відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
30.01.2014

Випуск №186. Політика. Макроекономіка.

Завантажити випуск

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України.

Початок мирного діалогу: чи буде продовження?.

Чи повернеться «Євромайдан» у межі «мирного протесту»?.

«Правий сектор» бере в заручники країну. 

ІІ. Світова політика

Єгипет: до влади повернулися військові 

Сирійські радикали – головний біль «Женеви-2». 

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Макроекономічні проблеми 2014 р.

Чому слабшає «сильна» гривня?. 

ІV. Світова економіка

Розворот пріоритетів розвитку. 

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України

Початок мирного діалогу: чи буде продовження?

28 та 29 січня відбулася позачергова сесія Верховної Ради для розгляду шляхів урегулювання політичної кризи. Порядок денний формувався вже у ході сесії – на основі домовленостей лідерів парламентських фракцій.

  • Першою позицією порядку денного стало питання про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів, прийнятих 16 січня ц.р. За домовленістю лідерів депутатських фракцій було прийнято рішення проголосувати за скасування т.зв. «антимайданних» законів (див. матеріал «Влада переходить у наступ» у випуску 185 «Стратегічних оцінок»). Таке рішення знайшло підтримку абсолютної більшості парламенту – 361 депутата (не голосували лише представники фракції КПУ).
  • Другою позицією порядку денного сесії було визначено питання про прийняття закону про амністію для всіх учасників масових акцій в Україні. З цього питання вже не вдалося досягти знайти консенсусу. В результаті законопроект «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань», внесений представником фракції Партії регіонів І.Мірошниченком, знайшов підтримку лише 232 депутатів – членів фракцій Партії регіонів та КПУ, а також деяких позафракційних депутатів. Представники опозиційних фракцій за цей законопроект не голосували.

Для довідки: Ухвалений закон про амністію передбачає звільнення від кримінальної відповідальності та покарання за ряд злочинів та адміністративних правопорушень учасників мирних зібрань, що гарантуватиме неможливість їх подальшого переслідування. Водночас закон вводиться в дію після публікації на офіційному веб-сайті Генеральної прокуратури України повідомлення Генпрокурора про те, що учасники масових акцій: 1) звільнили всі зайняті в місті Києві та інших населених пунктах приміщень органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 2) розблокували транспортні комунікації на вулиці Грушевського у Києві; 3) розблокування інші вулиці та площі у Києві й інших населених пунктах України, крім тих, на яких відбуваються мирні акції протесту.

Висновки та коментарі.

1. Результати позачергової сесії Верховної Ради з розгляду шляхів врегулювання політичної кризи та забезпечення стабільності в державі викликають неоднозначну оцінку. З одного боку, вже сам факт проведення сесії став реальною спробою завести політичний процес у легітимні форми та інститути (у даному випадку – у Верховну Раду). Це дає певний шанс для уникнення найгіршого варіанту – громадянського конфлікту. З іншого боку, парламент поки що не зміг виробити консолідовану позицію стосовно шляхів подолання політичної кризи.

2. Таким чином, сьогодні можна говорити лише про один результат позачергової сесії Верховної Ради: в результаті скасування «антимайданних» законів ситуація повернулася до «нульового» варіанту. Однак жодного руху вперед депутати так і не зробили. По-перше, навряд чи можна вважати таким кроком підтриманий лише провладними силами закон про амністію. По-друге, Верховна Рада не змогла навіть підступитися до одного з ключових питань, пов’язаних з врегулюванням політичної кризи – повернення дії Конституції в редакції 2004 року. Між тим саме ці питання були головними під час переговорів між президентом В.Януковичем і лідерами опозиції напередодні позачергової сесії парламенту.

3. Ще одне питання – відставки уряду, яке теж було предметом переговорів, вирішено поза Верховною Радою. Як відомо, 28 січня, ще до початку позачергової сесії, прем'єр-міністр М.Азаров написав заяву про відставку, яка була прийнята Президентом України.

4. Що стосується прийнятого 29 січня парламентом закону про амністію, то він, схоже, не лише не дасть позитивного результату, а навпаки – може викликати додаткові проблеми. Представники опозиційних фракцій розцінили його прийняття як продовження односторонніх дій влади, спрямованих на посилення тиску на учасників акцій протесту. У якості аргументу вони, зокрема, навели той факт, що на прийнятті цього закону жорстко наполягав президент В.Янукович, який перед голосуванням спеціально приїхав до Верховної Ради і провів зустріч з членами фракції Партії регіонів.

5. Такі односторонні дії влади, на думку опозиціонерів, можуть спровокувати подальше зростання напруги в суспільстві. Тож представники фракції «Свобода» вже заявили про намір домагатися скасування Верховною Радою закону про амністію, підтриманого провладною більшістю парламенту.

6. Головна проблема, пов’язана з цим законом, полягає в узгодженні питань звільнення затриманих активістів зі звільненням протестувальниками адміністративних приміщень у Києві та регіонах. Закладені в законі «відкладальні» умови набуття його чинності не сприймаються представниками опозиції, які вважають, що таким чином влада намагається шантажувати учасників мирного протесту. Представники влади, у свою чергу, не впевнені, що після вступу в дію закону про амністію опозиціонери зможуть забезпечити звільнення адміністративних приміщень та розблокування вулиць в столиці.

7. Слід зазначити, що підстави для подібних сумнівів є. Не секрет, що вплив опозиційних політиків на учасників акцій протесту останнім часом зменшується (див. наступний матеріал «Чи повернеться «Євромайдан» у межі «мирного протесту»?). Днями навіть міжнародне рейтингове агентство Standard&Poor's поширило заяву, де зазначається, що опозиційні лідери не контролюють дії протестувальників та не користуються їх повною підтримкою.

8. З огляду на це можна прогнозувати, що, незважаючи на будь-які рішення Верховної Ради та результати подальших переговорів між представниками опозиції і влади, акції протесту в Україні продовжаться. Як мінімум – у форматі «Євромайдану», який став уже не просто місцем для проведення мітингів, а своєрідним альтернативним соціальним простором зі своїми структурами, зв'язками, настроями і мотивами. Він уже навряд чи зможе сам по собі «розсмоктатися». До того ж і опозиція явно заінтересована у продовженні функціонування «Євромайдану» як важелю тиску на владу і примусу її до подальших компромісів.


Чи повернеться «Євромайдан» у межі «мирного протесту»?

Масові заворушення, які розпочалися 19 січня в Києві, а потім перекинулися в регіони, засвідчили, що вийшло з-під контролю лідерів опозиції радикальне крило «Євромайдану». В результаті жорстоких сутичок протестувальників з міліцією кількість постраждалих обчислюється сотнями, є і вбиті. Відповідальність за зіткнення в столиці взяли на себе активісти об'єднання праворадикальних організацій «Правий сектор» (див. наступний матеріал: «Правий сектор» бере в заручники Україну?»).

Таким чином, задекларований мирний протест «Євромайдану» перейшов у гостру силову стадію протистояння. Правда, опозиційні політики ще 19 січня спробували відмежуватися від таких силових дій, назвавши їх провокаціями. Однак на цей раз списати все на провокаторів досить складно. Адже головні учасники заворушень – члени «Правого сектора» – входили до сил оборони «Євромайдану». Крім того, за їх бойовими діями з неприхованою симпатією спостерігають сотні людей з «Євромайдану». Все це фактично перекреслює його головну сутність – мирний протест громадян.

Висновки і коментарі.

  • Те, що масові протестні акції в Києві перейшли в жорстке протистояння, навряд чи слід вважати несподіваним. До цього все йшло з цілого ряду причин. По-перше, «Євромайдан» об'єднав надто різні за своїми поглядами і завданнями політичні сили, у т.ч. праворадикальні, які з самого початку були налаштовані на силові методи боротьби. Підтвердження тому – захоплення приміщень Київської мерії та Будинку профспілок, знесення пам'ятника Леніну, смолоскипна хода в Києві на честь С.Бандери і т.п. По-друге, «трійця» опозиційних лідерів, для яких поява «Євромайдану» була несподіваною, так і не змогла взяти під контроль протестний потенціал його учасників та визначити реальні цілі і завдання. Це викликало невдоволення людей, частина яких понад два місяці фактично живе на Майдані Незалежності, а інша частина весь цей час приходить на безрезультатні «Народні віче». За таких умов достатньо було лише якогось приводу для виплеску невдоволення. І таким приводом стало прийняття Верховною Радою 16 січня т.зв. «антимайданних» законів.
  • Примітно, що напередодні прийняття цих законів, які ставили діяльність активістів «Євромайдану» поза законом, протестні акції в Києві йшли на спад. Розчарувавшись у відсутності результатів, деякі учасники акцій почали залишати наметовий табір на Майдані Незалежності. Однак рішення парламенту від 16 січня, спрямовані на згортання протестних акцій, дали зворотній ефект – різко мобілізували людей. Подібна ситуація спостерігалася після спроби силового розгону «Євромайдану» в ніч з 29 на 30 листопада.
  • Цього разу відчай людей перейшов у злість, і 19 січня чергове «Народне віче» знову зібрало сотні тисяч мітингувальників. Причому тепер їх злість була спрямована не лише проти влади, а й проти лідерів опозиції. Вперше за час «Євромайдану» опозиційні політики були освистані учасниками мітингу та зустрінуті криками «ганьба!». Це пояснюється тим, що опозиціонери не лише не змогли виробити чітку і реальну програму дій «Євромайдану», а й виявилися неспроможними протидіяти ухваленню «антимайданних» законів.
  • Тож не дивно, що досить скептично були сприйняті озвучені лідерами опозиції на «Народному віче» плани щодо створення паралельних структур управління країною – Народної Ради, уряду народної довіри, формування Конституційної асамблеї для розробки нової Конституції. Люди не вірять, що політики, які не продемонстрували жодної дієздатності, зможуть реалізувати ці глобальні плани.
  • Таким чином, було підірвано довіру протестного електорату до лідерів опозиції. За великим рахунком, 19 січня остаточно розбилася нічим не підкріплена «монополія трьох» на «Євромайдані», що розв'язало руки його радикальним силам. До останнього часу на вулицях Києва заправляють бойовики, яким начхати на європейську інтеграцію, заради якої і збирався «Євромайдан».
  • У цій ситуації викликала подив бездіяльність чи безпорадність влади. Часом видавалося, що вона була зацікавленою ​​розтягнути у часі демонстрацію страхітливих картинок масових безпорядків. Інакше чим пояснити те, що до Києва з регіонів активно звозяться її прихильники, які загострюють і так непросту ситуацію на вулицях столиці?
  • Не виключено, що таким чином владна команда намагалася вирішити власні тактичні завдання. По-перше, дискредитувати «Євромайдан», показуючи, що він втратив свій мирний характер і початкові цілі. По-друге, знівелювати ультимативні вимоги опозиції: як, наприклад, може опозиція вимагати відставки президента від імені «Євромайдану», якщо вона не здатна контролювати його? І, по-третє, підготувати громадську думку всередині країни і за кордоном для можливого застосування жорстких заходів для врегулювання ситуації.
  • Однак наслідком усього цього стала лише девальвація державних інститутів та політичних лідерів, причому як у владі, так і в опозиції. Наростаюча хаотизація політичного реально загрожує гострою і тривалою дестабілізацією. За таких умов уже будь-який варіант виходу з ситуації не буде виглядати оптимальним.
  • Тож досить проблемними виглядають перспективи подальших переговорів між представниками влади та опозиції. Адже на їх хід буде продовжувати впливати неоднорідний за своїм складом «Євромайдан» та некеровані радикальні сили, які вийшли з нього. Вже зараз учасники «Євромайдану» заявляють, що їх не задовольняють рішення, прийняті Верховною Радою на позачерговій сесії. А представники «Правого сектора» не збираються звільняти захоплені ними приміщення та залишати вулиці столиці.
  • Подальший розвиток подій значною мірою буде залежати від того, чи вдасться організаторам «Євромайдану» повернути його в межі мирного протесту. А також від того, чи зможуть представники влади піти у певних питаннях на поступки опозиційним політикам і тим самим допомогти їм переконати радикальних активістів припинити силові акції.


«Правий сектор» бере в заручники країну

У жорстоких кровопролитних сутичках між протестувальниками та правоохоронцями в Києві першу скрипку грають ультраправі радикали. Відповідальність за силові акції взяли на себе члени «Правого сектора».

Знайти більш-менш повну інформацію про цю організацію досить складно. Разом з тим вона має власні сторінки в Facebook і «Вконтакте», а штаб організації знаходиться у захопленому протестувальниками Будинку профспілок. Конкретного лідера у «Правого сектора» немає, принаймні, інформація про нього не розкривається. Представники організації також особливо не поширюються про свою діяльність. Хто ж вони насправді, і хто входить до «Правого сектора»?

Висновки і коментарі.

  • За наявною інформацією, «Правий сектор» з'явився 28-29 листопада минулого року – з початку протестних акцій на «Євромайдані». Він являє собою скоріше конфедерацію, ніж монолітну структуру. «Правий сектор» був ініційований ВО «Тризуб імені С.Бандери». До нього приєдналися ультраправі організації – «Соціал-національна асамблея» (СНА), УНА-УНСО, «Патріот України», «Білий молот», «Карпатська січ», а також футбольні вболівальники «ультрас» .
  • Більшість учасників цих утворень проходили так званий «вишкіл» – їх учили методам самооборони, нападу, тактичним діям в умовах міст та іншим навичкам, які необхідні для екстремістських угруповань. Це підтверджують досить злагоджені, по суті бойові, дії штурмовиків «Правого сектора» в районі урядового кварталу в Києві.
  • З початку створення «Правого сектора» його діяльність координувалася через комендантів «Євромайдану». Завдання «Правого сектора» на «Євромайдані» були схожі із завданнями УНА-УНСО під час «помаранчевої революції» – забезпечення охорони мітингів та інших акцій протесту.
  • Однак поступово члени «Правого центру» почали виходити з-під контролю організаторів «Євромайдану». Вони неодноразово ставали джерелами конфліктів. Зокрема, ультраправі бойовики застосовували насильство до мирних протестантів – прихильників євроінтеграції, захисників прав жінок і противникам гомофобії.
  • Слід зазначити, що «Правий сектор» відкрито не підтримує вступ України до ЄС. Його члени бачать в Євросоюзі антихристиянську та антинаціональну структуру, справжнім обличчям якої є «гей-паради, мігрантські погроми, легалізація наркотиків і проституції, одностатеві шлюби, занепад моралі та духовне зубожіння». Одним з головних гасел «Правого сектора» є гасло: «Проти режиму та інтеграції (у ЄС і Митний союз)».
  • Першою гучною акцією, пов'язаною з «Правим сектором», стала участь його бойовиків у спробі штурму адміністрації Президента України на вул. Банковій 1 грудня минулого року. Після того, як лідери опозиції назвали ці події «провокацією», представники «Правого сектора» у відповідь назвали опозиціонерів «зрадниками» і фактично пішли в «автономне плавання».
  • Тож те, що сталося 19 січня і триває досі, не було випадковістю. До силових акціях учасники «Правого сектору» явно готувалися заздалегідь, збираючи прихильників і спорядження. Зокрема, на сторінці руху в соцмережі ВКонтакте з'явилося їх оголошення про «активну мобілізацію людей» для проведення масштабних акцій протесту 19 січня. При цьому активісти «Правого сектору» закликали відкрито протидіяти «пацифістам Майдану».
  • Розчарування «Правого сектора» можна зрозуміти: опозиція активно використовувала його бойовиків для безпеки «Євромайдану», але відвернулася від них після подій на вул. Банковій. З іншого боку, некерованість членів «Правого сектора» та їх постійна готовність до провокаційних дій робить їх знаряддям в руках противників «Євромайдану». Тож вони все більше ставали незручними для опозиційних лідерів, а тому розрив «Правого сектора» з «Євромайданом» був неминучим. Відбувся він 19 січня, коли опозиційні лідери вчергове назвали бойовиків «Правого сектору» провокаторами і відмежувалися від їх силових акцій біля урядового кварталу.
  • Проте це навряд чи знімає відповідальність за нинішні криваві заворушення з лідерів опозиції. Невже вони не усвідомлювали, чим може закінчитися залучення відверто екстремістських груп до акцій на «Євромайдані»? Чи не розуміли, що різкі революційні заклики до боротьби зі «злочинним режимом» підіграють настрої радикалів? Так чи інакше, але події після 19 січня перекреслили мирний характер «Євромайдану».
  • Не контрольований «Правий сектор» повністю нівелював спроби організаторів «Євромайдану» утримувати градус протестів у рамках «європейської пристойності». Це вже викликало критику з боку багатьох західних дипломатів і політиків.
  • Незважаючи на те, що дії членів «Правого центру» дискредитують мирний характер акцій протесту, спостерігається досить цікава ситуація. Будь-яка активізація дій «Беркуту» проти «Правого сектора» одразу викликає негативну реакцію учасників «Євромайдану» та багатьох киян. На тому ж «Євромайдані» вже не називають членів «Правого сектору» провокаторами, а вимоги припинити насильство адресують виключно владі. Таким чином, «Правий сектор» своїми провокаційними діями фактично зробив заручниками і лідерів «Євромайдану», і багатьох простих громадян, і саму владу.
  • В результаті ситуація все більше нагадує розстановку сил напередодні «жовтневого перевороту» 1917 року. Влада і опозиція в Україні схожі на тодішніх монархістів, октябристів, кадетів та інших політиків, які формували незліченні президії, ділили квоти в уряді, місця в комітетах і всерйоз вважали, що ця кабінетна метушня і є справжнім порядком денним для всієї Росії. А в результаті владу тоді в свої руки взяла найбільш радикальна сила в особі більшовиків.
  • Нинішні події в Києві також засвідчують, що українським радикалам не указ ні влада, ні опозиція. Це ускладнює досягнення компромісу для пошуку мирного врегулювання гострої політичної кризи.

ІІ. Світова політика

Єгипет: до влади повернулися військові

19 січня в Єгипті були оприлюднені офіційні підсумки референдуму, на якому громадяни країни проголосували за прийняття нової конституції. Таке рішення підтримали понад 98% громадян, що прийшли на дільниці для голосування. Разом з тим явка на референдумі склала близько 40% від числа єгиптян, які мають право голосу. Причина тому – бойкот з боку рухів ісламістського спрямування, які традиційно потужні в Єгипті.

Нова конституція прийде на зміну основному закону, прийнятому в період перебування при владі президента-ісламіста, представника руху «Брати мусульмани» Мухаммеда Мурсі, який був повалений внаслідок військового перевороту і перебуває в одній з єгипетських тюрем. Нинішня конституція забороняє створення в Єгипті партій на релігійній основі, що виключає можливість для «Братів мусульман» займатися легальною політичною діяльністю.

Висновки і коментарі.

  • Нинішній конституційний референдум, незважаючи на відчайдушні спроби ісламістів зірвати його, продемонстрував консолідацію єгипетського суспільства, чого не було з моменту відсторонення від влади президента Хосні Мубарака у 2011 році.
  • Тоді єгипетська революція змогла здобути несподівано легку перемогу завдяки двом обставинам. По-перше, мав місце потужний внутрішньоелітний конфлікт – між військовими («старою гвардією») і економічною елітою («молодою гвардією») – угрупованням провідних єгипетських бізнесменів. По-друге, тоді був несподівано створений широкий опозиційний блок, в рамках якого об’єдналися ліві молоді ліберальні революціонери та ісламісти з руху «Брати мусульмани» (чи не нагадує це ситуацію на українському «Євромайдані», який об’єднав несумісних за поглядами демократів, лібералів та крайніх правих?).
  • Однак після обрання лідера «Братів мусульман» Мухаммеда Мурсі президентом Єгипту країна взяла курс радикальну ісламізацію усіх сфер суспільного життя. Причому такий курс був конституційно закріплений ісламістською владою. Це викликало спротив значної частини суспільства, а також змусило економічну еліту країни піти на примирення з військовими. У червні 2013 року вже вони виступили єдиним, добре скоординованим фронтом, який забезпечив швидке повалення Мурсі.
  • При цьому військові зіграли головну стабілізуючу роль, двічі зайнявши вигідну для себе позицію: не втрутившись у ситуацію у 2011 році при відстороненні Мубарака і ставши на бік опозиції у червні 2013 року. Така ситуація знову повернула авторитет армії. До того ж в єгипетському суспільстві з'явився новий лідер – нинішній міністр оборони Абд аль-Фаттах ас-Сісі, чия популярність постійно зростає.
  • Що цікаво, спочатку генерал ас-Сісі мав славу прихильника ісламістів, оскільки його дядько був одним із засновників «Братів-мусульман». Не випадково у серпні 2012 року тодішній президент Мухаммед Мурсі призначив генерал-майора ас-Сісі міністром оборони та позачергово присвоїв йому звання генерал-полковника. Однак невдовзі шляхи військового командування та ісламістів розійшлися. І в червні 2013 року міністр ас-Сісі різко змінив свою позицію, підтримавши виступи опозиційних демонстрантів проти президента Мурсі та «Братів мусульман».
  • Тепер свої особливі позиції військове керівництво закріпило в ухваленій на нещодавньому референдумі новій конституції. Згідно з її положеннями, міністр оборони виведений з підпорядкування президента і прем'єр-міністра країни та призначається Вищою радою збройних сил Єгипту. При цьому конституція лише фіксує існування Вищої ради збройних сил, вказуючи на те, що її діяльність регулюється спеціальним законом, написаним військовими для самих себе. Більше того, відтепер посада верховного головнокомандувача збройними силами Єгипту належить не президентові, а міністру оборони. Цікаво, що подібний розподіл повноважень триватиме протягом перших двох електоральних циклів президента (президентських виборів). Усе це фактично виводить міністра оборони з-під підпорядкування виконавчої влади і президента.
  • Ще одним вагомим моментом для статусу генерала ас-Сісі є його невразливість перед зовнішніми чинниками. Формально посідаючи лише пост міністра оборони, він за наявності органів державної влади, нехай і тимчасових, виявляється в ситуації «над сутичкою». Це істотно знижує на нього тиск з боку США і монархій Перської затоки.
  • Значною мірою завдяки цьому в останні місяці стало можливим різке потепління у відносинах між Єгиптом і Російською Федерацією. Підписавши військові контракти з Москвою у ході візиту міністра оборони Росії С.Шойгу до Каїра в листопаді 2013 року, Єгипет зняв значну залежність своєї армії від американського озброєння та можливого додаткового тиску з боку американців.
  • Таким чином, прийнята на референдумі єгипетська конституція фактично узаконила повернення до влади військових. Вона також зафіксувала позиції та широкі повноваження міністра оборони ас-Сісі, його подальше політичне майбутнє та роль в єгипетській політиці.
  • У березні цього року в Єгипті мають відбутися президентські вибори. За нинішніх умов гарантовані шанси на виборах має сам ас-Сісі, який в очах єгиптян виглядає національним героєм. Тож не випадково Вища рада збройних сил Єгипту 27 січня висунула його кандидатом на пост президента, присвоївши при цьому військове звання фельдмаршала.


Сирійські радикали – головний біль «Женеви-2»

З 22 січня у швейцарському місті Монтре триває мирна конференція «Женева-2» з урегулювання сирійського конфлікту. Після трьох років жорстокої війни розпочалися переговори сирійської опозиції з урядовими силами за посередництва ООН, Росії, США, країн ЄС і низки держав Близького Сходу, метою яких є вихід з кризи і формування перехідного уряду.

Перші дні конференції звелися до фіксації позицій сторін конфлікту. Представники уряду Сирії зазначили, що дії опозиції носять терористичний характер і загрожують існуванню держави. Представники т.зв. «Національної коаліції сирійських опозиційних та революційних сил» (НКСОРС), у свою чергу, наголосили, що опозиційні сили створені на вимогу сирійського народу і виступають проти злочинів режиму Башара Асада.

Точний порядок денний подальших раундів переговорів не оголошено. Опозиціонери заявили, що мають намір приступити до розгляду політичної частини, тобто обговорити можливість створення «перехідного уряду» без Башара Асада. Урядова делегація вести розмову в такому ключі відмовляється, вважаючи, що спочатку слід вирішити проблему тероризму та гуманітарні питання, а потім уже говорити про те, хто і як керуватиме країною.

Усе це свідчить, що переговори будуть непростими і навряд чи дадуть на нинішньому етапі конкретні результати.

Висновки і коментарі.

  • Незважаючи на песимізм щодо можливих результатів переговорів, уже сам факт їх проведення можна вважати дипломатичною перемогою. Скептики до останнього не вірили, що конфліктуючі сторони взагалі погодяться взяти участь у конференції «Женева-2».
  • До того ж до останнього залишалося відкритим питання про остаточний склад країн-учасниць конференції. Як відомо, запрошення було надіслано Ірану – одному з ключових гравців у регіоні, який підтримує Башара Асада. Однак представники НКСОРС недвозначно дали зрозуміти: якщо іранці поїдуть в Швейцарію, то «Женева-2» відбуватиметься без участі сирійської опозиції. Тому в ООН вирішили відкликати запрошення Тегерану.
  • Таким чином, сирійська опозиція бере участь у конференції. Як зазначалося, вона представлена коаліційним утворенням НКСОРС та його бойовим крилом – «Сирійською вільною армією», яка є відносно поміркованою частиною опозиції. Формалізація НКСОРС дала змогу «відсікти» радикальних бойовиків, з якими марно про щось домовлятися.
  • Сьогодні радикали в Сирії представлені кількома групами. Це, зокрема, представник «Аль-Каїди» – «Фронт аль-Нусра» (воює на півночі і сході країни, налічуючи від 12 до 20 тисяч бойовиків), «Ісламський фронт», що сформувався у північних регіонах з числа напіврозбитих формувань повстанців після битви за місто Алеппо в листопаді минулого часу року (до 30 тисяч бойовиків), а також організація «Ісламська держава Іраку і Леванту» (від 10 до 15 тисяч чоловік), що теж пов'язана з «Аль-Каїдою».
  • Вищезгадана «Сирійська вільна армія» є найбільш потужною та впливовою. У її складі воюють до 80 тисяч озброєних повстанців з числа військових-дезертирів, представників національних та релігійних меншин (в основному – сунітів), а також бойовики з Туреччини та Йорданії, які підтримують це помірне крило опозиції.
  • Політичним крилом «Сирійської вільної армії» є вищезгаданий НКСОРС – орган, утворений з колишніх чиновників адміністрації Башара Асада, які порвали з режимом (не без впливу Туреччини) у 2011 році, коли політичний конфлікт у Сирії перейшов у громадянську війну. Про роль Туреччини у формуванні цього крила опозиційних сил свідчить те, що керівництво «Сирійської вільної армії» перші два роки конфлікту фактично перебувало на турецькій території.
  • Рішення поміркованих опозиціонерів піти на переговори з делегацією сирійського уряду означає повний політичний розрив НКСОРС з радикальними організаціями, близькими до «Аль-Каїди».
  • Цілком очевидно, що на таке рішення вплинула позиція Заходу. Він минулого року визнав «Фронт аль-Нусра» терористичною організацією та почав згортати допомогу сирійській опозиції, побоюючись озброювати радикальних ісламістів. Це означає, що і в Європі, і в США хочуть чітко розмежувати сирійських «джихадистів» та більш поміркованих опозиційних Башару Асаду політичних сил, з якими можна домовлятися.
  • Сирійські радикали, які не залучені до переговорів, до останнього намагалися зірвати їх. Зокрема, нещодавній вибух у шиїтському кварталі Бейрута, влаштований сирійськими радикалами в помсту за допомогу Башару Асаду з боку ліванської «Хезболли», та інші теракти мали на меті якщо не зрив переговорів, то хоча б створення негативного інформаційного фону для них.
  • За таких умов, коли «Женева-2» охоплює лише уряд і лише частину поміркованої опозиції, складно говорити про перспективи врегулювання сирійського конфлікту. Навіть якщо теоретично припустити, що сторони домовляться про перемир'я чи створення постійного консультативного органу, то це аж ніяк не означатиме загальносирійського примирення. Адже цілі райони країни контролюються некерованими польовими командирами «Ісламського фронту», «Ісламської держави Іраку і Леванту» і «Фронту аль-Нусра», які явно не стануть зважати на будь-які домовленості.
  • Щоб надати реальності можливим домовленостям «Женеви-2», світовій спільноті слід задуматися над тим, що робити з сирійськими радикалами. Ігнорувати їх не можна. Якщо майбутнє Сирії не передбачає їх існування, то слід задуматися над питанням – як знищити гнізда терористів в Сирії? Для цього, щонайменше, необхідно ліквідувати канали їх фінансування.
  • Тож предметом нинішніх переговорів у Швейцарії може стати питання про тиск на ті країни, які підтримують радикально-терористичні угруповання сирійської опозиції. А це зробити буде дуже непросто. Відповідно складно розраховувати на конкретні результати «Женеви-2». У кращому разі можна розраховувати лише на окреслення контурів предметів подальшого переговорного процесу. Інакше кажучи, ця мирна конференція – може стати прологом до миру, а не його досягненням.


МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Макроекономічні проблеми 2014 р.

У попередньому випуску «Стратегічних оцінок» (№ 185 за 13-17 січня) було розкрито ряд проблем, пов’язаних з розробкою і прийняттям бюджету на 2014 р.

Однак не менше проблем пов’язано з виконанням цього бюджету. Він у його нинішньому вигляді стає основною макроекономічною проблемою України на 2014 р. «Виконання» бюджету уже почалось з тотальних запозичень. За січень 2014 р. запозичено більше як 10 млрд грн.

Основні проблеми бюджету:

успадкування негативних рис бюджету 2013 р. Минулого року вперше з 2009 р. доходи бюджету невиконані на 7 млрд грн., а видатки навпаки – перевиконані майже на 8 млрд грн., дефіцит бюджету склав 64 млрд грн або 4% ВВП;

успадкування економіки, істотно ослабленої рецесією 2012-2013 рр., коли занепали галузі промисловості, істотно (майже вдвічі) скоротився фінансовий результат економіки, який є базою для формування бюджету. Істотне обмеження бази бюджету не дає ніяких підстав на розширення доходів бюджетів у 2014 р. на 55 млрд грн у порівнянні з 2013 р. Тому агентство Fitch Ratings прогнозує дефіцит бюджету на 2014 р. до 7% ВВП.

Ще більш серйозною макроекономічною проблемою України є банківська проблема.

Європейські банки тікають з України. Напередодні кризи 2008-2009 років в Україні був 21 європейський банк, сьогодні їх 13. За 5 років частка європейців в активах першої тридцятки українських банків знизилася з 40 до 16%. У світовій практиці ще не було такого масового добровільного відходу іноземних інвесторів з фінансового сектора.

На піку кризи 2008-2009 років європейські банки влили в економіку України понад 2 млрд дол., взявши на себе більшу частину збитків від неплатежів позичальників. Ці вливання - докапіталізація дочірніх банків - так і не окупилися, навіть не повернулися. У період масового відтоку депозитів «дочки» іноземних банків вирішували проблеми з ліквідністю самостійно, користуючись ресурсами материнських компаній. У той же час банки з українськими акціонерами масово вдавалися до рефінансування НБУ. Без європейського капіталу український банківський сектор стає вкрай вразливим до будь-яких несприятливих змін в економіці.

Однією з сильних сторін України була географічна диверсифікація акціонерів банків. Раніше, коли вітчизняна економіка і, відповідно, банки почувають себе не зовсім добре, останні могли розраховувати на підживлення від закордонних акціонерів. Тепер ця ставка не спрацює, адже ризики одні – і в банків, і в акціонерів. Через це приплив прямих іноземних інвестицій в країну різко обвалився. Зовнішній борг банківського сектора впав до 21 млрд дол., або вдвічі у порівнянні з 2008 р.

Зарубіжні банки забезпечували відносно дешеві кредити малому і середньому бізнесу. В українських банків спостерігався високий рівень концентрації кредитних ризиків - результат активного кредитування пов'язаних осіб. Вітчизняні банки менш прозорі і відкриті, ніж «дочки» західних.

З відходом європейських банків зростають ризики для економіки України та її фінансового сектора. Присутність в Україні великих європейських банків вберегло вітчизняний фінансовий сектор від колапсу в 2008-2009 роках. Хто тепер візьме на себе тягар проблемних кредитів, якщо економіка так і не вийде з рецесії?

Висновки і коментарі

Перше. У 2014 р. бюджет не зможе нічим допомогти економіці, оскільки на економічні програми коштів виділено мізер. Очевидно, що економіка теж мало що зможе додати бюджету.

Друге. Після 2008 р. банки мало допомагають економіці, обсяги кредитування опустились з 32% до 5-6% до ВВП. Очевидно, що і економіка мало чим зможе допомогти банкам – як по депозитах, так і по обсягу послуг.

Рис. 1. Результати виконання держбюджету, млрд грн

Розроблено за даними Мінфіну України

Рис. 2. Динаміка кредитів в економіку України до ВВП, %

Розроблено за даними НБУ

Чому слабшає «сильна» гривня?

З початку 2014 р., лише за січень місяць курс долара на міжбанку в Україні зріс з найменшого показника у 8,22 грн/дол. до найвищого – 8,77 грн/дол. Порівняно з попередньою девальвацією (2008 р.) це, на перший погляд, небагато – всього 5% за місяць. Однак при збереженні таких темпів за рік може вийти 60%, або більше 12 грн за 1 дол. А це вже фактично може призвести до повторення ситуації 2008 р.

За такої девальвації, як не дивно, знову (як і у 2008 р.) виникла дискусія про недооцінку гривні. Про це заговорили не лише вітчизняні, але й міжнародні експерти. Наприклад, експерти The Economist такий висновок роблять виключно на основі опосередкованої (порівняльної) оцінки вартості гамбургера «Біг-Мак».

У світі дійсно практикується оцінювання вартості валюти в еквіваленті гамбургера «Біг-Мак». Ціни на «Біг-Мак» в Україні і в США в доларах при рівноважному курсі мали б бути однаковими. Однак ціна одного «Біг-Мака» в Україні вдвічі менша. Звідси й висновок, що українська валюта недооцінена вдвічі. Це, у свою чергу, провокує різні дискусії щодо можливої ревальвації гривні.

Але не все так однозначно. Насамперед, незрозуміло, за рахунок чого, або чим зміцнювати гривню?

  • Оцінка міцності валюти через «Біг-Мак» - це лише один споживчий аспект. Головний чинник, який визначає міцність (недооцінку або переоцінку) валюти – купівельна спроможність населення, тобто вартість робочої сили конкретної країни. В Україні вона становить 295 дол., в Китаї - 367 дол., в Норвегії - 6031 дол., у Швейцарії - 7115 дол. Саме завдяки дешевій робочій силі і низькій продуктивності праці виходить, що українська і китайська валюти недооцінені майже удвічі, тоді як валюти Швейцарії і Норвегії значно переоцінені (рис. 1). Оскільки шансів на істотне збільшення заробітків українського населення немає, то і потенціалу для зміцнення гривні теж.
  • Міцність валюти також залежить від показників зовнішньої торгівлі. Експорт у країни з міцною валютою сприяє зміцненню валюти країни-експортера. Експорт високоякісної продукції теж сприяє зміцненню валюти. Однак, з України експорт іде переважно в країни зі слабкою валютою. Крім того, в українському експорті переважають (до 65%) товари з низьким ступенем обробки. Тому і тут гривня не має потенціалу зміцнення.
  • Міцність валюти дуже залежить від збалансованості платіжного балансу. Однак, в Україні уже 3 роки від'ємне сальдо поточного рахунку торгового балансу: цей показник уже сягає 10-14 млрд грн, а в 2014 р. може сягнути 15 млрд грн. Отже, дефіцит зовнішньої торгівлі ослаблює гривню (рис. 2).
  • Міцність валюти залежить і від співвідношення припливу іноземного капіталу з платежами по зовнішньому боргу. Чим менше іноземної валюти циркулює в країні, тим дорожча вона по відношенню до національної валюти. Таке відбувається через великий дефіцит поточного рахунку платіжного балансу, або через істотний відплив капіталу. Всі ці проблеми мають місце в Україні, вони призводять до знецінення гривні і не дають підстав для її зміцнення в найближчій перспективі (рис.2).
  • Стан платіжного балансу суттєво впливає на економіку. Якщо країна більше вивозить валюти, ніж завозить, то це призводить до обвалу національної валюти та зростання боргів. Різницю доводиться покривати іноземними кредитами чи інвестиціями, або золотовалютними резервами Нацбанку. Це створює боргове навантаження на національну валюту, спричиняє її девальвацію, оскільки для погашення боргів держава вимушена робити емісію гривні і купувати валюту на ринку (рис. 3, 4, 5).

Висновки.

Перше. Незважаючи на недооцінку української гривні на споживчому ринку, в короткостроковій перспективі у неї немає обґрунтованих передумов для зміцнення.

Друге. В умовах девальвації слід максимально насичувати ринок продукцією власного виробництва, оскільки імпортні товари дорожчають швидше за рахунок курсової різниці. Висока вартість імпортних енергоресурсів та інвестиційних товарів, оцінених у гривневому еквіваленті, негативно позначається на внутрішньому ринку.

Третє. Сильна валюта допомагає відновити валютне кредитування в країні, робить імпортні товари дешевшими і підвищує купівельну спроможність населення. Однак, без зміцнення української економіки, фінансової, бюджетної, банківської системи, стабілізації ринку, штучне зміцнення гривні може спричинити нові проблеми.

Рис. 1. Реальна вартість валют згідно індексу «Біг-Маку» в 2010 р.,
% відхилень від рівнозначного значення

Рис. 2. Динаміка балансу поточного рахунку
платіжних операцій, млрд дол.

Розроблено за даними НБУ

Рис. 3. Динаміка балансу фінансового рахунку
платіжних операцій, млрд дол.

Розроблено за даними НБУ

Рис. 4. Динаміка державного боргу до ВВП, %

Розроблено за даними Мінфіну

Рис. 5. Динаміка державних запозичень і погашень
державного боргу, млрд грн

Розроблено за даними Держказначейської служби


ІV. Світова економіка

Розворот пріоритетів розвитку

Напередодні Всесвітнього економічного форуму в Давосі були проведені традиційні опитування топ-менеджерів повідних компаній світу. Всього в опитуванні взяло участь 1344 менеджери з 68 країн. Половина з цих компаній мають річні доходи більше мільярда доларів Опитування показали досить цікаві оцінки щодо перспектив світової економіки на 2014 р.

  • Світова економіка відновлюється після кризи, і компаніям настав час переходити з режиму виживання в режим зростання.
  • Прогнози на поліпшення ситуації в економіці в 2014 р. висловило 44% опитаних, що вдвічі більше, ніж у 2013 р.
  • Прогнози щодо поліпшення ситуації в економіці стали більш оптимістичними щодо розвинутих країн і менш оптимістичними, навіть песимістичними, щодо країн, які розвиваються (рис. 1).
  • Ризик розпаду єврозони відступив.
  • Післякризове відновлення ще не можна вважати стабільним і переконливим, є застереження щодо можливостей виходу на нові ринки.
  • Інвестиційна привабливість розвинених країн вперше за останні 10 років оцінюється вище, ніж країн БРІКС (рис. 2).
  • Майже половина компаній планує розширити робочі місця і збільшити зайнятість.

Висновки і коментарі

Перше. Підвищення оцінок інвестиційної привабливості розвинутих країн, особливо США, Великобританії, єврозони, Японії, зумовлено високим рівнем політичної стабільності, демократичності, економічної свободи, дерегуляції бізнесу, захищеності власності тощо, на фоні погіршення цих умов у багатьох країнах, що розвиваються.

Друге. Зниження оцінок інвестиційної привабливості країн, що розвиваються, особливо Китаю, Індії, Бразилії, Росії, зумовлено зростанням вартості робочої сили в цих країнах, здорожчанням енергоносіїв, зниженням динаміки економічного розвитку. За даними МВФ, темпи росту країн, що розвиваються, знизились з 6,2% у 2011 р. до 4,5% - у 2013 р.

Третє. Швидкий ріст економіки країн БРІКС в 2000-2010 рр. ґрунтувався на низькій базі, великому потенціалі екстенсивного зростання, кредитному та сировинному бумі, дешевій робочій силі, достатній продуктивності праці. На 2014-2020 рр. зазначені фактори економічного зростання в цих країнах вичерпані.

Четверте. Інвестиційний розворот великих ТНК у бік розвинених країн дає підстави вбачати глобальний розворот пріоритетів розвитку світової економіки. Важливим чинником цього є великий потенціал інноваційного розвитку в розвинених країнах, який притягує інвестиції.

Рис. 1. Оцінки доходної привабливості країн, % опитаних

Розроблено за даними PWC

Рис. 2. Оцінки інвестиційної привабливості країн,% опитаних

Розроблено за даними Bloomberg

Повернутися назад до розділу