відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
17.01.2014

Випуск №185. Політика. Макроекономіка.

Завантажити випуск

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України.

Влада переходить у наступ

«Євромайдан» переорієнтовується на президентські вибори?

«Московські домовленості» для України: ситуативний виграш чи стратегічна поразка?

ІІ. Світова політика.

Вірменія: причини розвороту до Митного союзу

Молдова: чи стане для країни незворотною євроінтеграція?

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України.

Міфи бюджету 2014 року

«Зиґзаґи» адміністративної реформи

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України

Влада переходить у наступ

Неочікувано «продуктивним» став останній день третьої сесії Верховної Ради. У четвер, 16 січня, провладна фракція Партії регіонів спільно з фракцією КПУ та частиною позафракційних депутатів не лише затвердили бюджет на 2014 рік, а й прийняли ще цілий ряд актів, які не стояли у порядку денному.

Зокрема, були прийняті законопроекти:

про внесення змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян;

про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо заочного кримінального провадження);

про внесення змін до деяких законодавчих актів (щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів);

про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі;

про внесення змін до Регламенту Верховної Ради;

про внесення змін до статті 297 Кримінального кодексу (щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам’ятників, споруджених в пам'ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни – радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців);

про внесення змін до Кримінального кодексу щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму;> про внесення змін до Закону «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань».

Крім того, утворено тимчасову слідчу комісію Верховної Ради з питань розслідування подій, пов'язаних з масовими акціями протесту, що відбуваються в Україні з 21 листопада 2013 року.

Усі зазначені рішення були схвалені без обговорення, до того ж голосування з більшості питань відбувалося шляхом підняття рук. Такі процедури мотивувалися тим, що представники опозиції блокували парламентську трибуну та президію.

Висновки і коментарі.

  • Представники опозиційних фракцій у Верховній Раді вже назвали всі прийняті парламентом 16 січня рішення «державним переворотом» та «узурпацією влади». Лідер фракції «Батьківщина» А.Яценюк заявив, що опозиція подала заяву з вимогою до голови Верховної Ради та президента не підписувати ухвалені закони, прийняті з порушенням процедури.
  • На події у Верховній Раді також одразу відреагували на Заході. Практично в унісон прозвучали заяви посла ЄС Яна Томбінського та посла США Джеффрі Пайєтта, які висловили занепокоєння тим,у який спосіб у парламенті були проголосовані закони, та наголосили на тому, що це підриває довіру до демократичних інституцій та правової системи. Негативно оцінили прийняті закони Держдепартамент США, а також міністри закордонних справ Швеції, Польщі та Литви.
  • Між тим очевидно, що заяви українських опозиціонерів та західних політиків викликані не стільки способом прийняття законів (у парламенті і раніше неодноразово рішення приймалися таким чином), скільки їх змістом та можливими наслідками від запровадження.
  • Навіть попередній аналіз прийнятих рішень свідчить, що переважна більшість їх носить відверто «антимайданний» характер і посилює обмеження на проведення масових акцій протесту. Йдеться, насамперед, про закон «Про внесення змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян». Характерно, що у пояснювальній записці необхідність його прийняття прямо обґрунтована «суттєвим загостренням політично-соціальної кризи».

Для довідки: Цим законом передбачається посилення відповідальності за: образу чи тиск на суддів та їх близьких родичів; організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством, знищенням майна, захопленням будівель і споруд; заклики до дій, що загрожують громадському порядку; захоплення або блокування державних або громадських будівель і споруд; рух в автоколонах у складі з більш ніж 5 авто без узгодження з МВС; участь у масових акціях «у масці, шоломі або з використанням інших засобів чи способів маскування» тощо.

  • Окремо слід виділити прийняті рішення, спрямовані на обмеження дій опозиційних політиків, які є народними депутатами. Так, внесені зміни до Регламенту Верховної Ради спрощують процедури зняття недоторканності з депутатів. Відтепер подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата включається до порядку денного сесії Верховної Ради без голосування та розглядається позачергово без висновку комітетів.
  • А окремі з прийнятих законів носять фактично іменний характер. Йдеться про закон «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України» (щодо заочного кримінального провадження). Він явно адресований особисто Ю.Тимошенко, бо передбачає можливість заочного кримінального провадження, якщо підозрюваний чи обвинувачуваний ухиляється від прибуття до органу досудового розслідування або суду.
  • Частина положень прийнятих 16 січня законів виходить за межі внутрішньої політики і зачіпає інтереси іноземних держав, насамперед тих, які утримують в Україні на свої гранти численні аналітичні центри та інші неурядові організації. Відтепер вищезгаданий закон «Про внесення змін до Закону «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян» надає таким організаціям статус «іноземних агентів». Відповідно вони мають пройти процедуру реєстрації у якості громадських об'єднань, які виконують функції іноземного агента. Саме цим, очевидно, значною мірою пояснюється така оперативна реакція західних політиків на голосування 16 січня.
  • Загалом же є всі підстави стверджувати, що прийняті цього дня парламентом рішення спрямовані на перехоплення владою ініціативи в умовах нинішньої політичної кризи. Це означає, що вона навряд чи налаштована на компроміси. Зміст ухвалених законів швидше свідчить про те, що влада налаштована поламати нинішню крихку рівновагу між нею та «Євромайданом». Чим це може обернутися, враховуючи тотальний правовий нігілізм у державі, прогнозувати практично неможливо.

«Євромайдан» переорієнтовується на президентські вибори?

Коли стало зрозуміло, що радикальні вимоги «Євромайдану» щодо відставки уряду, дострокових парламентських і президентських виборів не будуть реалізовані, лідери опозиційних партій почали готуватися до президентської виборчої кампанії 2015 року. 

Підтвердженням тому є те, що нині ключовими на «Євромайдані» стають питання узгодження єдиного кандидата у президенти від опозиції, а також повернення до Конституції України 2004 року і переходу до парламентсько-президентської форми правління.

Висновки і коментарі.

  • Вимоги, спрямовані на визначення узгодженої кандидатури від опозиції для участі у президентській кампанії, сьогодні найбільш наполегливо звучать від громадського сектора «Євромайдану». Можливо, це пояснюється тим, що рішення про єдиного кандидата могло б стати конкретним результатом тривалої акції тисяч людей на Майдані Незалежності.
  • Що стосується опозиційних політиків, то їх позиція з цього питання не однозначна. Як відомо, у травні минулого року під час фінальній акції «Вставай, Україно!» А.Яценюк, О.Тягнибок і В.Кличко підписали меморандум, яким зобов'язалися підтримати єдиного кандидата лише в другому турі виборів. Таке рішення публічно підтримала і Ю.Тимошенко.
  • Однак уже через місяць В.Кличко заявив, що опозиція повинна визначитися з єдиним кандидатом вже в першому турі виборів. Це було зроблено після оприлюднення результатів опитування Київського міжнародного інституту соціології, згідно з якими Кличко був визнаний найбільш рейтинговим політиком країни. Тоді партнери по опозиції не підтримали таку заяву, нагадавши про травневі домовленості.
  • До своє позиції лідер «УДАРу» повернувся під час нинішніх протестних акцій. Зокрема, 7 січня ц.р. В.Кличко на т.зв. «Народному віче» заявив, що для опозиції єдиною умовою перемоги на президентських виборах стане узгодження єдиного кандидата.
  • Схоже, поштовхом до такої заяви стали чергові результати соціологічних досліджень, проведених у грудні минулого року. Згідно з ними найбільш прийнятною альтернативою президенту В.Януковичу більшість виборців вважає В.Кличка. У другому турі президентських виборів він з великим розривом (17,5% – за даними опитування соцслужб «СОЦИС» і «Рейтинг»; 10,2% – за даними опитування Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» і Центру Разумкова) випереджає чинного главу держави. В інших опозиційних кандидатів цей розрив помітно нижчий.
  • Грудневі соцдослідження також засвідчили, що під впливом «Євромайдану» відбувся перерозподіл лідерських позицій в опозиційному середовищі. Крім того, що істотно зміцнилися позиції В.Кличко на тлі падіння рейтингу А.Яценюка, з'явився ще й четвертий реальний кандидат на майбутніх президентських виборах – П.Порошенко. Він випередив О.Тягнибока і до того ж має найнижчий антирейтинг (рейтинг недовіри).
  • Така динамічна зміна президентських рейтингів опозиційних політиків може спровокувати посилення протиріч між ними. Амбіції лідерів опозиційного табору може підігріти і те, що за результатами вищезгаданих соцдосліджень кожен з них перемагає у другому турі президентських виборів. Це не стимулює до домовленостей про єдиного кандидата у першому турі.
  • Для того, щоб розмови про єдиного кандидата перейшли у практичну площину, необхідно вирішити як мінімум два завдання: по-перше, визначити чіткі і, головне, взаємоприйнятні критерії відбору такого кандидата; по-друге, заздалегідь домовитися про конкретні місця у владі тих партнерів, які знімуться з виборів, у разі перемоги єдиного кандидата.
  • Друге із зазначених завдань пов’язане з проблемою повернення до Конституції 2004 року і переходом до парламентсько-президентської форми правління. Адже сьогодні жодна посада не зрівняється з постом глави держави, який має надзвичайно широкі повноваження. Якщо таку ситуацію не змінити, то опозиційні лідери, що відмовляться від участі у президентських виборах на користь єдиного кандидата, отримають заздалегідь слабкі посади. 
  • Таким чином, питання повернення до конституційної реформи 2004 року, яка обмежувала владні повноваження президента і підвищувала роль парламенту та уряду, теж мали б увійти до пакету можливих домовленостей щодо визначення єдиного кандидата. 
  • Однак слід розуміти, що за нинішнього політичного розкладу у Верховній Раді самостійно змінити Конституцію опозиція не зможе. Тож проблемною виглядає перспектива домовленостей про місця опозиційних лідерів у майбутній владі, а відтак і їх мотивація до визначення єдиного кандидата вже у першому турі президентських виборів.
  • Проблемними виглядають і питання критеріїв визначення єдиного кандидата. Звичайно, найбільш логічною виглядає ставка на рейтинг політиків. Однак тут можуть виникнути контраргументи – наявність довіри до результатів соціологічних досліджень та змінюваність рейтингів у часі.
  • Ще однією проблемою є те, що кожен з опозиційних  лідерів може переслідувати додаткові цілі, які мотивують їх участь у першому турі президентських виборів. Йдеться, зокрема, про посилення електоральних позицій очолюваних ними політичних сил. Це, наприклад, найбільше може стосуватися лідера «Свободи» О.Тягнибока.
  • Нарешті, не секрет, що не всі з нинішніх опозиційних лідерів сьогодні повністю самостійні у своїх діях і рішеннях. Так, позиція А.Яценюка  значною мірою залежить від позиції партії «Батьківщина», яка продовжує орієнтуватися на Ю.Тимошенко.
  • Зазначені та інші обставини не дають достатніх підстав стверджувати про можливість досягнення рішення про єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах навіть під тиском «Євромайдану». Було б наївним сподіватися на «громадянську відповідальність» політиків у наших реаліях.

«Московські домовленості» для України: ситуативний виграш чи стратегічна поразка?

Минув місяць з часу укладення українсько-російських домовленостей, більше відомих як «московські домовленості». Вони були досягнуті після того, як офіційний Київ відмовився від підписання Угоди про асоціацію з ЄС, мотивуючи це економічними аргументами - втратами внаслідок погіршення торговельно-економічних відносин з Росією, які ЄС не готовий компенсувати.

17 грудня 2013 року між Україною та Росією було підписано пакет документів, які передбачають: зниження ціни на газ з 400 до 268,5 долара за тисячу кубометрів; надання Україні у 2013-2014 роках кредиту в розмірі 15 млрд доларів; розблокування поставок української продукції в Росію; відновлення кооперації в авіа-, ракето- і суднобудуванні, енергетичному та важкому машинобудуванні, атомній промисловості та енергетиці; будівництво транспортного переходу через Керченську протоку тощо.

Ці домовленості були неоднозначно сприйняті в українському суспільстві, політикумі та експертному середовищі. З одного боку, звучать обвинувачення глави держави В.Януковича мало не в державній зраді і здачі національних інтересів на користь Росії, з іншого – домовленості оцінюються як потужний зовнішньополітичний прорив українського президента.

Разом з тим інформації для адекватного аналізу того, що ж насправді відбулося в Москві, поки що недостатньо. Важливим є не лише аналіз змісту домовленостей та їх можливого впливу на розвиток ситуації всередині України і на зовнішню політику держави. Не менше турбує питання: чи не були при цьому досягнуті додаткові домовленості, які не лягли на папір, але стали невід'ємною частиною «московських домовленостей»?

Висновки і коментарі.

  • Очевидно, що причини призупинення євроінтеграційного процесу України лежать не лише в економічній, а й у політичній площині. Тут позначився геополітичний чинник – жорсткий тиск на українську владу з боку Росії. Не секрет, що Київ намагався використовувати євроінтеграцію як спосіб нейтралізації прагнень Москви втягнути Україну в свої інтеграційні проекти.
  • Тож для Росії основна вигода від «московських домовленостей» полягає в тому, що їй вдалося утримати Київ від підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Це зберігає гіпотетичну можливість входження України в російський інтеграційний проект.
  • Для української влади досягнуті домовленості дали змогу уникнути дефолту та дещо зміцнити свої позиції. Адже невиплати зарплат, пенсій та допомог, а також неприємності для олігархів у разі дефолту могли б порушити крихку рівновагу між «Євромайданом» і владою. Крім того, різкий маневр у бік Росії може відкрити новий простір для торгів України із Заходом. Не випадково Київ продовжує декларувати незмінність євроінтеграційного курсу.
  • Це може означати, що українська влада розглядає «московські домовленості» як вимушений тактичний хід. Спрощено можна говорити, що В.Янукович змушений був «продати» В.Путіну свою позицію на Вільнюському саміті. Разом з тим український президент усвідомлює, що за своїм статусом «московські домовленості» нижчі, ніж відкладена Угода про асоціацію з ЄС. Тож він не виключає можливості повернутися до її підписання.
  • На те, що досягнуті у Москві домовленості носять не стратегічний, а ситуативний характер, вказують декілька моментів. По-перше, не були переглянуті газові контракти, а лише домовлено регулювати ціну на газ щоквартально і в ручному режимі. По-друге, фінансову допомогу Україні також планується надавати «дозовано». По-третє, всі угоди про врегулювання торговельних обмежень і відновлення промислової кооперації оформлені у форматі «меморандумів про наміри». Тобто вони є деклараціями, реалізація яких залежатиме виключно від позиції Росії.
  • Слід зазначити, що більшість питань, які увійшли до пакету «московських домовленостей», вже розглядалися при прийнятті «харківських угод» від 2010 року. Однак вони не знайшли свого практичного підтвердження. То ж де гарантії, що й нинішні домовленості будуть реалізовані? 
  • Таким чином, «московські домовленості» не призвели до перезавантаження російсько-українських відносин. Це дає підстави стверджувати, що українська влада не зробила остаточного вибору у бік євразійського вектору інтеграції. Поки що йдеться про певну паузу.
  • Однак було б наївним думати, що цього не розуміють у Москві. Не випадково ключові домовленості – по наданню кредиту та зниженню ціни на газ – там визначились реалізовувати «порційно». Очевидно, в обмін за «хорошу поведінку». Російське керівництво явно планує отримати такі фінансово-економічні важелі впливу, які у перспективі змусять Україну стати на шлях євразійської інтеграції.
  • Якщо говорити про вже наданий грошовий кредит, то він лише дав змогу Україні уникнути січневого дефолту, але принципово ситуацію не змінив. Загрози дефолту лише відсуваються в часі, збільшуючись у масштабі. При цьому значна частина зростаючого українського боргу концентрується в руках Москви. Це робить країну політично вразливою. 
  • Що стосується домовленостей про зниження ціни на газ, то вони можуть на певний час підвищити конкурентоспроможність окремих галузей промисловості України. Однак масу застережень викликає неясність умов і гарантій постачань газу «зі знижкою». До того ж, якщо Росія і дасть гарантії довгострокової поставки газу за зниженою ціною, то це дестимулює в Україні роботу з підвищення енергоефективності, розробки родовищ сланцевого газу, зробить невигідною диверсифікацію поставок газу (що вже спостерігається).
  • До того ж, не слід виключати, що за домовленостями про зниження газу криється стратегічна мета Росії – взяти з часом під контроль магістральні газопроводи України разом за «білоруським сценарієм». 
  • Сьогодні складно говорити про те, наскільки в українській владі всерйоз оцінюють усі ризики «московських домовленостей», які можуть позбавити країну інтеграційного вибору. Певну надію вселяє те, що офіційний Київ продовжує декларувати євроінтеграційний вибір та вести діалог з МВФ. Хотілося б сподіватися, що це не просто політика маневрування. Адже можливості для такого маневрування з кожним днем зменшуються. І нічого доброго це не обіцяє Україні як у зовнішній, так і внутрішній політиці.

ІV. Світова економіка

Вірменія: причини розвороту до Митного союзу

Наприкінці грудня минулого року в Москві під час засідання Вищої Євразійської економічної ради була підписана т.зв. «дорожня карта» про приєднання Вірменії до Митного союзу. В процесі її реалізації належить підписати не менше 30 документів, що визначають умови і порядок економічної взаємодії країни з іншими учасниками цього інтеграційного об'єднання – Росією, Казахстаном і Білоруссю.

Передбачається, що Вірменія зможе стати повноправним членом  Митного союзу вже у травні–червні 2014 року.

Висновки і коментарі.

  • Як відомо, Вірменія разом з Грузією та Молдовою мала парафувати на Вільнюському саміті «Східного партнерства» проект Угоди про асоціацію з ЄС. Однак за місяць до саміту, у вересні 2013 року, президент Вірменії Серж Саркісян заявив про приєднання країни до євразійських інтеграційних проектів Росії, що означало відмову Єревану від парафування документа про асоціацію з ЄС. Після цього вірменський уряд затвердив проект підготовчих робіт з приєднання до Митного союзу.
  • В Брюсселі та столицях провідних держав Євросоюзу такий демарш Вірменії викликав негативний резонанс. Чимало західних політиків побачили в цьому не лише факт «приниження» ідеї «Східного партнерства», а й ознаки активних і наполегливих зусиль Росії з відродження «радянської імперії».
  • Так чи інакше, однак є достатні підстави говорити про те, що на вибір Вірменії вплинув російський геополітичний чинник. Так само, як і у випадку з Україною, тут можна говорити про вразливість східної політики Євросоюзу. Однак, якщо стосовно України Росія спрацювала на болючих для Києва економічних проблемах, то по відношенню до Вірменії Москва використала суто політичні, безпекові проблеми. Йдеться насамперед про гостру для Єревана проблему Нагірного Карабаху. 
  • Цілком очевидно, що Кремль запропонував Єревану альтернативу: Вірменія продовжує «інтеграційні» маневри з ЄС і втрачає російську «парасольку» безпеки, або ж вона приєднується до інтеграційних проектів Росії та отримує від неї гарантії військової підтримки у разі загострення нагірно-карабахського конфлікту. 
  • Зрозуміло, що вибір Єревана тут був абсолютно прогнозованим. Адже Євросоюз не взяв би на себе гарантії безпеки Вірменії навіть у якості свого «асоційованого члена». Ні ЄС, ні НАТО, ні будь-яка з країн – членів цих організацій нічого не змогли б зробити у разі початку нової вірмено-азербайджанської війни. У кращому випадку вони б обмежились відповідними заявами. Достатньо спостерігати, як байдуже реагують в Брюсселі, Берліні та Парижі на досить войовничі заяви з Баку на адресу Єревана. Або ж згадати, як мляво відреагував Євросоюз на рішення Азербайджану про помилування та героїзацію офіцера Раміля Сафарова, який у 2004 році убив у Будапешті вірменського офіцера і був засуджений до довічного ув’язнення.
  • За безпеку треба платити, і вступ Вірменії до Митного союзу в очах Москви якраз і є такою платою. Звичайно, Росія використала в цьому питанні мову ультиматуму. Однак її певною мірою вибачає те, що і в Євросоюзі також використовували подібний підхід, ставлячи Вірменію перед альтернативою – або асоційоване членство в ЄС, або входження до Митного союзу
  • Між тим, ситуація як з Вірменією, так і Україною засвідчила, що і Брюсселю, і Москві в питанні своїх інтеграційних ініціатив з самого початку не варто було вдаватися до ультиматумів. Більш логічним було робити ставку на привабливість і перспективність їх інтеграційних проектів.
  • Схоже, що в Росії це вже починають розуміти. Так, стосовно Вірменії її пропозиції не обмежилися «парасолькою» безпеки. Єревану також обіцяні інвестиції в розвиток залізничної мережі, у продовження терміну експлуатації Вірменської АЕС та будівництво нової АЕС. Крім того, що дуже важливо для Єревана, досягнута домовленість з питань поставок російських енергоносіїв до Вірменії. 
  • Показово, що і позиція Євросоюзу щодо Вірменії в останній час також почала змінюватися. Як відомо, після оголошення рішення Єревану про входження до Митного союзу перші заяви глав МЗС країн Скандинавії та Прибалтики, зокрема Литви, яка минулого року головувала в ЄС, були однозначно негативними і категорично відкидали можливість підписання Вірменією угоди про зону вільної торгівлі з ЄС. Нині тональність заяв з боку Євросоюзу різко пом’якшилася. Зокрема, вже висловлюється розуміння мотивів, що спонукали вірменську владу до такого рішення, а також сподівання на те, що керівництво Вірменії зуміє поєднати «російську пропозицію» зі зближенням з ЄС. 
  • Таким чином, Вірменія теоретично зберігає європейську перспективу, а практично забезпечила собі наявні на сьогоднішній день гарантії безпеки. Саме через ці гарантії проходить для Єревана червона лінія формату її участі в Митному союзі, і якщо вона буде поставлена під загрозу, то в якості запасного варіанту у Вірменії залишиться можливість повернення до переговорів про укладення угоди про асоціацію з ЄС.

Молдова: чи стане для країни незворотною євроінтеграція?

Після відмови офіційного Києва підписати Угоду про асоціацію з ЄС та різкого розвороту Єревана до Митного союзу Кишинів став фаворитом Брюсселя, а Молдова – ключовою країною програми «Східне партнерство». Їй обіцяні великі фінансові вливання (300 млн євро безоплатної допомоги) та швидка відміна візового режиму. Кишинів зі свого боку має підписати Угоду про асоціацію з ЄС, яка була парафована на саміті «Східного партнерства» у Вільнюсі наприкінці листопада минулого року.

Здавалося б, усе це має зробити європейську інтеграцію Молдови незворотною. Однак останні події усередині країни та довкола неї засвідчили, що не все так однозначно та прогнозовано. Зокрема, керівництво Гагаузії нещодавно прийняло рішення про проведення 2 лютого ц.р. на території цього автономного утворення у складі Молдови референдуму про вибір інтеграційного напряму – до Митного союзу чи до Євросоюзу. Враховуючи проросійські настрої в регіоні, передбачити його результати нескладно. А парламент невизнаної Придністровської Молдавської Республіки (ПМР) 25 грудня минулого року схвалив у першому читанні зміни до Конституції, які дають можливість запровадити в республіці федеральне законодавство Російської Федерації.

Висновки і коментарі.

  • Парафування Молдовою і Грузією угод про асоціацію з ЄС стало єдиним практичним результатом Вільнюського саміту «Східне партнерство». Тож зрозуміло, що цей факт у Брюсселі намагаються використовувати для демонстрації позитивного ефекту євроінтеграції та будуть робити все для того, щоб ці дві країни вже нинішнього року остаточно підписали угоди про асоціацію.
  • Однак, схоже, забезпечити це буде не просто. Насамперед тому, що Молдова і Грузія фактично не контролюють значні частини територій, які формально їм належать. Для Тбілісі це проблема Абхазії та Південної Осетії, а для Кишинева – Придністров'я і, певною мірою, Гагаузія. Невирішеність таких проблем, безумовно, негативно позначатиметься на подальшому просуванню обох країн до ЄС. На шляху від парафування до підписання угод про асоціацію можуть виникнути серйозні перешкоди, особливо якщо в гру активно включиться Москва.
  • Це вже починає відчувати Молдова, де в останні дні різко посилились відцентрові тенденції. Як зазначалося вище, парламент невизнаного Придністров'я у відповідь на парафування Молдовою угоди про асоціацію прийняв у першому читанні конституційні зміни, які забезпечують входження придністровського законодавства у правове поле Російської Федерації. Сепаратистські настрої посилюються і в Гагаузії, де влада автономії намагається створити незалежну від центру судову систему і готує референдум про вступ до Митного союзу. У Кишиневі за всім цим бачать спроби Москви перешкодити євроінтеграції Молдови.
  • Якщо говорити про політику Росії щодо Молдови, то за останні 20 років вона відчутно не змінилася. Така політика будується на включенні і виключенні газового вентиля або постійному регулюванні обсягів імпорту до Росії молдавських фруктів і вина. Паралельно підтримується у тліючому стані придністровський конфлікт та стимулюються сепаратистські настрої в Гагаузії.
  • Напередодні Вільнюського саміту Москва вчергове пропонувала Кишиневу обговорити можливість відродження т.зв. «плану Козака», тобто проекту створення федеративної держави на базі власне Молдови, а також Придністров'я і Гагаузії. Однак молдовське керівництво відкинуло цю пропозицію і пішло на парафування угоди про асоціацію.
  • Москва у відповідь вирішила вчергове продемонструвати, ким насправді контролюється Придністров'я та керівництво Гагаузії. Складно уявити, щоб вищезгадані дії придністровських та гагаузьких лідерів не були узгоджені з Москвою.
  • Уряд Молдови різко негативно сприймає будь-які спроби показати йому, що придністровську проблему не можна вирішити без поступок самому Придністров'ю. Випробувавши різні варіанти тиску – від загроз нового військового конфлікту до економічної блокади – Кишинів вирішив добиватися посередництва ЄС у своєму бажанні отримати лівий берег Дністра назад.
  • Поки що вдалося схилити Брюссель лише на обережні натяки Москві про бажаність заміни російських миротворців в Тираспольському регіоні на «міжнародні сили». Однак російське керівництво категорично відкидає подібні пропозиції, побоюючись, що під цим приводом ЄС і Молдова введуть свої війська в ПМР і тим самим вирішать придністровську проблему у вигідному для себе ключі .
  • За великим рахунком, Росію сьогодні цілком влаштовує нинішній статус Придністров’я. Адже вслід за інтеграцією в правове поле Росії Тирасполь може запропонувати й інші односторонні ініціативи, які, наприклад, стосуються громадянства, фінансової сфери, оборони, безпеки і т.д. Такий формат «односторонньої інтеграції» зручний Москві тим, що вона формально не несе відповідальності за кроки придністровських політиків, зате може пожинати їх плоди для тиску на Кишинів.
  • Таким чином, у 2014 році можна прогнозувати запеклі геополітичні баталії навколо Молдови. Перебуваючи між ЄС і Росією, вона після парафування угоди про асоціацію опинилася в ситуації, коли на неї не можуть не тиснути одна та інша сторони.
  • Крім того, перед Кишиневом нинішнього року постануть і нелегкі внутрішньополітичні проблеми. Восени у Молдові восени очікуються чергові парламентські вибори, де головною електоральною темою однозначно будуть питання вибору інтеграційного розвитку. Тож залишається лише чекати, чи зможе Кишинів перейти геополітичний Рубікон, яким може стати підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Міфи бюджету 2014 року

За оцінками експертів, рекордсменами за успішністю виконання і бездефіцитністю були бюджети 2000 і 2003 рр. А бюджет на 2014 р. став «рекордсменом» за швидкістю підготовки Мінфіном, розгляду в уряді, внесення у парламент і, нарешті, за «унікальністю» його обговорення (вночі) в бюджетному комітеті та прийняття (голосування без постатейного розгляду в заблокованому залі) Верховною Радою. За таких умов говорити про відкритість та прозорість бюджетного процесу не приходиться. Це ще більше додало міфів як по змісту, так і по формі бюджету. Нижче наведені найбільш міфологізовані позиції бюджету на 2014 р.

  • Зростання ВВП – 3%, реально можливе +- 1%.
  • Номінальний ВВП – 1653 млрд грн - завищений на 100-150 млрд (за даними МВФ – на 167 млрд грн).
  • Інфляція – 4,3%: при політиці стримування це реально, але інфляційний навіс накопичується.
  • Курс гривні 8,4-8,5: при політиці стримування це реально, але девальваційний навіс накопичується.
  • Доходи бюджету – 392,4 млрд, видатки бюджету – 447,3 млрд грн. Враховуючи ситуацію з ВВП, ці показники є нереальними.
  • Дефіцит бюджету – 59,5 млрд грн, або 3,6% ВВП. При віртуальних доходах, які закладені в бюджет, і не закладених, але неминучих видатках (підтримка «Нафтогазу» та інші) реальний дефіцит – 100 млрд грн, або 6-7% ВВП.
  • Надходження від приватизації – 17 млрд грн, реально – 1-1,5 млрд грн; 16 млрд грн – віртуальні доходи і прихований дефіцит.
  • Ставка ПДВ залишена без змін – 20% (за Податковим Кодексом планувалось зниження до 17%).
  • Ставка податку на прибуток знижена з 19% до 18% (замість 16% за ПК).
  • Вперше ПДВ з імпорту (126 млрд) буде перевищувати ПДВ з вітчизняного виробництва (103 млрд грн). Це ознака деградації вітчизняного виробництва в порівнянні з імпортом.
  • Доходи від ПДВ зростуть на 15%, хоч номінальний ВВП (його база) може скоротитись на 9-10%.
  • Вперше в бюджетні розрахунки запускаються фінансові векселя (під 5% річних). Це фактично прихована форма запозичень, тільки примусова. Конкретні напрями і суми будуть визначатись постановами Уряду, і можливі:

повернення НДС - 20-30 млрд грн;

повернення заборгованості бюджетних організацій постачальникам товарів і послуг – 5-10 млрд грн;

повернення заборгованості держави по компенсаціях (різниця в цінах, тарифах, пільги тощо) – 5-10 млрд грн.

  • Граничний рівень держборгу – 580 млрд грн, або на 20% більше, ніж на кінець 2013 р.
  • Державні запозичення – 158 млрд грн, або на 22,5 млрд грн більше, ніж у бюджеті 2013 р. (в т.ч. 120 млрд грн запозичень – з Росії).
  • Видатки на обслуговування боргу – 45 млрд грн, або на 10 млрд грн більше, ніж у бюджеті 2013 р.
  • Однак це не остаточні запозичення. З урахуванням віртуальності доходів вони можуть бути збільшені до 200-230 млрд грн.

«Зиґзаґи» адміністративної реформи

Потреба в адміністративній реформі в Україні назріла давно. Тому цілком логічним виглядало, що в 2010 р. нова влада взялась за неї. На першому етапі, у 2010 р., адміністративна реформа звелась до певного скорочення апарату. Кількість міністерств було скорочено з 20 до 16, а склад уряду - з 29 до 18 чоловік, майже вдвічі зменшено апарат уряду (рис. 1). На чверть скорочено кількість центральних органів виконавчої влади (ЦОВВ), а чисельність їх апаратів - на 17%.

Однак на другому етапі, наприкінці 2012 р. і в 2013 р., відбувся відкат назад. Кількість членів уряду зросла з 18 до 23 чол., а міністерств – з 16 до 18. Чисельність апарату Кабміну, після скорочення до 500 чол., збільшувалась вже 5 разів і знову зросла у півтора разу. Зросла кількість працівників системи Мін’юсту. Загалом середньорічна кількість держслужбовців у 2010-2012 рр. вийшла на рівень 2005-2009 рр. і стала значно більшою, ніж у 2000-2004 рр. (рис. 2).

Через три роки після старту адміністративної реформи Міністерство юстиції підвело підсумки і змушене констатувати невтішні підсумки. Кількість співробітників центральних органів виконавчої влади зросла на 17% - з 18,8 тис. у 2010 р. до 22,8 тис. у 2013 р. Чисельність держслужбовців територіальних відділень виконавчої влади теж зросла на 9% - з 221 тис. у 2010 р. до 243,4 тис. чол. у 2013 р. Були відновлені Державна служба з регуляторної політики і розвитку підприємництва та Державна інспекція з контролю за цінами, деякі інші відомства.

Найбільше питань викликає значне збільшення чисельності та обсягів фінансування силових структур. За три роки фінансування цих органів зросло в середньому в 1,5 раза (рис. 3). Але ж в Україні і так чисельність правоохоронців у розрахунку на 100 тис. жителів у 2-3 рази вища, ніж у США, Італії, Польщі, Чехії, значно перевищує стандарти ООН (рис. 4).

Висновки і коментарі

Перше. Скорочення апарату чиновників і витрат на його утримання - це лише один з аспектів адміністративної реформи. Головний сенс цієї реформи полягає в якісній зміні структури влади, у підвищенні ефективності управління. Але цього якраз досягти не вдалось, про що свідчить оцінка громадськості.

Довідково: За результатами опитування центром СОЦІС, українці не відчули результатів адмінреформи. Ïх довіра до вищих органів влади залишилась на низькому рівні – від 20% до 30%. Не покращився і рейтинг ефективності влади та управління, який періодично моніторить Світовий банк.

Друге. Основна причина такої ситуації полягає в тому, що як і при «помаранчевій», так і «синьо-блакитній» владі зі своїх посад була звільнена переважна більшість керівників різних органів державної та місцевої влади, їх структурних підрозділів, які мали досвід роботи. На їх місце було призначено чимало осіб без відповідного досвіду, а нерідко і без необхідного фаху.

Третє. Стало очевидним, що адміністративна реформа в Україні здійснюється за схемою «крок вперед, крок назад». При цьому втрачається не лише час, а головне – довіра людей до влади. Звідси й фактори нестабільності в країні - як політичної, так і економічної. І пояснюються вони не лише феноменом бюрократії: чим складніша і заплутаніша система управління, тим краще живеться чиновникам. Причина ще і в тому, що влада не реагує адекватно на цей феномен, і, по суті, дозволяє, щоб бюрократія брала гору над владою, над політикою, над економікою, над соціальною сферою. А це дуже небезпечна тенденція.

 

Рис. 1. Середньорічна кількість членів уряду та міністерств

Розроблено за даними Кабінету Міністрів України

Рис. 2. Середньорічна чисельність держслужбовців, в т.ч. в органах місцевого самоврядування, тис. чол.

Розроблено за даними Національного агентства
з питань державної служби України

Рис. 3. Динаміка фінансування правоохоронних і силових структур, млрд грн

Розроблено за даними ДеПо.ua

Рис. 4. Кількість правоохоронців із розрахунку на 100 тис. чол.

Розроблено за даними Центру політико-правових реформ

Повернутися назад до розділу