відеоархів

Останні відео


Моніторинг "Стратегічні оцінки"

Версія для друку
03.12.2012

Випуск №181. Політика. Макроекономіка.

Завантажити випуск

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України.

Структуризація Верховної Ради: можливі варіанти.

Угода про асоціацію: шанси на підписання є?.

ІІ. Світова політика.

По Європі ходить привид… сепаратизму.

Палестина: маневри на шляху до державності 

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України.

Народ зубожіє, олігархи багатіють?.

Без інновації немає модернізації 

ІV. Світова економіка

Економіка і демократія: яка залежність?.

Інновації – найефективніший шлях розвитку і багатства

ПОЛІТИКА

І. Внутрішня політика України

Структуризація Верховної Ради: можливі варіанти

Депутатська робоча група з підготовки першої сесії Верховної Ради сьомого скликання вже визначилася з датою проведення першого пленарного засідання – 12 грудня.

У цьому зв’язку в експертному середовищі активізувалося обговорення питань можливих варіантів структуризації новообраного парламенту. Йдеться, насамперед, про створення депутатських фракцій, формування парламентської більшості (формальної чи неформальної) та парламентської опозиції.

Висновки і коментарі.

  • Що стосується депутатських фракцій, то вони однозначно будуть створені у наступній Верховній Раді на основі тих політичних сил, які провели свої партійні списки. Тож на початку роботи новобраного парламенту у ньому будуть зареєстровані п’ять фракцій: фракція Партії регіонів, фракція ВО «Батьківщина»; фракція партії «УДАР»; фракція ВО «Свобода» і фракція КПУ.
  • До складу фракцій, поряд з депутатами, що пройшли за партійними списками, увійдуть також представники відповідних політичних сил, які перемогли на мажоритарних округах. Крім того, у фракції увіллється і значна частина мажоритарників-самовисуванців. Насамперед, це стосується фракції Партії регіонів, оскільки чимало представників «регіоналів» на мажоритарних округах з тактичних міркувань позиціонували себе як самовисуванці. Крім того, переважна більшість депутатів-самовисуванців є представниками бізнесу, які зацікавлені у співпраці з владою.
  • Раніше існувала можливість створення депутатами-мажоритарниками своєї депутатської групи (чи навіть кількох груп). Однак після внесених нещодавно змін до Регламенту Верховної Ради така можливість була фактично знівельована (див. матеріал: «Регламент – для більшості» у 180 випуску «Стратегічних оцінок»).
  • Це було зроблено свідомо, щоб стимулювати входження позафракційних депутатів до фракцій, головним чином – до фракції Партії регіонів (адже позафракційні депутати не мають шансів на отримання керівних посад у парламентських комітетах).
  • З урахуванням зазначених обставин парламентська більшість однозначно буде формуватися Партією регіонів. Причому, теоретично тут можливі, як мінімум, три варіанти.
  • Варіант перший. У «регіоналів» є серйозні шанси довести чисельність своєї фракції до простої більшості Верховної Ради – 226 депутатів. У такому разі відпадає необхідність формалізації парламентської більшості (адже ні Конституція України, ні Регламент Верховної Ради не передбачають обов'язкового створення та формалізації такої більшості).
  • Варіант другий. Фракція Партії регіонів у випадку, якщо їй не вдасться реалізувати перший варіант, може піти на створення парламентської більшості з фракцією КПУ. Причому, тут також можна обійтися без формалізації більшості (тим паче, що комуністи публічно заявили, що не мають наміру в наступному парламенті входити до складу провладної більшості).
  • Варіант третій. Теоретично не можна виключати, що в разі неможливості реалізації першого і другого варіантів фракція Партії регіонів може «дати добро» і навіть допомогти ресурсно формуванню депутатської групи, з якою можна буде створювати формальну чи неформальну парламентську більшість.
  • Із зазначених варіантів найбільш вірогідним і реальним на сьогодні виглядає перший. За деякою інформацією, Партії регіонів уже вдалося отримати 223 заяви народних депутатів про входження до складу її фракції (за рахунок мажоритарників-самовисуванців і навіть окремих «списочників» від «УДАРу» та «Батьківщини»). Тож, скоріш за все, до відкриття першої сесії новообраного парламенту «регіонали» таки доведуть чисельність своєї фракції до простої більшості Верховної Ради – 226 осіб.
  • Утім, фракція Партія регіонів з тактичних міркувань може і не захотіти публічно фіксувати саме таку свою чисельність прямо вже на початку першої сесії, щоб на перших порах не викликати додаткову напругу у Верховній Раді, коли опозиція буде звинувачувати «регіоналів» і владу в цілому в перекупці т.зв. «тушок». До речі, подібні звинувачення можуть висунути й на Заході, де заявили, що будуть пильно стежити за процесами структуризації Верховної Ради.
  • Тож Партія регіонів може і дещо зачекати з офіційним оголошенням того факту, що її фракція налічує більше половини складу Верховної Ради. Головне, щоб потенційні члени фракції на перших порах проголосували за принципово важливі для «регіоналів» питання. Йдеться, насамперед, про обрання спікера і його заступників, а також про формування парламентських комітетів і призначення їх керівництва.
  • Тим більше, що при таких голосуваннях фракція Партії регіонів зможе узгоджувати свої дії з комуністами, запропонувавши їм, наприклад, залишити в своєму кріслі нинішнього першого віце-спікера А.Мартинюка, а також керівництво в ряді комітетів.
  • Що стосується опозиційних сил у парламенті, то вони теж навряд чи будуть формалізувати єдине опозиційне об'єднання. Як відомо, перед виборами «Батьківщина» підписала коаліційну угоду зі «Свободою». Однак партія «УДАР», схоже, не стане приєднуватися до опозиційного альянсу. Можливо, на перших порах (наприклад, при розподілі квот на парламентські комітети та визначенні процедури довиборів у п'яти мажоритарних округах) опозиціонери і координуватимуть свої дії, проте з часом вони будуть діяти все більше самостійно. До цього їх підштовхуватиме тема майбутніх президентських виборів.

Угода про асоціацію: шанси на підписання є?

Після парламентських виборів в Україні активізувалася тема можливостей підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

29 листопада в Стокгольмі на форумі громадянського суспільства «Східне партнерство» комісар ЄС з питань розширення та політики сусідства Штефан Фюле заявив, що Україна зберігає шанс на підписання Угоди про асоціацію на саміті у Вільнюсі у листопаді 2013 року. За його словами, це може відбутися за умови, якщо українська влада і новий парламент країни забезпечать вирішення проблемних питань, що турбують ЄС. Таку ж позицію висловив і міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорский.

Раніше про можливість підписання Угоди про асоціацію у листопаді наступного року (під час саміту Східного партнерства у Вільнюсі) заявляв прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск після зустрічі в Берліні з канцлером ФРН Ангелою Меркель.

Представники української влади, у свою чергу, продовжують стверджувати, що для України якнайшвидше підписання Угоди про асоціацію залишається першочерговим завданням у відносинах з ЄС.

Висновки і коментарі.

  • Останні заяви щодо можливостей підписання Угоди про асоціацію засвідчують як мінімум два моменти. По-перше, ця тема не знімається з порядку денного, і переговорний процес між ЄС та Україною триватиме. По-друге, сторони, як і раніше, продовжують маневрувати довкола євроінтеграційних перспектив України.
  • Як відомо, раніше позиція Брюсселя зводилася до того, що підписання Угоди про асоціацію безпосередньо залежить від вирішення проблеми «упередженого правосуддя», тобто від звільнення Ю.Тимошенко. Оскільки Київ не піддався такому тиску, то в Євросоюзі дещо змінили позицію і підписання Угоди про асоціацію поставили в залежність від результатів парламентських виборів в Україні (відсунувши проблему Тимошенко на другий план). Останні півроку в Брюсселі заявляли, що саме проведення чесних і прозорих виборів відкриє шлях для активізації переговорного процесу між ЄС та Україною.
  • Тим часом, парламентські вибори в Україні викликали чимало критичних зауважень з боку спостерігачів ОБСЄ, Європейського парламенту і Ради Європи, а також з боку США. Однак у Брюсселі не поспішають з висновками, які могли б поставити під сумнів легітимність виборів.
  • Це підтверджує висловлені раніше припущення, що в Євросоюзі не налаштовані на невизнання результатів парламентських виборів в Україні, оскільки не готові до повного розриву відносин з Києвом (див. матеріал: «Чи визнає Європа парламентські вибори в Україні» у 178 випуску «Стратегічних оцінок»).
  • На позиції ЄС явно позначився і той факт, що у новообраній Верховній Раді будуть присутні три опозиційні політичні сили («Батьківщина», УДАР та «Свобода»), які по пропорційній частині виборів отримали в сумі більше голосів, ніж Партія регіонів і КПУ. Опозиціонери, незважаючи на гучні заяви про можливу відмову від депутатських мандатів, все ж змирилися з результатами виборів і мають намір зайти в парламент.
  • За таких умовах Брюссель (як, утім, і Вашингтон) тим більше не може піти на невизнання українських виборів. Тому вже зараз звучать заяви європейських політиків про необхідність продовження переговорів щодо умов підписання Угоди про асоціацію.
  • Київ, між тим, продовжує свої маневри, стимулюючи Брюссель до продовження переговорного процесу. Так, у середині листопада посол України в РФ В.Єльченко заявив, що не слід виключати варіанту приєднання України до Митного союзу, якщо в європейській перспективі не буде конкретики. В цьому ж контексті можна розглядати і нещодавню поїздку до Москви прем’єр-міністра М.Азарова, який під час зустрічі з російським колегою Д.Медведєвим порушував тему співпраці України з Митним союзом.
  • Подібні дії явно відображають продуману стратегію нинішньої української влади з метою застосування психологічного тиску на Брюссель (шантажуючи його можливістю розвороту Києва в бік Москви). Не виключено, що такі дії й підштовхнули деяких європейських політиків до озвучення конкретних термінів підписання Угоди про асоціацію.
  • Водночас, незважаючи на означені терміни (листопад 2013 року), перспективи підписання цього документу залишаються невизначеними. Привертає увагу те, що в Євросоюзі поки що не бажають чітко позначити черговість кроків на цьому шляху і сформулювати конкретні умови підписання Угоди про асоціацію. За цим простежується спроба Брюсселя тягнути час.
  • Утім, така ситуація цілком може влаштовувати і нинішній офіційний Київ, який, схоже, також зацікавлений в імітуванні переговорного процесу з Євросоюзом, щоб мати формальні підстави дистанціюватися від інтеграційних проектів Москви.
  • Не можна виключати, що подібні маневри триватимуть до президентських виборів в Україні в 2015 році. Можливо, саме вони зможуть перезавантажити як внутрішньополітичну систему України, так і її зовнішньополітичні пріоритети. До того часу може також більше прояснитися і те, наскільки успішно запрацює Митний союз, і чи зможе Євросоюз вирішити свої нинішні внутрішні проблеми.
  • Якщо ж допустити, що Угода про асоціацію таки буде підписана в листопаді 2013 року, то досить сумнівним виглядає набуття нею чинності в найближчій перспективі (як мінімум – до тих же президентських виборів у 2015 році). Адже після підписання Угоду про асоціацію чекає непростий і не одномоментний процес ратифікації парламентами всіх країн Євросоюзу. Якщо хоча б одна країна заблокує ратифікацію, то документ фактично зависне. Між тим, на сьогодні країн, які скептично сприймають європерспективи України, на жаль, набагато більше.

ІІ. Світова політика

По Європі ходить привид… сепаратизму

25 листопада в автономній області Іспанії – Каталонії відбулися дострокові парламентські вибори. Більшість місць у парламенті отримали політичні сили, які йшли на вибори під гаслами необхідності виходу Каталонії із складу Іспанії. Йдеться, насамперед, про націоналістичну коаліцію «Конвергенція і союз» (50 місць із 135 місць у парламенті) та партію «Республіканські ліві Каталонії» (21 місце). Політичні сили, що виступають проти відокремлення Каталонії – Соціалістична партія Каталонії і правляча в Іспанії консервативна Народна партія отримали відповідно 20 і 19 місць.

Висновки і коментарі.

  • Рішення про проведення дострокових виборів до парламенту Каталонії було оголошено главою уряду Каталонії Артуром Масом після того, як прем'єр-міністр Іспанії Маріано Рахой відкинув пропозицію каталонського уряду щодо надання регіону податкової незалежності.
  • Як відомо, Каталонія є найбільш економічно розвиненим регіоном Іспанії, який забезпечує близько 20% ВВП країни. Автономія щорічно перераховує до державної казни на 15 млрд євро більше, ніж отримує назад на свої потреби.
  • Така ситуація на тлі економічної кризи посилила сепаратистські настрої в регіоні, а каталонські націоналісти почали виступати за проведення референдуму про відокремлення Каталонії від Іспанії. Глава каталонського уряду Артур Мас, який є також лідером націоналістичної коаліції «Конвергенція і союз», пішов на дострокові парламентські вибори, сподіваючись отримати парламентську більшість. У цьому випадку він обіцяв у 2013 році провести поправки до законодавства, необхідні для проведення референдуму про відокремлення автономії.
  • Однак коаліція «Конвергенція і союз» не набрала достатньо голосів для того, щоб самостійно сформувати парламентську більшість поодинці: з потрібних 68 місць у парламенті вона отримала 50. Тож їй, очевидно, доведеться об’єднуватися з «Республіканськими лівими Каталонії».
  • Між тим більшість аналітиків скептично оцінюють шанси Каталонії на відокремлення в найближчій перспективі. По-перше, в автономії складно буде провести референдум про відокремлення всупереч волі центральної влади Іспанії: згідно з чинною конституцією Іспанії, рішення про проведення референдумів приймаються центральним урядом і конгресом депутатів та затверджуються королем. По-друге, каталонська економіка надто тісно інтегрована в економіку Іспанії, тож у разі можливого виходу автономія втратить основний ринок збуту своїх товарів. По-третє, серйозним стримуючим чинником є питання, як Каталонія в разі здобуття незалежності буде вибудовувати відносини з Євросоюзом (в Брюсселі вже заявляють, що у разі відокремлення новостворені країни повинні будуть ставати в чергу на членство в ЄС на загальних підставах).
  • То ж, скоріш за все, нинішні дії каталонських лідерів та їхні наміри провести референдум з питання незалежності Каталонії призведуть максимум до перегляду бюджетних відносин між Мадридом і Барселоною на користь останньої.
  • Так чи інакше, однак приклад Каталонії можна вважати показовим в контексті націоналістичних настроїв, які все більше охоплюють Західну Європу (крім іспанських каталонців це стосується шотландців у Великобританії, фламандців у Бельгії, тірольців в Італії тощо). При цьому сепаратизм, як правило, обумовлюється економічними проблемами. Відповідні регіони не хочуть ходити у «вічних донорах» перед центральними урядами, а вірять у свою здатність до побудови якщо і не повністю незалежних держав, то хоча б наближених до цього статусу державних утворень.
  • Таким намаганням поки що намагаються перешкоджати не лише «метрополії», але й наднаціональні структури ЄС, які використовують свої важелі тиску, щоб утримати Євросоюз від подальшого дроблення. Зокрема, Брюссель намагається підставити плече Мадриду в його суперечці з Барселоною. Так, уже наступного після виборів в Каталонії дня була оприлюднена доповідь Єврокомісії щодо Іспанії, у якій зазначено, що країна виконала всі вимоги кредиторів для отримання коштів з європейських стабілізаційних фондів для рекапіталізації іспанських банків. А Жозе Мануель Баррозу вчергове нагадав, що новостворені країни будуть претендувати на членство в ЄС з нуля.
  • Сьогодні важко прогнозувати, наскільки результативними будуть подібні дії і заяви для стримування націоналістичних настроїв у Каталонії та й по всій Європі. Поки що залишається констатувати, що проблема сепаратизму, причому сепаратизму західноєвропейського, не знімається. І не факт, що у певній перспективі кордони континенту залишаться в їх нинішньому вигляді.

Палестина: маневри на шляху до державності

29 листопада Генеральна асамблея ООН прийняла резолюцію про надання Палестині статусу держави-спостерігача в ООН. У схваленому документі також зазначено, що Генасамблея розраховує на розгляд внесеної Палестиною заявки на приєднання до всесвітньої організації, та міститься заклик до країн світу і структур ООН підтримати та забезпечити право палестинців на незалежність і власну державу.

Резолюцію підтримали 138 країн, представники 41 країни – утримались, а 9 – проголосували проти. Ще 4 країни (включаючи й Україну) не брали участі в голосуванні.

Представники Ізраїлю та США, які найбільше виступали проти прийняття резолюції, вже заявили, що не визнають її. Вони зазначили, що надання Палестині статус держави-спостерігача не змінить існуючу ситуацію: палестинська держава може бути створена лише в результаті укладення домовленостей, які гарантуватимуть безпеку громадян Ізраїлю. З цієї ж причини резолюція, на думку США та Ізраїлю, не може бути підставою для прийняття Палестини в члени ООН.

Висновки і коментарі.

  • Незважаючи на заяви представників Ізраїлю та США, прийняття рішення Генеральної асамблеї ООН від 29 листопада можна вважати дипломатичною перемогою Палестини.
  • Досягненням є вже те, що з невизначеного «суб'єкта» Палестина перетворилася в очах міжнародного співтовариства в «державу-спостерігача». Такий статус відкриває палестинцям можливість звертатися до Міжнародного кримінального суду або ряд інших органів, пов'язаних з ООН.
  • Крім того, резолюція Генасамблеї ООН підтверджує право палестинського народу на незалежність у власній державі на території, окупованій з 1967 року. В документі також вказано на необхідність невідкладного відновлення близькосхідного мирного процесу, який повинен привести до «справедливої, міцної і всеосяжної» мирної угоди між палестинською та ізраїльською сторонами. Цим положенням нівелюються закиди США та Ізраїлю, які вважають, що самовизначення палестинців має бути досягнуто шляхом переговорів, а не через односторонні дії в ООН.
  • Позитивом для Палестини є й те, що Генеральна асамблея ООН у своїй резолюції висловила сподівання, що Рада Безпеки повернеться до розгляду заявки автономії про набуття повноцінного членства в ООН. Як відомо, таку заявку Палестина подала ще у вересні 2011 року. Отримавши підтримку більшості країн-членів ООН у Генасамблеї, ця заявка не була схвалена Радою Безпеки через блокування з боку США.
  • Тепер, при розгляді заявки на отримання статусу держави-спостерігача (що не потребує схвалення Радою Безпеки), для Палестини принципово важливо було отримати якомога більше підтримки від тих держав, що мають серйозну вагу на міжнародній арені. З цією метою лідер автономії Махмуд Аббас активно контактував з керівниками провідних європейських держав і досяг певних успіхів. Наприклад, Франція не лише підтримала резолюцію Генасамблеї від 29 листопада, й разом з Росією та Китаєм виступила за розширення статусу Палестини. А Великобританія та Німеччина утримались від голосування, однак не проголосували проти (що у даній ситуації палестинці вважають позитивом).
  • Підтримка європейців була важлива для Палестини ще й тому, що тим самим її легітимність визнається не лише в арабському світі та маргінальними державами, а й країнами з розвиненою демократією. Це, у свою чергу, може дещо стримувати США та Ізраїль від надто різких кроків та жорстких санкцій, якими вони погрожують керівництву автономії за намагання підвищити її статус.
  • Як відомо, Вашингтон вже погрожує Палестині призупиненням фінансової допомоги, а Ізраїль заявляє про наміри анулювати тисячі дозволів на роботу, виданих палестинцям. Крім того, ізраїльська влада заявляє, що може розірвати угоди, які стосуються палестинського самоврядування та принципів подальшого остаточного врегулювання конфлікту.
  • Тож виключати можливість загострення протистояння між Ізраїлем та Палестиною не варто. Зокрема, ситуація може бути ускладнена у разі, якщо палестинська сторона спробує одразу скористатися набутим статусом держави-спостерігача в ООН і звинуватити Ізраїль у військових злочинах, подавши позов до Міжнародного кримінального суду.
  • Не варто забувати і про поступове зближення позицій очолюваного Махмудом Аббасом руху ФАТХ з радикальним рухом ХАМАС, що проявилося під час недавніх бойових дій у секторі Газа. Це ставить під загрозу обіцянки Аббаса повернутися за стіл переговорів з ізраїльтянами (як відомо, представники ХАМАСу, що контролюють сектор Газа, виступають категорично проти будь-яких переговорів з Ізраїлем).
  • Усе це може призвести до ускладнення ситуації як у самій Палестині, так і в регіоні в цілому. Однак, схоже, для лідерів Палестини зараз на першому місці стоїть бажання розширити статус автономії та її можливості, обійшовши умови, нав’язуванні Тель-Авівом і Вашингтоном. Наскільки виправдані такі бажання і розрахунки, покаже час.

МАКРОЕКОНОМІКА

ІІІ. Економіка України

Народ зубожіє, олігархи багатіють?

За даними ООН, за межею бідності в Україні перебуває майже чверть населення. Частка українців, які витрачають на продукти харчування більше 60% сімейного бюджету, вже сягає 40%. Водночас, як свідчать міжнародні рейтинги, в Україні постійно зростає капітал найбагатших людей – олігархів. За рейтингом агентства Bloomberg від 1 листопада 2012 р., найбагатшим українцем є Р.Ахметов. Він також визнаний найбагатшою людиною в СНД і посідає 38-е місце серед 200 найбагатших людей світу. Bloomberg оцінив його статки в 18,9 млрд дол. Ахметову вдалося випередити навіть ряд російських олігархів.

Накопичення капіталів і олігархізація економіки – закономірний процес ринкового господарства. Однак в різних країнах це проявляється по-різному. Якщо вже Україна в цьому напрямі вийшла на перше місце серед країн СНД, обігнавши навіть Росію, та на 38 місце у світі, то постає логічне питання: як і коли це сталось, і що далі?

  • Дослідження Інституту стратегічних оцінок (ІСО) свідчать, що більш-менш системний моніторинг статків найбагатших людей в Україні почався з 2004 р. Найбільш достовірно по Україні ці процеси відображають два інформагентства - «Фокус» і «Форбс».
  • З аналізу даних «Фокус» видно, що найбільший «розквіт» олігархізації в Україні припав на період «помаранчевої» влади. У 2004 р. в Україні було лише 5 осіб зі статками понад 0,5 млрд дол. Всього через 4 роки (2008 р.) таких людей стало 52 чол., тобто в 10 разів більше, а їх статки зросли у 8 разів – з 10,9 млрд дол. до 86,2 млрд дол. (рис. 1).
  • Найбільш загрозливим є те, що за ці роки майже в 5 разів зросла концентрація національного багатства в руках олігархів. Якщо на початок 2005 р. їх статки становили 11,9% ВВП країни, то всього через чотири роки – у 2008 р. - 47,9% (майже половина ВВП).
  • Криза 2008-2009 рр. істотно (майже у 4 рази) «присадила» статки найбагатших людей України. Однак дуже швидко їх багатство стало відновлюватись, і вже до 2012 р. потроїлось, вийшовши на рівень докризового 2007 р.
  • Таке стрімке збагачення олігархів в Україні головним чином відбувалось через непрозору приватизацію. Державні підприємства продавалися їм за цінами, заниженими в кілька разів, а потім оцінювались за реальною ринковою вартістю, що й збільшувало статки у рази. Другим найбільш поширеним способом збагачення є приховування доходів від експорту продукції та виведення їх в офшорні зони шляхом створення там спеціальних компаній, які поповнюють статки олігархів.
  • Швидке зростання статків найбагатших людей зумовлює прискорення зростання соціальної нерівності населення в Україні. За міжнародним коефіцієнтом Джині, соціальна нерівність в Україні оцінюється у 28 балів (менше краще) (рис. 2). Це порівняно непоганий показник. Однак, на думку фахівців з Федерації профспілок, насправді цей показник вдвічі вищий і сягає 60 балів. Вони пояснюють це високим рівнем (до 50%) тінізації економіки, відсутністю повної, реальної, правдивої інформації про доходи багатих людей, що істотно спотворює статистику різниці в доходах.
  • Зростає розрив між мінімальною та середньою зарплатами, про що свідчить індекс Кейтца - як співвідношення мінімальної та середньої зарплати штатних працівників. Цей індекс використовується як оцінка ефективності боротьби з бідністю. Міжнародна організація праці (МОП) рекомендує підтримувати індекс на рівні не нижче 50%, а Євросоюз - не нижче 60%. Тобто, якщо середній рівень зарплат в країні складає 2000 одиниць, то мінімальна зарплата не повинна бути меншою 1000 одиниць. Україна не відповідає цим стандартам. Якщо в 2005 р. індекс Кейтца перевищував 40%, то в передкризовий 2008 р. він впав нижче 30%, і лише тепер потроху зростає. Пік зростання був наприкінці 2009 р., але не за рахунок зростання мінімальної зарплати, а за рахунок зниження середньої. Тобто багаті збідніли, а не бідні збагатилися (рис. 3).
  • Така висока і зростаюча соціальна нерівність штовхає українців шукати кращої долі за кордоном. Згідно опитування, проведеного міжнародним кадровим порталом у листопаді 2012 р., уже 91% висококваліфікованих фахівців з вищою освітою думають про роботу за кордоном. Майже половина респондентів (48%) відповіли, що мають серйозні наміри виїхати з України працювати, а ще 43% опитаних зізналися, що іноді розглядають можливість пошуку роботи за кордоном.
  • Найбільш популярними для запланованої трудової міграції є насамперед країни з високими доходами – Європа (63%), США/Канада (42%). Австралія (20%), Росія (14%). 16% респондентів відповіли, що їм не важливо, куди їхати, аби були хороші умови.
  • Головна причина таких настроїв – українську молодь не влаштовує економічна і політична ситуація в Україні. Переважна більшість респондентів (72%) вважають, що це зумовлено відсутністю в Україні майбутнього для себе і своєї сім'ї. 44% опитаних назвали причиною низький рівень оплати праці, а 41% вважають, що в Україні немає умов для повноцінної реалізації професійних якостей. Нестабільна політична ситуація здається «коренем зла» для 34% респондентів.

Висновок. У світовій практиці уже давно визнано, що соціальна нерівність є основною проблемою капіталістичної моделі господарювання і причиною соціальних революцій. Україні не варто випробовувати історичну неминучість цього процесу і трагічність його наслідків.

Рис. 1. Кількість найбагатших українців (більше 0,5 млрд дол.),
їх статки, в т.ч. до ВВП, за версією "Фокус"

Рис. 2. Динаміка індексу Джині в Україні

Рис. 3. Динаміка індексу Кейтца в Україні, %

Рис. 4. Найпопулярніші країни для трудової еміграції українців, %

Рис. 5. Причини виїзду українців за кордон, % опитаних

Без інновації немає модернізації

У 2012 р. в Україні фактично повторились кризові симптоми 2008-2009 років, хоч і в менших масштабах. Це означає, що системні і структурні проблеми нашої економіки не усуваються. За оцінками міжнародних організацій (МВФ, СБ, ЄБРР) та й вітчизняних експертів, економіка України на кінець року у кращому випадку вийде на «0», у гіршому - буде спад 1-2%. Звичайно, можна кивати на кризу. Але ж інші пострадянські країни (крім Киргизстану) мають приріст ВВП, деякі (Туркменістан, Таджикистан, Узбекистан, Грузія, Вірменія, Латвія) – навіть понад 6% (рис. 1).

Очевидно, причина не тільки в кризі. В Україні надто повільно йде інноваційна модернізація економіки.

  • Серед пострадянських країн Україна має нижче середній показник інноваційності, зокрема, значно нижчий, ніж у країнах Балтії, які вже 8 років є членами ЄС. І це вже дало свій результат: в цих країнах ВВП на жителя значно вищий, ніж в Україні (рис. 2).
  • За останні 10 років частка українських підприємств, які займаються інноваціями, навіть знизилась. Цей показник становить всього 12,8%, що втричі нижче середнього по ЄС (рис. 3, 4).
  • Ще гірші справи з реалізацією інноваційної продукції. За 10 років частка реалізації інноваційної продукції скоротилась удвічі і становить всього 4,3%. Це в кілька разів нижче, ніж у країнах Центральної та Східної Європи (рис. 5).
  • Україна катастрофічно відстає в інвестуванні інноваційного розвитку і втрачає статус країни з розвиненою промисловістю та машинобудуванням.
  • Надто високою є енерговитратність економіки України. Енергоощадність поки-що здійснюється лише шляхом заміщення одних вуглеводнів іншими: а) замість імпорту нафти завозяться готові нафтопродукти, а наші НПЗ - незавантажені; б) замість газу на ТЕЦ пропонують вугілля і мазут. Реального прогресу в енергозбереженні та розвитку відновлювальної енергетики поки що немає. Між тим, за оцінками Національної академії наук, якби енергоощадність економіки та використання відновлювальної енергії в Україні були як в Німеччині, ми могли б втричі скоротити закупки російського газу.
  • Продовжується зволікання зі структурними реформами. Багато років точаться дискусії про сировинну економіку, про сировинний експорт, про перекоси в економіці. Але зрушення дуже мізерні. Тривалий час Україна експортує 75-80% вітчизняної металопродукції, як правило, з низькою доданою вартістю і водночас завозить все більше металопродукції (уже 24%) з високою доданою вартістю, тонкого листопрокату тощо. Останнім часом почали нарощувати імпорт залізної руди і вугілля, маючи достатньо власних запасів.

Висновок. Внаслідок цього знижується рейтинг України на світових ринках. За рейтингом Всесвітнього економічного форуму, конкурентоспроможність України опустилась вже на 82 місце – до рівня Ботсвани, Намібії та інших африканських країн. А за рівнем економічного розвитку (процвітання) Україна опустилась на 71 місце і опинилась позаду Ботсвани, Колумбії і Парагваю.

Рис. 1. ВВП пострадянських країн за 9 міс. 2012 р.,
% до відповідного періоду попереднього року

Рис. 2. Індекс інноваційності та ВВП на жителя (за ПКС) в пострадянських країнах

Рис. 3. Показники інноваційності в промисловості в Україні, %

Рис. 4. Частка підприємств, що впроваджували інновації в 2011 р., %

Рис. 5. Частка експорту інноваційної продукції
в загальному експорті в 2011 р., %

ІV. Світова економіка

Економіка і демократія: яка залежність?

Під час парламентських виборів різко активізувались дискусії щодо стану демократії в Україні. Численні міжнародні спостерігачі, консалтингові і експертні центри заговорили про регрес демократії, про серйозні випробування, які чекають на Україну в політичній та економічній сферах. При цьому нерідко використовуються штампи на кшталт того, що країна без демократії приречена на деградацію. Правда є й зворотні твердження, що тільки економічно міцна держава може собі дозволити «ігри в демократію». Все це привертає підвищений інтерес до проблеми не лише з позиції політики, але й економіки. Наскільки обґрунтованими є твердження, що досягнення демократії визначають досягнення в економіці?

  • Найбільш повно зв’язок демократії з економікою можна охарактеризувати через показники оцінки таких основних свобод: 1) свобода преси (слова); 2) економічна свобода; 3) свобода (легкість) ведення бізнесу. Ці показники регулярно відслідковуються авторитетними міжнародними економічними організаціями та відображаються у відповідних рейтингах. Аналіз таких рейтингів у порівнянні з показником економічного багатства країни (за рівнем ВВП на жителя) свідчить про наявність тісного взаємозв’язку між ними. Результати аналізу переконливо свідчать, що:

Чим вища оцінка країн у рейтингу свободи преси, тим багатшими вони є за рівнем ВВП на жителя (рис. 1).

Чим вища оцінка країн у рейтингу економічної свободи, тим багатшими вони є за рівнем ВВП на жителя (рис. 2).

Чим вища оцінка країн у рейтингу легкості (свободи) ведення бізнесу, тим багатшими вони є за рівнем ВВП на жителя (рис. 3).

  • Однак, з цих загальних закономірностей, обґрунтованих по великому масиву груп країн, порівняння по окремих країнах дуже часто є винятком. Найбільше тут заслуговує на увагу порівняння Бразилії з Росією.

Між Бразилією і Росією є багато спільних рис: близька чисельність населення (143 млн і 195 млн), близький рівень ВВП на жителя, схожа динаміка економічного розвитку, переважаючий експорт природних ресурсів. Водночас в політичних системах є разючі відмінності. Міжнародними рейтинговими агентствами Бразилія характеризується загалом як демократична держава, а Росія навпаки – країною з автократичним режимом. Бразильська і російська політичні системи завжди розвивалися в протилежних напрямках.

Виходячи з наведених залежностей (рис. 1, 2, 3), якщо припустити, що демократія визначає економічний розвиток країни, а авторитаризм його гальмує, то на прикладі Бразилії і Росії це мало б бути більш ніж очевидно. Однак, на практиці далеко не так. За останні 13 років середньорічні темпи приросту економіки в Бразилії були в 1,7 раза нижчі, ніж в Росії. Росія лише в кризовому 2009 р. отримала спад, значно більший, ніж Бразилія, а Бразилія лише у 2010 р. випередила Росію (рис. 4, 5).

Між тим при більш глибокому аналізі з'ясовується, що бразильські проблеми дуже схожі на російські: високі податки; недостатність інвестицій; неефективні урядові витрати; надмірна залежність від споживчих витрат; надмірна бюрократія; недосконала судова система; незадовільна транспортна інфраструктура; корупція; висока інфляція і облікові ставки.

  • Загалом показники розвитку демократії та економіки Росії, Бразилії, Китаю, Індії як, до речі, і України, суттєво відхиляються від середніх по групах країн, до яких вони віднесені, і, як правило, в гірший бік (рис. 6).

Висновки.

Перше. Залежність економічного розвитку і багатства країн від успіхів демократії у світовій практиці загалом очевидна. Це незаперечний факт, як результат цілеспрямованої державної політики.

Друге. Водночас в конкретних країнах «демократія» не завжди гарантує економічний успіх, так само як і «автократія» не гарантує економічний провал. Це доводить не лише порівняння Росії і Бразилії, але й багатьох інших країн.

Третє. Очевидний факт, що демократія і конкретні можливості держави, особливо в частині володіння природними ресурсами, це різні речі. Наприклад, у першій групі (24 країни) ВВП на жителя у 1,7 раза вище, ніж у другій групі (39 країн), однак у другій групі оцінка свободи преси виявилась на 3 бали кращою. Тому що в першу групу потрапили такі країни як Катар, Бруней, ОАЕ, Кувейт – багаті нафтою країни, де з демократією є питання.

Рис. 1. Групування країн світу за рівнем ВВП (за ПКС)
на жителя та його залежністю від свободи преси

Рис. 2. Групування країн світу за рівнем ВВП (за ПКС)
на жителя та його залежністю від економічної свободи

Рис. 3. Групування країн світу за рівнем ВВП (за ПКС)
на жителя та його залежністю від легкості ведення бізнесу

Рис. 4. Динаміка ВВП, % до попереднього року

Рис. 5. Динаміка ВВП на жителя (за ПКС) в постійних цінах 2005 р.,
тис. дол.

Рис. 6. Групування країн світу за рівнем ВВП
на жителя та його залежністю від характеристик свободи
 

Інновації – найефективніший шлях розвитку і багатства

Перед виборами президент США Б.Обама заявив, що буде боротись за збереження лідерства країни в сфері інновацій. Після свого переобрання він одразу вніс до Конгресу законопроект про захист інноваційних та конструкторських розробок. Така активність Б.Обами небезпідставна.

  • У 2011 р. в США інвестиції в інноваційні проекти впали на 0,5%. Водночас Китай зареєстрував 1,63 млн патентів, або на 33% більше, ніж у 2010 р. Такими темпами він за кількістю винаходів може швидко наздогнати США. Тому в бюджеті США на 2013 р. фінансування по НДДКР збільшено майже на 15%. Крім того, надано «податкові канікули» невеликим приватним та венчурним компаніям, які інвестують кошти в інноваційні проекти.
  • Дослідження Інституту стратегічних оцінок (ІСО) свідчать, що в останні десятиріччя інновації стають не просто джерелом економічного зростання, але й багатства нації. Групування по 141 країні світу показало, що чим вищий рівень інноваційності, тим вищий показник ВВП на жителя. Причому ця залежність навіть підсилюється. Так, у І групі країн рівень інноваційності вищий, ніж у VІІ групі у 3 рази, але при цьому рівень ВВП на жителя вищий у 17 разів (рис. 1).
  • За даними ООН, 10 найбільш «інноваційних» країн мають значно вищий ВВП на жителя, ніж 10 «сировинних» країн. За прогнозами аналітиків Єврокомісії, розрив між «інноваційними» і «сировинними» країнами буде зростати. В Єврокомісії вважають, що до 2050 р. «сировинні» країни держави будуть остаточно витіснені на узбіччя прогресу. Високі ціни на ресурси не гарантують постійних прибутків. У розвинених країнах все більше думають, як скоротити споживання сировини за рахунок нових технологій.
  • Аналогічна ситуація і в корпоративному секторі. За даними Всесвітньої організації інтелектуальної власності (WIPO), прибуток «інноваційних» компаній в середньому на 5-8% перевищує прибуток «сировинних» концернів. У 2012 р. найбільша компанія сфери охорони здоров'я Novartis AG заробила на патентних відрахуваннях понад 4,9 млрд дол., що склало майже третину її бюджету. «Інноваційні» компанії все більше намагаються конвертувати свої активи в інтелектуальну власність. Наприклад, Intel Corp вже довела частку інтелектуальної власності до 65% всіх своїх активів.
  • За оцінками Колумбійської школи бізнесу, інвестиції в «сировинні» галузі можуть приносити до 30% прибутку. «Інноваційні» галузі, хоч ризики там набагато вищі, на вкладені інвестиції можуть забезпечити прибуток понад 50%.
  • У світі є 15 крупних інноваційних центрів – найбільше в США і ЄС. Ці центри мають велику концентрацію наукових відкриттів і патентів. За оцінкою Гарвардської школи бізнесу, до 2020 р. у світі з'являться ще п'ять-шість таких центрів. У середньому на один новий центр потрібно понад 2 млрд дол., але ця сума може окупитися вже за два роки. Наприклад, Данія планує спрямувати на створення нових наукових центрів понад 1,6 млрд євро (4% бюджету), що більше, ніж на оборону (2,5%).
  • Дослідження ІСО свідчать, що лідерами за обсягами, та, головне, за часткою витрат на інновації до ВВП, є ті ж країни, що лідирують за рівнем економічного багатства, тобто за рівнем ВВП на жителя. Винятком є лише Китай, але у нього низька частка інноваційних витрат до ВВП (рис. 2).
  • В галузевому розрізі найбільша частка інноваційних витрат припадає на комп’ютери та електроніку (28%). Далі - охорона здоров’я (21%), автомобілебудування (18%). Характерно, що Інтернет, телекомунікації та оборонна промисловість займають дуже незначну частку інноваційних витрат (рис. 3).
  • Різні країни обрали для себе різні напрями інноваційного прориву. Наприклад, в Індії більше половини інноваційних інвестицій припадає на фармацевтику і програмне забезпечення. В Іспанії 41% інноваційних інвестицій припадає на телекомунікації. Австралія таку ж частку коштів вкладає зовсім в інший напрям – охорону здоров’я і геологію, США – в фармацевтику і оборону, а Тайвань – у напівпровідники (рис. 4).
  • Багато компаній сьогодні вкладає в інновації мільярди доларів. Здебільшого це ті, які працюють в пріоритетних інноваційних галузях (комп’ютери, електроніка, програмне забезпечення, охорона здоров’я, автомобілебудування) (рис. 5).

Висновки.

Перше. Інновації стали найбільш ефективним джерелом економічного зростання. Вони витісняють навіть продуктивні природні ресурси і стають пріоритетним ресурсом та джерелом багатства нації.

Друге. Конкуренція на інноваційному ринку набирає все більших обертів, насамперед серед країн з великими інвестиційними можливостями.

Третє. Інноваційний ринок досить широкий і багатосегментний, де навіть невеликі країни та компанії можуть знайти свою нішу. Інвестиції в інноваційну сферу стають не тільки найбільш прибутковими, але й найбільш екологічними, соціальними і гуманними.

Рис. 1. Групування країн світу за індексом інноваційності та
залежністю від нього рівня ВВП на жителя (за ПКС)

Рис. 2. Країни з найбільшими витратами на НДДКР

Рис. 3. Частка витрат на НДДКР по галузях в 2011 р., %

Рис. 4. Країни з найбільшими витратами на НДДКР за основними напрямами,
% до загальних витрат

Рис. 5. Компанії з найбільшими витратами на НДДКР в 2011 р.,
млрд дол.

Повернутися назад до розділу