ірландія, Гонконг, Малайзія, Сінгапур тощо), третім – завдяки розвитку туризму (переважно острівні країни Карибського басейну).

·     Однак, більшість країн, які подвоїли ВВП на рубежі ХХ-ХХІ ст., мають спільний чинник – залучення значних обсягів іноземного капіталу. І тут теж є різні ситуації. Для одних країн (Ірландія, Естонія, Казахстан, Ангола, Малайзія) іноземний капітал сягає рівня ВВП і представлений прямими або портфельними інвестиціями. Для інших країн (Таджикистан, Вірменія, Камбоджа, Узбекистан) такий капітал представлений грошовими переказами мігрантів, і він теж перевищує рівень ВВП. Очевидно, для України ці варіанти, особливо другий, найбільш реальні (рис. 3).  

Висновки.

Перше. Очевидно, що домогтись подвоєння ВВП за 7 років в Україні тільки за рахунок детінізації та ревальвації дуже малоймовірно.

Друге. Не зрозуміло, чому Мінекономіки робить ставку на зростання ВВП за рахунок статистичних маніпуляцій, замість того, щоб акцентувати увагу на інвестиційно-інноваційному розвитку?

Третє. Україна може домогтись подвоєння ВВП за 10 років, насамперед шляхом активного залучення іноземного капіталу і, головним чином, грошових переказів мігрантів.

Рис. 1. Динаміка середньорічного ВВП України, %

Розроблено за даними Держстату

Рис. 2. Темпи приросту ВВП окремих країн за 10 років, %

Розроблено за даними ers.usda.gov, IMF, World Bank

Рис. 3. Співвідношення обсягів іноземного капіталу, залученого за 10 років подвоєння ВВП, % до ВВП в останній рік десятирічки

Розроблено за даними UNCTAD, IFAD, World Bank

«Ампутація» українського популізму

Новий уряд А.Яценюка чи не вперше після прем’єрства Л.Кучми (у 1992 р.) взявся за непопулярні, але вкрай необхідні (дійсно, антикризові) заходи адаптації економічної і, зокрема, фінансової політики до гірких реалій життя і ситуації в країні. Першим таким кроком став секвестр популістського бюджету попередньої влади. І це відбувається чи не вперше після секвестру бюджету за президентства Л.Кучми під час фінансової кризи у 1998-1999 рр. Які ж основні позиції секвестру бюджету 2014 р.?

·     Відправною точкою секвестрування бюджету став прогноз падіння ВВП на 3%, тоді як у законі про держбюджет на 2014 р. попереднім урядом закладалося його віртуальне 3%-ве зростання. Що входить в цю різницю (6%) ВВП, яка підлягає «ампутації»? (рис. 1).

втрата Криму (близько 3% у ВВП країни);

погіршення умов для експорту, насамперед до Росії (близько 1% ВВП);

майже дворазове підвищення ціни на російський газ (близько 2% ВВП).

·     Дохідна частина держбюджету урізається на 22,4 млрд грн. Такий провал з доходами очікують у т.ч. через зниження імпорту, що призведе до зменшення надходжень ПДВ із ввезених в Україну товарів на 12,6 млрд грн.

·     Для компенсації втрат доходів бюджету передбачено чергове підвищення акцизів на алкоголь і тютюн.

·     Витрати бюджету скорочено майже на 25,5 млрд грн. Це на 3 млрд більше, ніж скорочення доходів, завдяки чому зменшено бюджетний дефіцит. Скорочення видатків зачепить насамперед місцеві бюджети, видатки на державне управління та простих громадян. Так, дотації вирівнювання та субвенції на соціальні потреби зменшені на 8,5 млрд грн.

·     Зупинка по відшкодуванню заборгованості по ПДВ, яка становить 21,7 млрд грн, буде конвертована в ОВДП, у т.ч. компаніям К.Жеваго – на 4 млрд грн та Д.Фірташа – на 4 млрд грн.

·     Видатки на підтримку вугільної промисловості скорочені на 4 млрд, залишено лише 12 млрд грн, щоб не позбавити роботи десятки тисяч людей в Луганській та Донецькій областях.

·     Державні програми істотно скорочені, у т.ч. 14 повністю припиняються (переважно в гуманітарній сфері), що дасть річну економію для бюджету у розмірі 6 млрд (рис. 2).

·     Передбачено скорочення чиновників на 10%, що дасть економію коштів на 1,4 млрд грн.

Висновки.

Перше. Безперечно, це сміливі і виправдані кроки нової влади, особливо після 10 років популістських бюджетів.

Друге. Тим не менше, є великі сумніви стосовно того, чи достатньо буде цього секвестрування, яке становить всього 5% бюджету?

Рис. 1. Основні показники держбюджету 2014 р., млрд грн

Розроблено за даними Мінфіну України

Рис. 2. Ліквідовані держпрограми держбюджету 2014 р., млрд грн

Розроблено за даними Кабміну України

ІV. Світова економіка

Економіка ЄС «стає на ноги»?

У листопаді 2013 р. виповнилося 20 років з дня набрання чинності Договору про Європейський союз (Маастрихтського договору). Цей ювілей Європа зустріла в стані економічної рецесії і з невиконанням багатьма країнами Маастрихтських критеріїв. Сукупний державний борг 28 країн ЄС склав 86,8% ВВП, а 17 країн єврозони – 93,4% ВВП. Це значно перевищує встановлений Маастрихтським договором ліміт суверенного боргу в розмірі 60% ВВП. Однак, згідно прогнозу Єврокомісії, економіка ЄС в найближчі роки все ж підніметься з колін і стане на ноги.

·     Аналіз динаміки ВВП ЄС свідчить, що деяке зростання економіки у 2010-2011 рр. не забезпечило стабілізації. У 2012-2013 рр. економіка ЄС була в стані рецесії. На 2014-2015 рр. Єврокомісія очікує зростання ВВП до 1,4-1,9%. Однак, таке зростання теж не гарантує стабілізації, оскільки не має достатнього потенціалу, та зберігає ризики негативного впливу (рис. 1).

·     Про слабкість потенціалу зростання свідчить порівняння прогнозу по ВВП країн ЄС, особливо єврозони, з іншими країнами – представниками «старого» капіталізму – США та Японією. Як не дивно, але показники зростання ВВП, інфляція, безробіття та інші показники у країнах єврозони гірші, ніж у США та Японії, і звичайно, значно гірші, ніж у Китаї (рис. 2).

·     Основною рушійною силою зростання ВВП у 2014 р. Єврокомісія вбачає внутрішній попит зростання споживання, у т.ч. домашніх господарств та державних організацій. Відродження зростання у 2014 р., по суті, очікується за рахунок тих же чинників, які мали ту ж структуру, що й у    2007 р. – найбільш успішному за останні 10 років. Однак, є деякі корективи. Так, вплив інвестицій і запасів знижується, натомість зростає роль чистого експорту і державного споживання. Такі зміни структури індикаторів зростання ВВП ЄС аж ніяк не можна назвати «інвестиційно-інноваційними» (рис. 3).

·     Основна причина прогнозованого зниження динаміки економіки ЄС – зниження темпів зростання економіки країн, що розвиваються, яке спостерігається з кінця 2012 р. Особливе занепокоєння європейських властей викликає зниження темпів зростання економіки Росії (можливий навіть спад) та Китаю, які мають відчутний вплив на економіку європейських країн, оскільки вони є їх найважливішими торговельними партнерами.

·     За прогнозом ЄК, в ЄС очікується стабілізація фінансового ринку, у т.ч. завдяки створенню Банківського союзу. Водночас у цій сфері зберігаються такі проблеми, як скорочення обсягів банківського кредитування, зростання процентних ставок за кредитами, ускладнення доступу багатьох банків у проблемних країнах до міжбанківського фінансування.

·     Єврокомісія прогнозує поступовий відхід від політики бюджетної консолідації на користь політики стимулювання економічного зростання. У 2013 р. очікується зниження дефіциту бюджету до 3,5% ВВП в Євросоюзі та до 3% ВВП в єврозоні. Водночас прогнозується, що рівень державного боргу досягне в 2014 р. піку, склавши 90,2% в ЄС і 95,9% в єврозоні. У 2015 р. очікується його незначне скорочення як у ЄС, так і єврозоні вперше з 2007 р.

Висновки.

Перше. Зростання економіки ЄС може мати хвилеподібний характер – піднесення і спади, у т.ч. нижче нуля. Так буде тривати, поки не відбудеться більш радикальна зміна економічної моделі, або структури економічного зростання.

Друге. Інноваційний потенціал економічного зростання єврозони вичерпується, він втрачає свою ефективність навіть у порівнянні з Японією. Можливо, на єврозону чекає десятиліття стагнації, яку пережила Японія у 1990-х роках. Тому ЄС потрібно розширювати потенціал економічного зростання за рахунок нових ринків країн Європи, у т.ч. східного партнерства.

Рис. 1. Динаміка темпів приросту (спаду) ВВП країн ЄС, %

Розроблено за даними Єврокомісії

Рис. 2. Прогноз Єврокомісії Маастрихтських показників по ЄС на 2014 р., %

Розроблено за даними Єврокомісії

Рис. 3. Прогноз приросту ВВП ЄС, у т.ч. за рахунок складових, %

Розроблено за даними Єврокомісії

Економіка Росії: курс прежний, ход задний

Узагальнення оцінок і прогнозів численних груп експертів свідчить, що економіка Росії рухається від стагнації до рецесії. Перша хвиля кризи, що почалася в 2008-2009 роках, ще не пройшла. Невизначеність і ризики зберігаються, більшість показників не вселяють оптимізму. Інерція, яка склалася минулого року, дуже сильна. Структурні обмеження зростання, низька якість інвестицій, демографічні проблеми - це фундаментальні фактори. Ось деякі деталі:

·     В осяжній перспективі динаміка ВВП піде в мінус - до 1-2%. Інфляція виросте до 10%. Зростання інвестицій в основний капітал знизиться до 5-6%, а курс долара підскочить до 40 рублів.

·     Уповільнення економіки зумовлено структурними проблемами. Так, з 1,3% приросту ВВП за 2013 р. три чверті всього приросту забезпечили всього два сектори – фінансова діяльність та операції з нерухомим майном, а також оренда і надання послуг. Виробничі, тим більше інвестиційні, чинники мають мізерне значення. Зростання у зазначених двох секторах є автономним, тобто не тягне за собою інші сектори, тому вони не можуть виступати драйверами економіки. Подібна автономність змушує задатися питанням про надійність такого зростання.

За оцінкою екс-глави Мінфіну Росії О. Кудріна, 2014-2015 рр. стануть «найгіршими» з 2000 року, не рахуючи кризових. Це обумовлено тим, що стара модель економіки себе зжила, а нова ще не запрацювала.

За оцінками банку «Російська фінансова корпорація», у 2014 р. буде скорочуватися інвестиційний попит, споживчий попит, реальні доходи росіян.

·     Падіння інвестицій, погіршення ситуації в галузях, що працюють на інвестиційний попит, а також у виробництві транспортних засобів, свідчить про скочування економіки в рецесію.

·     Кримська агресія істотно посилила економічну рецесію в Росії, особливо у фінансовій сфері. За підсумками 2014 р., відтік капіталу збільшиться у два рази і сягне рекордної суми 150 млрд дол. Такі масштаби відтоку означатимуть не просто втечу спекулятивних капіталів з фінансових ринків, це, по суті, виведення коштів з виробництва, тобто фінансове виснаження економіки.

·     Підвищення відсоткових ставок на 1,5 в.п. (з 5,5% до 7% річних) не компенсує ослаблення рубля. Тривалий час іде згортання приватної економіки та її одержавлення. Через це інвестувати в Росію ніхто не захоче. Економіка буде повністю залежати від держсектора і державних монстрів на кшталт «Газпрому» і «Роснафти». Потенціал російської економіки вичерпано: зовнішній попит, інвестиції, споживання або пішли в мінус, або завмерли.

·     Існує такий взаємозв'язок: якщо посилюється відтік капіталу, значить скорочуються інвестиції, а якщо не буде інвестицій, то не буде і зростання ВВП. Для підтримки зростання ВВП хоча б на 1-2% Росії щорічно потрібно 15-17% приросту інвестицій.

·     Серйозні ризики чекають на Росію від зниження цін на нафту. Ціновий потенціал нафти уже повністю вичерпаний. Зараз ціна нафти навіть 120 дол. за 1 бар. не містить того потенціалу для економіки і фінансової системи Росії, як це було у 20 дол./бар. у 2002 р. Адже при рекордно вищій ціна на нафту у 2012-2013 рр. (112 дол./бар.) середньорічний приріст ВВП склав всього 2.3% (рис. 2). За прогнозом Вищої школи економіки (Росія) навіть при зниженні цін на нафту до 85 дол. за барель ВВП Росії знизиться на 3%, а бюджетний дефіцит зросте до 7%.

·     Міжнародні рейтингові агентства Standard & Poor's, Fitch та інші практично одночасно переглянули прогноз по рейтингах Російської Федерації зі «стабільного» на «негативний». І хоча це поки просто прогнози, якщо політична напруга буде наростати, то не за горами і зниження кредитних оцінок.

 Висновки.

Перше. Навіть без додаткових витрат на мілітаризацію і кримську окупацію, без санкцій міжнародної спільноти у 2013 р. Росія отримала лише 1,3% приросту ВВП. Вплив згаданих чинників на російську економіку остаточно проявиться в кінці року. А досвід ПАР та Ірану свідчить, що в окремі роки втрати сягали 3-5% ВВП.

Друге. У 1998-2007 рр. ріст цін на нафту забезпечив рекордний ріст ВВП. Однак, такої динаміки зростання цін на нафту вже немає і, напевне, ніколи не буде.

Рис. 1. Приріст (спад) ВВП, %

Розроблено за даними Статкомітету СНД, CIA

Рис. 2. Ціна на нафту Brent на початок року та приріст (спад) ВВП Росії

Розроблено за даними Росстат, Commodities

Повернутися назад до розділу